Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Заблоцький Анатолій - Страница 43

• Предыдущая
• 43/60
• Следующая

— Це ж як розуміти?

— Дуже просто. Ти ж Колобок. Дорогу до хатки показуй.

На сосні біля хатки сидів лахматий чоловічок у кожусі.

— Це Перцов, — пояснив Колобок. — Він Солов’єм до вівторка.

— Здоров, Перцов! — гукнув я. — Ану, свисни!

— Не мофна, хатинка фруйнується, — солідно мовив Соловей.

— Не зруйнується, — засміявся Колобок. — Йому вчора Муромець зуба-свистунця вибив. І знову недопалок!..

— Нафридли фи мені! — огризнувся Соловей.

— Майстер художнього свисту образився, — підкусив Колобок. І раптом, почервонівши, тонко запищав: — Через тебе все! Через твої недопалки. Мало тобі Муромець надавав? У-у, палій!!! Проклятий…

— Стій, Мірошниченку, — зупинив я, — а Муромець хто?

— Місцевий. Їх тут багато, вдень невидимі, а звечора шастають скрізь. Прозорі якісь.

— А фтара на фтупі літає, — нервово прошепотів Соловей.

— Марія Іванівна на ступі?! — здивувався я.

— Точно, літає! — підтвердив Колобок. — А Водяник усю ніч на баяні грає, спати не дає…

— Стій-но, Мірошниченко, з баяном, дай зосередитися, подумати.

Я наблизився до хатки. Гігантські ноги виблискували металом. Знявши покришечку, я просунув руку, щоб намацати шарніра. Його не було! Замість нього була справжня куряча лапа, величезна, тверда і тепла. Не вірячи собі, я полоскотав ногу. Хатка задоволено кудкудакнула.

— Як там? — поцікавився Колобок.

— Погано, — тихо сказав я.

— Фчось трапилося? Муромець іде? — захвилювався Соловей.

— Хлопці, отямтеся! — розсердився я. — Невже ви так і не зрозуміли, куди потрапили? Як можна стільки дров наламати?

— Я не ламав, — замлоїв Колобок. — А в них тут банда. Масовий гіпноз!..

— Добре, — я махнув рукою, — до хатки я піду.

— Обережно, — попередив Соловей, — фона тепе з’їсть!

— І не пий там нічого, — хлипнув Колобок, — на козенятко обернешся…

У хатині було темно. Кіт Василь дрімав.

— Здоровенький був, Баюне, — ласкаво промовив я.

Кіт здригнувся, але очей не підвів.

— Невже ти той самий Баюн? Найгарніший і найрозумніший?

Я простягнув руку, щоб його попестити. Кіт відсунувся.

— Не варто. Може дряпнути, — почулося суворе.

Хазяйка сиділа під вікном. Ми мовчки дивилися одне на одного.

Щось невловимо мінилося в ній, пульсувало, жило загадковим життям.

Мабуть, то дихало волосся, сріблясте, зібране докупи й підіткнуте кривим гребенем. А може, дрижали руки, маленькі, вузлуваті, які так не пасували до її дівоцького стану. А може, то жили півники у неї на фартушку. А може, то пливла й плуталася сіточка зморщок на обличчі — такому гарному й такому схожому на обличчя всіх матерів у світі.

Я підійшов до неї і, взявши її за руку, суху й теплу, поцілував.

— Пробачте нам, — сказав я тихо, — ми більше не будемо.

— Будете, — вона всміхнулася.

— Так, — сумно погодився я. — Ще довго будемо. Адже ретранслятори таки потрібні!..

— А казки? — вона поглянула на небо. — Колись ми жили на Землі. Та, як виявилося, там немає місця для нас… Тепер ми тут. Добре тут. Усього три секунди льоту.

Спіймавши мій здивований погляд, пояснила:

— Уві сні. Ми снимося дітям. А вони тепер кладуться спати так пізно.

У хаті зовсім посутеніло. Пахло травами й квітами. Я вже не бачив хазяйки, лише чув її голос.

— Та справа й не в нас, — говорила вона. — Ви бачили той ліс? Ту річечку?

За вікном кукурікнув нічний півень. Спалахнула райдуга.

— Райдуга! — вигукнув я. — Як дивно!

— Дивно не те, — сказав голос із темряви. — Дивно, що ви напридумували казок, щоб усе життя гнати їх із свого серця.

— Складне питання, — я зітхнув. — Взагалі ми їх не женемо. У нас і книжок багато.

— Вони вмирають, якщо їх не читати, — сказав тихий голос. — Та не можна забувати землю, де народився, й казку, яку полюбив.

— Я пам’ятаю. Повірте мені, то для мене велике щастя, що я зустрівся з вами. Таке буває раз у житті.

Райдуга перехилялася до озера. Воно світилося. Водяник дивився на небо й чеказ.

— Північ, — сказала хазяйка. — Пора!

Райдуга вибухла тисячами вогнів. Водяник підняв рога, затрубив і помчав райдугою. За ним русалки, за ними жаба в короні, з лісу вискочив великий Вовк. На ньому — Царенко з Дівчиною неземної краси. Царенко цілував її, вона сміялася, а за ними гнався жахливий дід у чорному жупані з черепом і кістками на ньому. Дід лаявся й розмахував костуром.

За ними трухикала Піч. На ній хлопець грав на баяні. Поруч сиділа Щука у відрі. Хлопець, Щука і Відро співали на три голоси.

За ними виступав Пудель. На ньому гарненька дівчинка з бантом і дерев’яний хлопчик із довгим носом. Жахливий дядько з нагаєм плентався позаду, плутався в бороді й вимагав, щоб вони повернулися.

Над ними сірі гуси несли на крилах Івасика-Телесика. Снігова Королева кричала:

— Скоріше! Дорогу! Поспішайте!!!

Гноми, олов’яні солдатики, Попелюшки, Чіполліно, Хоттабич, Карлсон, Зла Мачуха, Микита Кожум’яка, Яйце-Райце — все раптом закрутилося у вихорі, майже нічого не можна було розгледіти, неслася лавина.

— Дорогу! Дорогу!!!

Вискочив раптом дивний чоловічок, страшенно свиснув, затремтіла райдуга, стали три стовпи полум’я за лісом, і піднявся в небо триголовий Змій, дихаючи димом…

— Куди то вони?! — спитав я вражений.

— Снитися, — сказала хазяйка. — Сьогодні вони мають багато роботи.

Райдуга спустилася й погасла.

— Ех, — зітхнув я. — був би у вас тут хоча б телефон…

— Телефон? — засміялася бабуся. — Щось краще у нас є. Адже не закапелок тут!

На столі раптом виникла тарілочка, покотилося по ній яблучко. Я побачив, як Диспетчер саме доїв бутерброда й простяг руку за наступним.

— Серьожкін? — витріщився Диспетчер. — Ти в моїй тарілці?

— Новітній зв’язок, — невпевнено пояснив я.

— Знов твої коники, — обурився він. — Ти попередив музей?

— То не музей. То заповідник! А заповідники не можна чіпати.

— Тебе не спитали, — задоволено захихотав він.

— Не спитали, — підтвердив я. — Отож і нагадую.

— Серьожкін! — Диспетчер урочисто побуряковів. — Ось повернешся, тебе тут зустрінуть неприємності особливо великомасштабні!..

— Приємного апетиту! — зле перебив я й зупинив яблучко.

Зображення потьмяніло.

— Неможливо! — вражено вигукнула хазяйка.

Я силувано посміхнувся:

— Байдуже, переживем, усе влаштується…

— Та я не про тебе, — посміхнулася Марія Іванівна. — Васько прокинувся!!!

Справді, кіт стояв на печі у повний зріст і дивився на мене вибалушеними очима.

— Чого то він?

— Важко сказати, — споважніла хазяйка, — мабуть, він здивований. Таким він буває раз на п’ятсот літ.

Кіт насторбучував шерсть і сяяв очима.

— Є пропозиція, — урочисто мовив я. — Треба снитися всім! А не лише дітям!

— Гадаєте, допоможе?

— Допоможе! Моя улюблена казка про Жар-Птицю. А я її стільки років не бачив. Показали б!

— Тобі-то можна показати, — замріялася старенька, — але щодо загалу… — Вона з сумнівом похитала головою. — Невідомо, як відреагують. Це ж дорослі. Загадкові душі!

— Чудово сприймуть! Та головне, — я підморгнув їй, — таких, як Диспетчер, менше буде!

— Це аргумент! — діловито промовила вона й раптом спитала: — А чому ти такий активний? Тобі треба більше за всіх?!

— Більше за всіх, — скромненько потвердив я.

— Тоді лягай! — наказала хазяйка. — Почнемо з тебе снитися. Васю, поправ йому подушки!..

Подушки були пухові й казково м’які.

— Маріє Іванівно, — попросив я, — ви б наших відпустили. Вони вже перевиховалися.

— У вівторок! — твердо сказала старенька. — Одразу після іспитів. А ти спи. Жар-Птиця чекає.

Я лежав на перині. Жар-Птиця сиділа на райдузі і терпляче дожидалася, щоб приснитися мені. Й зовсім даремно!

Спробуйте заснути, якщо ваше ліжко колише великий Кіт і приємним баритоном співає:

Прийде сіренький вовчок

І ухопить за бочок!..

• Предыдущая
• 43/60
• Следующая