Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій - Страница 56

• Предыдущая
• 56/73
• Следующая

На кілька довгих секунд усе переплуталося в його голові. Михайла охопило непереборне бажання, забувши про все, похлинувшись страшним реготом, побігти вперед, до закличного лона озера, й назавжди зануритися в його прохолодні глибини.

Величезним зусиллям волі, прикусивши губу так, що тепла цівка крові потекла підборіддям, він опанував себе, труснув обважнілою головою — і видіння щезло. Повз нього спокійно йшли люди, заклопотані чимось своїм, звичним. Михайло з полегкістю зітхнув і… прокинувся.

Світання вже золотило шибки, легкий протяг ворушив просвітлені штори.

— І присниться ж!.. Дурниця якась… — розгублено усміхаючись, бурмотів Ковальчук, відчуваючи, як усе ще калатає серце; він пригадав, що в такому разі казала мати, і скоромовкою тричі повторив:

— Куди ніч, туди й сон.

І раптом з темного ще кутка, з-за ворухкої штори, виразно долинули до нього пригасаючі слова, тоненькі, мов комарине дзижчання:

— Тепер пам’ятатимеш Навію![8]

Мишко заціпенів: він упізнав голос тієї бабці, яка щойно йому снилася. Коли заціпеніння минуло, він простиг ногу і обережно потицяв нею штору. Тоді, посмілівши, встав і зазирнув у затемнений куток. Там не було нікого. Однак Мишко міг заприсягтися, що голос йому не вчувся.

Сівши на розкладайку, Мишко глибоко задумався. І що більше думав, то більше заспокоювався і чіткіше усвідомлював: щойно він переступив поріг буденного і повернення до звичайного життя йому немає. А ще він збагнув — і це було найважливішим, — що все, що сталося, поза сумнівом не випадкове і все його дотеперішнє життя із залізною закономірністю підвело його до таких подій. Обличчя Михайлові проясніло, вертикальні зморшки посеред чола розгладились — Ковальчук прийняв якесь рішення. Він ще трошки посидів, переконуючись у його правильності. Тоді підвівся, востаннє обвів поглядом квартиру і вийшов з дому, маючи твердий намір більше ніколи сюди не повертатися.

Двірничка, побачивши Ковальчука — мешканця з шістдесят третьої, — насторожилася і з пильною увагою вдивлялася в його постать, прагнучи не пропустити жодної дрібниці. Ще вчора вона розтеревенила кому тільки могла, що “від пикатого втекла жінка”, і тепер вважала за свій обов’язок повідомити нові деталі на додачу до вчорашніх.

Оглядом двірничка зосталася невдоволена. Мешканець Ковальчук відверто не вписувався в традиційний образ покинутого чоловіка-лопуха, котрий потерпав через втечу дружини і прокинувся раніше, аби тут же їхати на її пошуки і слізно просити про повернення. Хоча ні, дещо, звісно, було. Зім’яті штани і сорочка… Неголена фізіономія — це теж через переживання.

А от вираз Ковальчукового обличчя двірничці геть не сподобався. Було в ньому якесь упокорення, внутрішня просвітленість. Це було неправильно, а отже, й недобре.

Мишко не помітив двірничку, чим мимоволі завдав їй ще один удар, неквапом пішов до зупинки автобуса. Він знову йшов повз жіночий гуртожиток, що стояв тепер з правого боку, повз уламки приватного будинку — з лівого. Цього разу ніякі передчуття не терзали його. Тепер він твердо знав, що має робити.

До Вишгорода їхати треба було з трьома пересадками. Михайло трохи боявся, що з ним заговорять, про щось попросять. Після того, що сталося, він став уникати людей, побоюючись сказати щось недоладне чи прохопитися про свої незвичні видіння. Звісно, жодна нормальна людина йому не повірить.

Отож, коли на площі Шевченка Ковальчук сів у напівпорожній рейсовий автобус, він з полегкістю зітхнув: мета була зовсім близько. Він добре пам’ятав ці чудесні місця під Вишгородом. Торік виїжджав туди з дружиною й цілим гуртом її колег по роботі, які забажали повеселитись на лоні природи. І по цей день він не міг без потрясіння згадувати, з яким вишуканим садизмом зрубувались молоді берізки на рогачі для багаття з казанком над ним і на пакільці для наметів, як витоптувалася молода ніжна трава туристськими важкими черевиками і як чарівна тиша ночі шматувалася п’яними вигуками співаків, котрі намагалися перекричати одне одного.

І Мишко рушив тепер туди, маючи твердий намір не допустити більше нічого, схожого па той глум над природою.

Мишко зійшов на безлюдній зупинці неподалік од Вишгорода. Автобус набрав швидкість і, б’ючи в асфальт синім струменем вихлопних газів, помчав далі. Мишко роззирнувся. Серце його чомусь забилося часто-часто. Хвилі пагорбів і лощин спускались до Київського моря. У вузьких виярках ще стояв півморок, і ріденький білявий туман погойдувався на вологому тугому вітерці, що долинав од моря. Вгору по схилах важкою темною юрбою брели сосни, легко збігали білі берізки. На горбках у промінні ранкового сонця сухо вилискувала глина.

Мишко скинув гарячі закіптюжені черевики, шкарпетки. Потім сів на узгірку і, відчувши розпареними ногами холодну глибину густої трави, блаженно зімкнув повіки.

А тоді, наче п’яний, з невгасаючим усміхом пішов по гаях і перелісках, лугах і дібровах, вслухаючись у сухе механічне сюрчання коників, у дзвінку синиччину пісню, з гострим блаженством убираючи вологі й духмяні запахи трав.

І все довкола грало радощами, палахкотіло яскравими сонячними зайчиками на поруділій глиці, що вслала землю, весело шуміло й уривчасто шаруділо в низькорослому темно-зеленому чагарнику. Ліс жив чарівним життям, якого Мишко ще не пізнав, але вже пізнавав. І це було так чудесно, що ніякі інші дива вже не перебороли того блаженства, яке відчував Мишко тієї миті.

У цьому лісі Мишко й лишився жити. Невідь куди зникли його колишня засмиканість і усвідомлення безцільності існування. Тепер він не тільки усвідомлював себе часткою природи, але й відчував, що сам є нерозривне ціле з лісом і його мешканцями. Він, дерева, трава, кущі й навіть сам грунт, пойнятий павутинням вічно спраглих сліпих корінців — усе перебувало в непростій дружній єдності. І це сповнювало його душу блаженним спокоєм і солодкою впокореністю. Він зрозумів, яке то щастя — відчувати повну гармонію вчинків і думок, не долати щохвилини болючі суперечності в самому собі.

Мишкові цілий день знаходилось діло. Рано-вранці, ще на світанку, він обходив свої володіння: обережно розпрямляв прим’яту кимось траву; морщачись од болю, підв’язував обдерту кору; клав у гніздо пташат, які повипадали на землю.

Невдовзі Мишко змінився з виду, став зовні страшним. Колючі чагарі й сухе гілля так подерли й сколошкали його одяг, що той став подібний до шерсті якоїсь тварини, а сам він — бородатий, нечесаний — видавався казковим чудовиськом.

Діброву Мишко полишати не хотів, та якби й захотів, то не зміг би. Одного разу знічев’я він спробував це зробити, і що далі відходив, то дужче тисла йому груди незнана сила. Метрів за двісті від лісу сила ця стала нездоланною. Хоч як напружувався, обливаючись потом, проте не зміг більше ступити й кроку. Та тільки-но повернув назад — та сама сила робила кожен рух легким і пружним. Іти було так легко, що, здавалось, можна без особливих зусиль злетіти над травою і попливти повітрям, радісно й вільно, мов у дитячих снах.

Життя було б зовсім прекрасним, якби не “туристи”. Ці варвари невтомно трощили все, що попадало під руку: випалювали, витоптували, підминали, вивертали, ще й смітили. Після одного з таких “туристських” відвідувань украй обурений Михайло зопалу надумав викопати для “гостей лісу” ямку-пастку з пакіллям на дні, але вчасно схаменувся, уявивши собі того, хто попаде до пастки. Єдине, на що відважився Мишко, це настрахати непроханих гостей. Увечері, сховавшись за деревами неподалік од наметів, він кричав якомога страшніше. Молодих захмелілих парубчаків ті крики розважали, та й усе, і вони з демонічним реготом і свистом жбурляли на звук у темряву розжарені головешки і корчі.

Опіки були болючі й гоїлися довго.

Коли “туристи” йшли собі, Мишко лаяв їх немилосердно, прибирав зі сплюндрованої галявини порожні пляшки, недокурки, паперове шмаття та всіляке сміття. Він розгладжував руками поглумлену землю й відчував, як під його пальцями знову міцніє коріння трав і наливаються соком-силою стебла.

• Предыдущая
• 56/73
• Следующая