Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Заблоцький Анатолій - Страница 52
- Предыдущая
- 52/60
- Следующая
Десь далеко народилася музика, вона наближалася, виповнювала кімнату. Вгадувалося в ній і завивання вітру, і шум прибою, і ще щось незбагненне, часом моторошне, часом ніжне й печальне. Так, то була музика — могутня і прекрасна. Ритм світла й звуку іноді збігався, іноді розходився, дивна мелодія чайкою летіла над безкраїм океаном, над зачарованим лісом, і була в тій мелодії щемлива надія та крижана печаль. Печалі більше. І в них там, за небесами, мабуть, не все гаразд.
Він сидів, стомлено схилившись на стіл, і були в його очах безнадія, і байдужість, і зовсім людський біль. Мені стало шкода його. Я легко торкнувся його плеча:
— Ну, не сумуйте. Може, не я, може, хтось. Бажаючі знайдуться.
— Тепер уже ні. Це була остання спроба, яку санкціонувала рада. Правда за мудрими з ради, не за нами. І стільки віків роботи, яка передавалася від покоління до покоління, — марно. А ідея була красива. Шкода. І зверталися ми до різних людей.
— Цікаво, до кого?
— Таємниця. Не всі вони лишили слід в історії, хоча були й такі. Ви ставите крапку на всьому. Пропозицій більше не буде. Ми визнаємо свою поразку і покидаємо Землю. Назавжди. А ви… Вашу долю я можу вгадати.
— Ви й це можете? Ну, звісно… Міжзоряні цигани. Ви ж цілим світам долю передрікаєте.
— Це легше зробити, ніж коли йдеться про окремого індивіда. Розв’яжіть торбу з піском: він висиплеться на землю — нема нічого легшого, ніж таке “пророцтво”. А де саме впаде конкретна піщинка? Але вгадати вашу долю не дуже складно. В євангелічних апокрифах є сюжет: коли була битва між темрявою і світлом, між сатаною і богом, білі ангели стояли за бога, чорні — за сатану. Але були й сірі, що так і не стали ні на чий бік. І коли битва минула, ними знехтувало небо, і пекло зреклося їх. Ось і ви станете таким ангелом. Жити в пеклі за законами пекла ви вже не зможете, від раю відмовилися самі. І доля запропонує вам широкий вибір між глибокою канавою для безпросипних п’яниць — у кращому разі, і високим багаттям для затятих єретиків — у гіршому.
— Навпаки…
— Що “навпаки”?
— Високе багаття краще, ніж глибока канава.
— Жартуєте? Що ж, тут вам може й пощастити — з багаттям. Що ж до іншого… Навряд чи ви ще щось зробите тут, на Землі. Ваш земний шлях скінчився, хоча це й не означає, що ви загинете завтра. Проте не думаю, що життя встигне вам дуже набриднути. Існування віднині буде виповнене для вас одним лише змістом — вижити. Це буде змагання з цілим світом. І ви його програєте.
— Ну що ж… Мабуть, так і буде. Але… Хто знає, яка саме піщинка переважить шальку терезів? Ви кажете, що я не використав останній шанс для частки землян, але хто скаже, чиє зусилля, чия кров, життя й доля буде останнім шансом для нашого світу?
— Без гніву, але з сумом прощаюся я з вами. І сум мій безмежний, бо нема чим мені допомогти вам. Хай щастить вам, я маю на увазі всіх.
Наші руки зустрілися в прощальному потиску.
Я ступив у темряву і не здивувався, опинившись зразу просто на галявині — такий уже це був замок. Мій кінь, нагодований і вичищений, зустрів мене радісним іржанням; поряд перебирав стрункими ногами сніжно-білий арабський скакун. Я зрозумів, що це дарунок. Видно, кінь йому вже не потрібен. Обернувшись, я побачив на тлі яскраво освітленого вікна високу чорну постать з прощально піднятою рукою.
Понад годину ніс мене кінь темною лісовою дорогою. Нараз сліпучо-біле пронизливе світло ніби штовхнуло мене в спину, висвітивши довкола кожну травинку. Я обернувся, прикривши рукою очі, і в напрямі замку побачив червону розпечену кулю, яка піднімалась у небо все швидше й швидше, доки геть не зникла.
Ураганний вітер, пригинаючи дерева, пронісся над лісом. І пронизливо заіржав білий кінь, вигнувши шию і дивлячись у небо, немов крикнув: “Прощай!”
Зникнення замку, притулку сатани, що зник, провалився разом зі своїм володарем просто в пекло (хоча багато хто бачив вогненну кулю, що піднімалася в небо, тобто в напрямку зовсім протилежному), справило велике враження на всіх, хто це бачив. І ще більше на тих, хто тихо спав і цього дива не бачив. Це вже як ведеться. А я зрозумів, що в моєму житті дива скінчились. Тихим, сумним і буденним стане тепер моє життя, зовсім нецікавим. Скінчились мої пригоди.
Мого повернення до міста, здавалось, ніхто не помітив. Церква втратила пильність, думав я. Де ж пак! Весь час я був під наглядом — пильним, невсипущим. А що мені якийсь час дозволяли його не помічати, то й це було передбачено. Я мав почуватись вільно, що й робив, — риба в ставку теж до якогось часу почуває себе вільною. Поки воду із ставка не випустять.
Я не думав про це, я продовжував суперечку з моїм космічним співрозмовником. Нічого не можна зробити? Можна, ще й як!
За містом, у здичавілому саду, серед давно замовклих водограїв та затягнутих ряскою каналів, стояв стародавній мавританський палац. Я купив його. Колись палац був розкішний, і, щоб відновити його, потрібні були чималі кошти. Я коштів не шкодував. Палац засяяв колишньою пишнотою. По місту пішов поголос, що там, подалі від людських очей, лаштується таємний сераль, як у маврів, будинок мрій і сад насолод, казки Шехерезади… Що ж, теж пояснення, не гірше від іншого.
А я мріяв про Телемське абатство, про яке писав Рабле, чи фрагмент Утопії сера Томаса Мора, — школу, де навчатимуть тих, кому не до вподоби визнані університети, лікарню, де стануть лікувати тих, кому неспроможна допомогти ортодоксальна медицина, книгосховище, де можна збирати й зберігати те, що відкидає офіційна наука, яка слугує теології. Це початок. А далі — притулок для бідних, та й для всіх бажаючих. Ні, не безкоштовний харч для нероб, а можливість працювати, не перетворюючись у робоче бидло. Працювати щоб жити, а не жити, щоб працювати. Землеробство, скотарство, садівництво, ремісництво. Спільне господарство, спільний розподіл прибутків. Освіта, виховання. А потім і взагалі життя на нових засадах — розумних, гуманних, справедливих. Приклад для навколишнього світу. Спочатку найближчого. Потім…
Обранці, безстрашні й безкорисливі, здібні й талановиті, з дитинства виховані в добрі та прилучені до висот, знання, одержували б чудовий фізичний гарт і вміння володіти будь-якою зброєю — без цього поки що не можна в нашому похмурому світі. І стали б засновниками таких спілок в інших країнах, по всій Землі. Орден Любові, братерство Правди, спілка Людяності…
Божевільна ідея? Чому? Чим вона гірша від утечі в інші світи? Так, знадобиться багато часу. Мені не скуштувати плодів, не бачити квітів, але грунт під засів я встигну приготувати. А потім віддам світоч найдостойнішому з учнів своїх, а той — наступному… Важливо почати… Я почав.
На ринку, де берберійські пірати пропонували свій товар — невільників з цілого світу, мою увагу привернув незвичайний раб. Він сидів на помості під пекучим сонцем, підібгавши ноги, одягнений у туніку, що залишала оголеним праве плече. Гирява голова, незворушне обличчя кольору старого дерева, вузенькі очі, ріденька сива борідка. Ні, не це привернуло мою увагу — чи ж мало які раби трапляються на берберійських ринках. Я дивився на важенні кайдани на сухих, схожих на гілки руках і ногах. На худому, виснаженому тілі ці ланцюги мали недоладний і безглуздий вигляд.
Розпорядник торгу, шоколадно-засмаглий товстий пірат у багряно-фіолетовій чалмі, прицмокуючи язиком, запевняв мене, що без ланцюгів тут не обійтися, що цей старий, висхлий стручок голими руками поклав купу піратів — бійців хоч куди. Торговець віддавав старого за безцінь, вжитку з нього не було ніякого. Мовчки й непорушно сидів він годину за годиною, не відчуваючи болю, голоду, спраги, спеки, холоду. Я купив його.
Придбання виявилось набагато коштовнішим, ніж я думав. Тільки-но мені вдалося розтлумачити китайцю, який багато років тому, шукаючи знань, покинув Серединну Імперію, що віднині він — вільна людина, як довідався про цікаві речі. Блискучий офіцер імператорської гвардії, він зрікся військової кар’єри і в пошуках моральної досконалості пішов у монастир, а звідти — в світ, взявши собі за ім’я назву свого монастиря — Шаолінси. Мандрівний філософ і мудрець, він знав те, про що в Європі ще й гадки не мали. Для учнів моєї майбутньої школи його знання могли стати неоціненними. І не тільки в теорії.
- Предыдущая
- 52/60
- Следующая
