Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій - Страница 60

• Предыдущая
• 60/73
• Следующая

“Це я також мушу з’ясувати, — подумав Трофиновський. — Якщо підтвердиться… Що ж, це буде вагомою підставою на його затримання…” Він спитав:

— Може, ви пригадали ще якісь деталі…

— Он воно що… Скажіть відверто — моя відповідь вас не задовольняє? Дуже шкода, але більше я нічого не можу пригадати, слово честі. Надто він був якимось непримітним… Такий собі звичайний сірий горобець, котрий не відрізняється від інших сірих пташок. Навіть не скуйовджений… Гладенька зачіска з акуратним проділом… і, здається, все.

— Дякую, — мовив Трофиновський, підводячись і незграбно цілуючи простягнуту руку балерини. Ніколи раніше він не цілував жінкам руки, але ця зворушила його своєю беззахисною щирістю, невгамовним бажанням подобатись.

— За що ж дякувати, якщо я нічим вам не допомогла?

— Допомогли, та ще й як! — озвався слідчий.

Це не були просто ввічливі слова. У відповідях балерини крилося підтвердження його здогадки.

“Ні, він не був наївним. Він добре знав, що робить. Він тільки не міг передбачити всіх наслідків. І деякі з них неодмінно спробує виправити. Треба, щоб він якнайшвидше довідався про них…”

Слідчий зателефонував до редакції міської газети знайомому журналістові, домовився про статтю і терміни її публікації. Потім поїхав до медінституту.

Там його зустрів давній приятель Кость Жилко. Колись вони разом кінчали середню школу. Відтоді Кость встиг захистити кандидатську дисертацію, стати одним з ведучих фізіотерапевтів. Побачивши Трофиновського, швидко пішов йому назустріч, картинно розкинувши руки:

— Вітаю тебе, лікарю недуг людських, — голосно промовив він, і дві дівчини в білих халатах одразу ж озирнулися.

— Все блазнюєш, — тихо буркнув Трофиновський.

— Ого, хвороба протікає серйозніше, ніж я гадав, — усміхнувся Кость. — Мабуть, начальство квапить, а на твоїй ділянці заїло. Ну, гаразд, не бурчи, ходімо до наших…

В квадратній білій — дуже чистій і дуже холодній — кімнаті на них чекали чотири чоловіки, старшому з яких, як визначив Трофиновський, не виповнилося й тридцяти п’яти.

— Я передав їм нашу розмову, — сказав Кость, і двоє з чотирьох ствердно хитнули головою.

— Ми тут порадилися і дійшли висновку, що йдеться про застосування проміння або хвиль, — озвався товстуватий, низенький молодик у черевиках на високих каблуках. — Але невідомо, що це за прилад. Це міг бути генератор повного поля, що діє на психіку людини і через неї впливає на весь організм. Можливо, він діяв безпосередньо на нервову систему, керував біотоками. Не виключена й променева дія на окремі ділянки, і гіпноз, зрештою. Наприклад, гіпнотизер під час сеансу міг примусити пацієнта прийняти якийсь препарат і забути про це.

— Не схоже, — заперечив широкоплечий здоровань у модному триколірному светрі. — Не могли всі потерпілі піддатися гіпнозу однаково.

— Зупинимося поки що на перших двох, — примирливо сказав третій, вусатий і такий випещений, мовби регулярно купався в парному молоці. Він спитав у Трофиновського: — Не з’ясували, скільки часу продовжувався сеанс “лікування” і як довго зберігалися наслідки його дії?

— А ви певні, що дія була тимчасовою? — зацікавився Трофиновський.

— Щоб вона була постійною, треба вплинути на гени. Випромінювання має бути досить сильним, до того ж — направленим. Відомі нам описи і габарити апарата при сучасному рівні техніки не дають підстав для подібних припущень, — відповів вусатий. Обачність його відповіді викликала у Трофиновського слабку посмішку.

— Отже, він міг передбачати, що дія скоро закінчиться, і спостерігав за…

Здоровань дещо знітився, і речення за нього закінчив вусатий:

— …Піддослідним… якщо, звичайно, припустити, що він — спеціаліст…

Слово “спеціаліст” в його вустах пролунало особливо вагомо і шанобливо…

Знову вона грає проти мене крапленими картами. Час би вже звикнути, але ж — ні. Прикро. В таких випадках легковірні кажуть: “Душа розтривожена”. А я скажу: стан напруженості. Збуджені ділянки мозку передають сигнали по нервах, змінюють режим роботи підшлункової залози, викликають спазми шлунку і сильне кислотовиділення. І ось уже починається слабка роздратовуюча біль, вона охоплює все більші ділянки — і психіка пригнічена. Прямий зв’язок замикається зворотним у кільце — і я починаю блукати в лабіринті химер. Здається, що виходу звідси взагалі нема.

О, мені знайомий цей стан. Нехай вони називають його, як завгодно, — я знаю справжню назву.

І все-таки я не відступлю. Я знову йду на вас, ваша величність Природо! Скільки б ви не товкли мене обличчям в багно, я підведуся і йтиму вперед, поки ви не знищите мене. Так, я не належу до щасливчиків, до гераклів і антеїв, я звичайна людина, середньостатистична одиниця, але я розпізнав ціну тим дарункам, що служать тільки вашим інтересам. Адже вони — яблука розбрату. Поділяй і владарюй — це ваш принцип. Я зрозумів, як і для чого з’являються щасливчики — так звані таланти і генії.

Я принесу людям найвищий дарунок, який тільки можливий в цьому світі — Дарунок Справедливості. Мені не потрібні ні почесті, ні багатства, ні слава — ці іграшки я залишу вашим улюбленцям. Проте, якщо люди підуть за мною, щоб раз і назавжди відновити Справедливість, я поведу їх, бо я знаю шлях…

— Добридень, Таню.

— О, професоре! Дякую, що не забули мене.

— До речі, у мене є ім’я і по-батькові.

— Так, так, Іване Степановичу, вибачте. Як добре, що ви прийшли.

— Обов’язок лікаря — не забувати пацієнтів. Як себе почуваєте?

— Прекрасно. Дякуючи вам, я можу рухатись, як всі.

— Не варто подяки. Ви добре сказали: “як всі”. Бути, як всі, — має стати невід’ємним правом кожного. Заради цього не шкода й потрудитися. Чи не так?

— Так, Іване Степановичу, залишається тільки схилити голову перед вашою скромністю.

— Облишмо компліменти. Права нога болить?

— Ледь-ледь…

— В останні дні біль посилювався?

— Здається, але зовсім ненадовго.

— Нога терпла?

— Терпла, але не так, як раніше…

— Давайте перевіримо. Тут болить?

— Ні.

— А тут?

— Трохи.

— А так?

— Ой!

— Лежіть спокійно. Вмикаю апарат…

— Професоре… вибачте, Іване Степановичу, ви знаєте, що сталося з моїм братом?

— Знаю, Таню, але нічим не можу вас втішити. Якщо брат вирішив після цього залишити цирк, на те його воля…

— Мене викликали до слідчого.

— Он як, навіть слідство провадиться…

— Він запитував про вас.

— Ну, якщо вже провадиться розслідування, то цікавляться всіма родичами і знайомими, і навіть знайомими знайомих. Така вже в них робота.

— Але він розпитував про вас не як про знайомого…

— А для вас, Таню, я просто знайомий?

— Що ви, Іване Степановичу, ви для мене рідна людина, рятівник. Якби не ви… Якби ви тільки могли знати, як я вдячна вам.

— Дякую, Таню, і ви для мене стали не просто пацієнткою, а близькою людиною. Ми повинні серйозно поговорити багато про що…

— Так, так, але не зараз.

— Розумію.

— А ви не забудьте про слідчого, Іване Степановичу. Надто вже він цікавився вашим апаратом. Мені здалося… мені здалося, нібито він вважає, що обстеження могло зашкодити Віктору…

— Дурниці.

— Я сказала слідчому те ж саме. Але він не змінив своєї думки. Уперто розпитував про вас. Я впевнена, що він буде вас розшукувати.

— Та я сам з’явлюся до нього.

Він знизав плечима і здивовано подивився на неї. Його очі були зараз порожні, як вікна в будинку, призначеному на знос і покинутому мешканцями.

• Предыдущая
• 60/73
• Следующая