Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій - Страница 11

• Предыдущая
• 11/73
• Следующая

А чому я зву їх проклятими? Тому що вони виказали себе мерзенніше й зліше, ніж брехливі ідолопоклонники, завдаючи мук своїм християнам, щоб знищити саме ім’я православних. Хай увічнить бог царство турків навіки віків! Бо вони беруть харадж і не втручаються у справи віри, чи буде вона християнська чи нусайрітська, єврейська чи самарянська.

Але ці прокляті не задовольнялися хараджем і десятиною з братів Христа, котрих вони тримали в рабстві, а віддавали їх у володіння ворогів Христа, жорстоких євреїв, як ми згодом про це розповімо за вірогідними даними. Вони не лише забороняли їм будувати храми і вилучали священиків, які знали таємниці віри, але також чинили ґвалтування їхніх благочестивих і цнотливих дружин і доньок. Бог, бачачи їхню пиху, підступність і жорстокість до їхніх братів християн, послав на них свого вірного служителя і раба Хмеля, котрий помстився їм, завдав рішучого удару їхній чванькуватій гордості і їхнім нещастям потішив ворогів їхніх, піддав їх приниженню, презирству, як ми згодом розповімо про все, що їх стосується.

Повертаємося до оповіді. За їхніми розрахунками, нам належало проїхати від цього Рашкова, кордону держави козаків, до Путивля, початку меж московських, близько 80 великих козацьких миль. У цих країнах довжина доріг вимірюється милями, а миля у них тягнеться на відстань понад три години швидкої їзди верхи або в екіпажі зі швидкістю гінця. Так ми завжди і їздили, як у них і заведено. Польська, чи козацька, миля дорівнює п’яти малим милям нашої країни. Ці 80 миль складають відстань землі козаків від півдня до півночі, як ми це згодом пояснимо.

Ми виїхали з Рашкова у згадану неділю після полудня з десятьма козаками, призначеними нам у супровід. Зробивши понад дві великі милі, до вечора прибули в інше місто, на ймення Дмитрашівка. Ми спустилися схилом у велику долину, де зустріла нас чимала юрба людей з міста, котрі допомогли нашим екіпажам піднятися на гору, на якій розташовано місто. Тисячі тисяч його мешканців (хай благословить і примножить їх бог!) вийшли нам назустріч; тут були, по-перше, семеро священиків семи церков міста з корогвами і свічками, потім старійшина міста і військо. <…>

Коли процесія до нас підійшла, наш владика патріарх, з благоговінням до хрестів та ікон, вийшов з екіпажу. За звичаєм, ми надягли на нього мантію і зібралися всі довкола нього, підтримуючи його поли. По тому як він, приклавшись до ікон і хрестів, усіх благословив, вони рушили попереду нього, під гучний хоровий спів, який — а над усе спів хлопчиків — сколихнув гору й долину.

Коли ми піднялися на гору і, пройшовши через ворота міської стіни, пішли вулицями міста, то побачили не одну тисячу чоловіків, жінок і дітей у такій безлічі, що були приголомшені (бог нехай благословить і примножить їх!). У той час як наш владика патріарх проходив повз них, усі падали ниць перед ним на землю і вклякали, аж поки він пройшов, і тільки тоді підводилися. Голови наші йшли обертом від вигляду величезної кількості дітей різного віку, котрі сипались як пісок. Ми помітили у цьому благословенному народі побожність, богобоязність і благочестя просто-таки дивовижні. Так ми дійшли до церкви св. Дмитрія, куди нас завели. Протоієрей зайшов у вівтар і возгласив: “помилуй нас боже” та ін., пом’янувши ім’я христолюбивого царя Олексія, цариці Марії та дітей їхніх; потім ім’я патріарха антиохійського і свого митрополита Сильвестра. За кожним вигуком усі в церкві присутні співали хором тричі: “Господи помилуй!” Протоієрей закінчив молебство.

Нашому владиці патріарху піднесли святу воду, і він окропив нею церкву і передніх богомольців, а потім бризнув і на решту. Із співом і свічками вони рушили попереду нас і провели до дому протоієрея, де нас розмістили. Увечері діти-сироти, за звичаєм, ходили по домівках, співаючи гімни; наспів і приємні голоси їхні, що захоплювали й тішили душу, чарували нас. Що ж до згадки у молитвах в усіх цих землях русів, тобто козаків, московського царя Олексія, то причина цьому та, що нинішнього року козаки, у згоді з гетьманом Хмелем, присяглися цареві й підпорядкували йому свою землю.

Досі хан і татари були в союзі з гетьманом Хмелем. Під час свят минулого Богоявлення у ляхів було до 200 000 війська, а у гетьмана понад 300 000, та хан мав понад 120 000. Союзники напали на ляхів і з божою поміччю перемогли. Оточивши їх зусібіч і замкнувши посередині, вони відрізали підвезення до них харчів. Кажуть, що лише з голоду померло їх близько сорока тисяч. Затим козаки й татари з усіх боків ринули на них, зім’яли їх полчища і діяли мечем доти, доки не втомились і не набридло їм. Величезна здобич дісталась обом союзникам, а татари понад те захопили незліченну кількість у полон живими. Ніхто з ляхів не врятувався, крім тих, кому судилося довго жити, і ці разом зі своїм кралем, тобто государем, тікали у свою столицю, названу Краків, збудовану з каменю і оточену сімома мурами, де й укріпились. Хміль із ханом переслідував і обложив їх. Розповідають, що король і польські вельможі, бачачи, що становище їхнє безнадійне і що вони, вісім років воюючи з Хмелем, не мають сил і засобів його перемогти, наважились послати до хана й обіцяли йому і татарам 200 тисяч динарів, аби тільки він залишив Хмеля і, замість того, щоби бути з ним заодно, став проти нього. Хан, діставши таку пропозицію, згодився, і татари, відділившись від Хмеля, пішли в свою землю, забравши з собою в полон із землі козаків до 10 000 чоловік. Коли Хміль пересвідчився в тому, що сталося, то страшенно обурився і, не знаючи іншого притулку, крім московського царя, послав до нього декого із своїх вельмож, прохаючи і благаючи його, з любові до православної віри, прийняти його під свою руку і не дати ворогам знущатися над ними. Від самого початку своєї діяльності гетьман виявляв хоробрість і розум, мав чин сотника і у спадок від предків користувався для свого утримання доходами одного міста. Колишній польський король ставився до нього з великою любов’ю і, крім власного його імені Зіновій, назвав його ще Хмелем, що їхньою мовою означає завзятий.

Уся ця країна, названа Малою Руссю, з давніх-давен і до нинішнього часу управлялась своїми царями. За свідченням історії, жителі її за правління грецького імператора Василія Македонянина були навернені через нього у християнство.

Царем їхнім у той час був Володимир, а столицею місто Київ, і вони складали незалежну державу. Та що жодному народові неможливо вічно зберігати свою незалежність, всеславний творець віддавав один свій народ у владу іншому для його викорінення, як це трапляється з древніх часів і донині.

Розповідають, що цей народ, тобто ляхи, вийшов із земель франкських і завоював усі ці країни; доказ цього ясний: лях латиною означає лев (а ім’я країни ляхів латинською мовою Полонія). З цієї причини печатка їхнього короля, а також і печатки їхньої країни мають зображення лева і, крім того, орла. Отож вони карбують монету “гріш собачий” із зображенням лева відповідно до свого ймення і свій злотий із зображенням двокрилого орла. Вони вихваляються цим, кажучи: “ми сини Александра і його нащадків”, і ще понині оздоблюють себе і своїх коней крилами великих птахів. Усе це йде від їхньої бундючності, зарозумілості й гордості, бо немає на всій землі народу, рівного їм з гордості, пихи й зверхності, як у подальшому це стане ясно з того, що ми розповімо з їхньої історії, коли богові буде завгодно.

Завоювавши ці країни, ляхи з надмірної гордості не захотіли поставити їм царя, котрий би володарював над ними, але кожен з них, завоювавши і підкоривши ту чи іншу землю, ставав її правителем, і так ішло від батьків і дідів до цього часу. Над собою вони поставили чужоземця і назвали його кралем, тобто великим беєм, призначивши йому землі для прожиття. Становище його таке, що він не може вершити ніяких справ, ні важливих, ні малих, окрім як за їхньою радою і наказом. Коли захочуть, зміщують його і ставлять іншого своєю волею, але не зі свого народу, а чужоземця, щоб він не міг утвердити у них свій рід. Таке становище триває з того часу досі.

• Предыдущая
• 11/73
• Следующая