Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій - Страница 13

• Предыдущая
• 13/73
• Следующая

Розповідають, що ляхи покинули всі свої житла і вирушили на війну з Хмелем. Розкинувши табір і намети, вони поводились так, ніби вийшли на веселу прогулянку, пославши сказати Хмелеві: “Ось ми вийшли тобі назустріч зі своїми дружинами й дітьми і з усією пишнотою, золотом, сріблом, екіпажами, кіньми, з усіма нашими скарбами і з тими, хто є в наших оселях”. Це було справедливо, тому що вони сиділи у своїх наметах, їли, пили, пиячили і сміялись і реготали над своїм холопом Хмелем, кажучи: “Ми всі з’явились перед тобою, просимо до нас і забери скрині із золотом: ось вони всі тут”. Бог, бачачи їхню гординю і марнославство, навіяв Хмелеві хитрість, котру він і здійснив. А саме, в одну ніч козаки рушили туди, де паслися польські коні, і, перебивши слуг, захопили всіх коней. Потім відійшли і наробили стягів по числу своїх коней, тобто у кожного вершника в руці було знамено, а всього до 5000 знамен і ще до 50 000 маленьких барабанів. Так вони пішли й напали на ворогів удосвіта, коли ті спали, вважаючи себе у безпеці. Козаки гукнули серед них і вдарили в усі барабани; ляхи прокинулися, побачили, що з усіх боків їх оточують знамена, кинулися шукати коней, але слуги сповістили їх про те, що сталося. Тоді вони втратили будь-яку надію на порятунок, і гнів божий покарав їх, бо вони почали лупцювати один одного. Козаки докінчили винищення, всіх добили і захопили їхнє майно і скарби. Воєначальник польський сховався під воза, і слуги прикрили його гноєм. Проте він не уникнув кари козаків: вони відкопали його і розрубали на шматки, глузуючи над ним віршами і говорячи: “Вчора ти сміявся над нами і прохав нас заволодіти твоїм майном і багатством, а нині ти закопаний у гною, сіромахо! Устань, піднімися на трон, великий наш царю! І не журися!”

Таким чином, козаки заволоділи всією країною і повернули її собі, викоренивши весь рід ляхів, вірмен та євреїв, і Хміль по відношенню до них виявив такі зразки хоробрості і воїнської хитрості, яких ніхто не здійснив, крім нього. Бог дарував йому силу і допоміг його справі від початку до кінця його діяльності і своїм мечем завдав нищівного удару їхній великій гордині і впертості.

Як ми згадали, кожен вельможа був самостійним і боронив свою землю сам по собі, не бажаючи, щоб хто-небудь з інших володарів допомагав йому своїми військами: у їхніх очах це вважалося ганьбою, і ніхто на це не погоджувався. За таких обставин вони вдалися до обману і були залишені без допомоги; інакше, якби всі вони заодно об’єдналися зі своїм королем, як це робиться у царів і як вони зробили раніше під час нападу турків на Кам’янець, зібравши всі свої сили, ніхто б не зрівнявся з ними у силі й могутності, окрім самого бога.

Король їхній був таємно другом Хмеля, посилав до нього, схвалював і зміцнював його наміри, маючи на меті знищити всіх своїх вельмож. Дізнавшись нарешті про це, вони перехитрили його, напоїли отрутою, і він помер. Гай-гай! Як жаль його! На його місце посадовили його брата. Коли ляхи врешті впевнилися, що безсилі подужати Хмеля, то уклали з ним дружню угоду, з метою обдурити його і отруїти; проте не могли. Пробували всілякі хитрощі, щоб умертвити його, але марно, тому що бог був з ним.

У таких стосунках він перебуває до них по сей час. Коли татари захопилися жадібністю і відділились від Хмеля, останній послав виявити свою покору цареві московському. Нарешті справу було владнано за посередництвом патріарха і з причини ревності московитів до православної віри. Цар надіслав Хмелеві й усім його вельможам царські каптани і зробив його князем за важливістю його держави. Потім він відіслав двох воєвод, тобто міністрів, з 60 тисячами війська в місто Київ. Вони звели довкола нього фортецю, озброїли й утвердилися в ній, щоб відбивати від козаків ворогів їхніх ляхів. Цар записав на службу 40 000 козаків із щорічною платнею від скарбниці, приєднавши їх до свого війська. Між царем і ляхами і їхнім королем була велика дружба, отож він відіслав свого посла сказати їм так: “Хай буде вам відомо, що я вимагаю від вас три речі, якщо бажаєте, щоб давня дружба збереглась між нами: по-перше, оскільки земля русів, тобто козаків, стала моєю, то ви більше не ходіть на них війною і не завдавайте їм ніякої кривди, і як у вас є татари і — мають мечеті, євреї — і мають молитовні, вірмени — і мають церкви, то нарівні з ними вважайте і братів Христа козаків, котрі, подібно мені, православні; по-друге, ви повинні іменувати мене царем Великої і Малої Росії; по-третє, ви повинні повернути мені місто моїх предків Смоленськ з усіма гарматами, воєнним спорядженням і зброєю. Якщо ви згодні на це, колишня дружба між нами і вами залишиться; в іншому випадку знайте, що я піду на вас війною”.

Розповідають, що ляхи, вислухавши це, обурились, особливо один, на ім’я Радзивілл, зять Василя, господаря Молдавії, котрий був великим гетьманом і незалежним у тій країні, а також і багато інших. Кажуть, що король дав свою згоду, та ті не захотіли.

Дивись же, що зробили ці негідники, не маючи над собою голови. Нинішнього року на Великдень, саме в ніч на велику п’ятницю у чисту суботу й на Великдень, вони прийшли і вчинили напад несподівано на 70–80 містечок у країні козаків, знаючи, що мешканці їх зайняті молитвами у своїх церквах і що козаки ніколи не беруться до зброї у великий піст. Ляхи зробили це головним чином з метою досадити цареві, до якого козаки вдалися під захист. Під час нападу вони перебили мечем усіх, кого захопили, навіть немовлят, розпорювали животи вагітним жінкам і втекли. Почувши про це, Хміль послав за ними військо, але їх не наздогнали, а розбили їхній ар’єргард, котрий був винищений до ноги разом з одним із єзуїтів, який їх підбурював. Потім козаки напали на деякі ляські міста, перебили всіх, кого там знайшли, і спалили у помсту за те, що ті з ними вчинили.

Розповідають, що цар, дізнавшись згодом про це, страшенно розгнівався і спорядився в похід проти ляхів, бо кров мучеників, ними змордованих, змішана з кров’ю Христа, їхнього господа, напередодні його чесного розп’яття, кричала про них до бога. Христолюбивому цареві було навіяно іти на ляхів війною з понад 600 тисячами. Він вийшов із своєї столиці, міста Москви, у понеділок, коли був початок Петрового посту, саме того дня, в який ми виїхали з Валахії, як ми в цьому впевнилися згодом. Він рушив на Смоленськ і обложив його, послав Хмелю 90 000 ратників, а одного із своїх візирів зі 100 000 вершників відіслав до кордонів татарської землі, щоб стерегти тамтешні місця і не допустити татар вийти на допомогу ляхам. Але хан татарський, розтративши великі багатства, взяті у ляхів, послав до них з вибаченням: “Я не маю змоги виступити із своєї землі до вас на допомогу з причини сили-силенної московитів, котрі стоять насторожі”. Незабаром він помер, і на місці його став ханом інший. Ось що сталося.

Повертаємося до оповіді. Ми виїхали із згаданого Дмитрашкова через його славнозвісну дерев’яну фортецю і мости. Проїхавши півтори милі, прибули в інше містечко, на ім’я Гарячківка. <…>

Проїхавши ще дві милі, ми прибули в інше містечко на ім’я М’ясківка, котре має дерев’яну стіну і фортецю. Тепер копають рови навколо цих міст з обави на те, що зробили ляхи в ніч перед Великоднем. Назустріч нам також вийшли всі мешканці цього міста, священики в облаченнях з корогвами і свічками, під спів дітей, і полковник Михайло, котрий стояв за межами міста з 12 000 війська для нагляду за кордоном країни ляхів, Молдавії і країни татар. Нас завели до церкви в ім’я Владичиці. У місті є ще інша церква в ім’я св. Миколи. У ньому ми заночували. Рано-вранці всі вийшли нас проводжати і спорядили з нами кількох ратників.

Проїхавши дві милі, ми прибули в інше містечко, оточене укріпленнями і з дерев’яною фортецею усередині; ім’я його Жабокрич. <…>

• Предыдущая
• 13/73
• Следующая