Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій - Страница 62

• Предыдущая
• 62/73
• Следующая

— Який малюнок?

— А кат його знає. Звичайний клаптик паперу. Але Степура зняв годинника і віддав.

Сам бачив, а то нізащо б не повірив. Дружки у нього теж один в один, не від миру сього. Заведуть розмову про що-небудь — ледве за чуби не беруться. З-за якоїсь дрібниці. Хтось скаже, що такий-то художник за стародавніх часів змішував фарби ось так. Каже впевнено, нібито поряд стояв. А другий тому заперечить. І пішло-поїхало. Так сперечаються, мов хату продають. Шалені якісь. Хіппі. Особливо двоє. Високий і тонкий, як жердина, і низенький патлатий.

— Ви часто бували у сусіда?

— Що ви, звідки? Він і не кликав. Вважав себе вище нас, рядових трудівників. Як же, з іншого тіста зліплені. Нема того, щоб по-сусідському на чай-каву запросити…

— Звідки ж про його друзів знаєте?

— А кричать вони так, що й на сходах чути.

Трофиновський не став уточнювати, як Цвіркун ухитрявся стільки почути і побачити “на сходах” і навіщо йому це було потрібно. Він уже збагнув, що співрозмовник може розповідати про свого сусіда дуже довго і не без упередження. Тому вирішив урвати словесний потік:

— Не помітили, бува, чи не заходив останнім часом перед вашим від’їздом до сусіда хтось іще, крім постійних відвідувачів?

— Ваш? Підісланий? — Цвіркун хитро примружився.

— Чому “наш”?

— А я одразу змикитив, — по-змовницькому блискаючи очима і вкрай задоволений власною проникливістю, зашепотів Цвіркун. — Чоловік той був цілком нормальний на вигляд, без будь-якої там зайвини на голові чи в одязі. Коротше, нормальний цілком, зовсім не такий, як Степура та його друзі.

— Змалюйте його докладніше, будь ласка.

— А ви начебто самі його не знаєте? Не ваш? — Він недовірливо повів головою і розчаровано протягнув: — Ну, найзвичайнісінький собі чоловік, з маленькою валізкою в руках. Одразу видно — трудяга.

— А ваш сусід хіба не працював? — не втримався Трофиновський.

— Та їхня праця відома. На копійку зробить малюночок, потім місяць говорять, та ще й компанію зберуть. Якихось там каскадерів він намалював, так вся юрба цілий рік божеволіла: “Шедеврально, прекрасно!” І навіщо тільки таких держава плодить?

Був би живий Степура, Трофиновський нічого не сказав би Цвіркунові відносно вартості праці його сусіда. А зараз не втримався.

— Одну з його картин Англія купила, — мов між іншим промовив він.

— Невже? — стрепенувся Цвіркун.

— Якщо на наші гроші перевести, мало не триста тисяч заплатили. На них придбали медичну апаратуру для нової поліклініки.

У Цвіркуна відвисла щелепа.

— Я прошу вас завтра зайти до нас у прокуратуру. Ви де працюєте?

— Та в третьому ательє “Побутоб’єднання”. Закупником. А навіщо я вам?

— Допоможете доповнити фоторобот.

— Виходить, вляпався-таки сусідонька в історію з географією, — пожвавішав Цвіркун.

Трофиновському не хотілося переконувати його в іншому. Він попрощався і подякував за бесіду.

Розмова й справді була дуже корисною і допомогла слідчому уточнити деталь, котра, як він передчував, матиме в цій справі істотне значення.

Вже вдруге Трофиновський брався за телефонну трубку, але дзвонити не наважувався. Рано, ще не все продумав. Уже невидимі ниті зв’язували його з тим, кого шукає; він відчуває, як об’єкт ухиляється від зустрічі; вже маячить перед ним, мов у тумані, злегка розмита постать. Звичайно, ще багато чого не відомо: незрозуміле призначення апарата, його дія; не встановлено, хто такий “об’єкт” — винахідник чи лише власник приладу; діє самостійно чи його самостійність мнима; яку мету переслідує… На більшість з цих питань можна буде відповісти тільки після затримання об’єкта, хоча Трофиновському здається, що деякі з відповідей йому вже відомі.

Трофиновський роздратований: ніяк не може збагнути, чому так нервує, чому так хочеться йому кинути цю справу, яка викликає в нього надто складні почуття — непевність і мало не гнів. На слід він вийшов. Слід чіткий, однозначний. Того, хто прагне сховатися, він уявляє досить виразно — принаймні для того, щоб виявити і затримати. Об’єкт досить самовпевнений, якщо зважився на таке. Чи має він від своїх вчинків якусь матеріальну вигоду, чи це експеримент чистої води, випробування апарата, — але, безсумнівно, тут не просто помилка, а виклик суспільству, і він, напевне, розуміє це. Тому й не залишає координат, по яких його одразу можна було б знайти, а схоже, “замітає слід”. Проте “замітає” не професіонально, а по-дилетантському. І Трофиновський уже знає, як і де його шукати.

Слідчий рішуче потягнувся до телефону. Подзвонив у карний розшук капітанові, спільно з яким працював уже не раз, і попросив організувати пости спостереження за вказаними адресами. Він знав майже точно, він передчував, що людина з чорною валізкою змушена буде повернутися до декого з своїх “пацієнтів”. Першою в цьому списку була сестра канатохідця — Тетяна Марчук.

Туман був такий густий, що ліхтарі ледь просвічували крізь нього жовтими яблуками. Іноді лунали гудки автомобілів, їхні розмиті силуети, штовхаючи поперед себе слабосилі снопики світла, текли суцільною рікою, мов риби, що йдуть на нерест.

Пориви вітру іноді роздирали сіру пелену туману, і тоді видно було і дерева, і людей.

“Мов луки, напівзігнуті дороги, машини вдалину розмірено течуть, а він іде, упевнений, суворий, — простий радянський воїн на посту…” Ні, “упевнений” — погано. В чому впевнений? Та ще й “суворий”. Трафарет… Треба не так. “Мов луки, напівзігнуті дороги, машини вдалину розмірено течуть, а він іде рішучий…” Ні, не те! — Строфа аж ніяк не подобалася Трофиновському. “Все в ній, — казав він собі, — трафарет. Крім, мабуть, першого рядка: “Мов луки, напівзігнуті дороги”. Так, це, мабуть, непогано. І відповідає тому, що бачить око — тут дорога іде трохи на схил. Головне ж, порівняння з луком передає напруженість руху в ці вечірні години “пік”. Але далі все псує “впевнений” чи “рішучий…” Ну й морока! Приятель, редактор міліцейської газети, умовив Трофиновського неодмінно написати вірші в наступний святковий номер, щоб вони пішли замість передової. У відділі і в управлінні Трофиновського називали “наш поет”.

Дома у нього назбиралося сотні написаних ним віршів. Проте друзям він мало які наважувався показувати, і тільки після одностайного схвалення наважувався пропонувати свої твори редакціям.

Вірші він писав і в своєму кабінеті, і вдома, але найбільше любив творити, йдучи з роботи додому. Ритм віршів відповідав його ході, завжди різній, і друзі говорили, що в його поезії “енергійна основа”.

А ось зараз вірші чомусь “не йшли”, хоча задум цілком визрів. Щось заважало. Мимоволі він почав прислухатися. Йому здалося, ніби хтось йде за ним в тумані, то наближаючись, то віддаляючись, готуючись до якоїсь дії. Він вдивлявся в туман, розрізняв неясні постаті людей. Хто з них? Зараз перевіримо.

Трофиновський завернув за ріг найближчого будинку й затупцював на місці. Почекав хвилину-дві. З-за рогу ніхто не з’являвся. “Приверзлося”, — подумав.

Він пішов далі. За кілька хвилин десь позаду почулися кроки, але він не озирнувся. Навмисне. Не можна піддаватися міражам. В дитинстві він був боягузкуватим і потім доклав чимало зусиль, щоб позбутись страху перед темрявою і невідомістю. Якщо справді хтось іде за ним з лихими намірами, він виявить себе. Трофиновський згадав, як одного разу пощастило його колезі Пінському. Той займався заплутаною справою банди Воловика. Ніхто не знав, де її “малина”, з ким у місті бандити мають зв’язки. Пінському пророкували місяці марудної роботи. А бандити — разом з самим Воловиком — в перший же місяць зустріли його в підліску, біля станції. Згодом виявилось, що “наводка” помилилася: вони прийняли його за багатого квіткаря з передмістя і сподівалися конфіскувати його “дипломат” з денною виручкою.

Пінському довелося трохи полякати невдах-грабіжників, одному навіть прострелив руку, але зате привів у найближче відділення міліції всіх чотирьох, троє з яких підтримували сповзаючі штани, бо їхні паски ніс слідчий…

• Предыдущая
• 62/73
• Следующая