Перстень Борджія - Нефф Владимир - Страница 23

• Предыдущая
• 23/73
• Следующая

Ну, а поки він подумки перебував серед них, у мозку знову й знову зринало питання, вже згадане нами, чи якась із цих прикрас його життя, цих яблуньок, що обрамляють його шляхи, зворушливих своєю тендітністю і красою посудин розкошів, джерел сповнення й забуття, зволила сьогодні завітати до однієї з цих потаємних кімнат, із яких жінки мали право стежити за парламентським засіданням, чи сидить зараз якась із них за мереживом віконця під склепінням — цим воістину диявольським винаходом, який призвів до багатьох бід і кровопролить, бо невпевненість, чи спостерігають за ними прекрасні очі їхніх коханок, чи ні, від непам’ятних часів розпалювала і хвилювала султанів, а прагнення заімпонувати їм, незримим, своєю енергією і монаршою безжалісністю, часто–густо штовхало їх до нерозсудливих і самовпевнених рішень, через які цілі народи потім платили стражданнями і злиднями: мусульманські жінки, хоча й приховані стінами гаремів і вуаллю, втручалися у хід подій часто й сильно, набагато сильніше, ніж громадськість наважувалась припускати. Адже й султани мають гонор, і бажання бути коханим і викликати захоплення не лише завдяки своїй силі й виключному становищу, але й завдяки самому собі палахкотить і в грудях Тих, Для Яких Нема Титулу, Відповідного їх Гідності. От і сьогодні, поки Найвища рада обговорювала нахабну політику перського шаха, прозваного Підступним, тоді як у своїй країні його називали Великим, що загрожував правому флангу імперії, султан, якому саме здалося, що за крайнім правим віконцем під склепінням він побачив тепленький блиск очей, набундючився і наказав якомога голосніше:

— Напишіть Підступному, що, як він не заспокоїться й не сидітиме тихо, я сам візьмуся за нього і накажу стратити його найпаскуднішою смертю, яку лише може вигадати людина.

Саме ці слова мовив свого часу його преславний попередник Сулейман. Як видно, блиск жіночих очей, навіть імовірний чи уявний, може додати чоловікові дерзань і сили майже несподіваної — цього разу такої могутньої, такої вибухової, що султан аж сам злякався: він глянув мигдалеподібними очима на дарунок габсбурзького цісаря — дзиґарі, що стояли у спеціально зробленій для них ніші, — були вони з алебастру, слонової кістки та срібла, увінчані нагорі сарною, яка крутила хвостиком і гребла ніжкою, — а подивившись, полегшено зітхнув, що час закінчувати раду, і вимовив традиційну фразу:

— І на цьому нехай буде закінчено, хай Аллах, становище якого високе, а влада могутня, схвально сприйме наші дії.

Бо в ту пору початку занепаду слова вже починали плутати з учинками.

— Він мудрий, — відзначив молодий принц. — Він дає життя і дає смерть. Він є паном небес і землі, Йому належить пишнота на небесах і на землі.

Ще залишилось виплатити утримання, яке приймали начальники окремих загонів, щоб передати своїм людям, і Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, міг спокійно вирушити на оглядини свого гарему, що він і зробив.

Султанський сераль лежав на узбережжі Босфору і складався з п’яти величезних мармурових будівель, головною з яких був палац для офіційних бенкетів, нарад і канцелярій головних урядовців. Особисті султанові кімнати були в другій з могутніх будівель, а в третій був султанів гарем. Людей, які постійно проживали в сералі, зокрема холощіїв, карликів, блазнів, годинникарів (їх було шестеро, і один з них не мав іншого заняття, як дбати про точний хід згадуваного вище алебастрового годинника з сарною), садівників, пажів, стайничих, сокільників, дегустаторів страв, керуючих гардеробами, керуючих буфетами, лазни–ків, голярів — лише цих людей, завданням яких було дбати про особистий комфорт та безпеку його величності, вільних і рабів, жило в сералі шість тисяч, а може, й більше: так секретар тодішнього французького посла у Стамбулі, шевальє де ля Прері, який не раз мав нагоду відвідати резиденцію султана, приблизно визначив лише кількість садівників, що доглядали замкові парки, на три тисячі чоловік. Можливо, він мав завеликі очі, і їх було дещо менше. «Той, хто виходить із сералю, — писав він у таємному звіті королеві–регентці, вдові убитого французького короля, — обов’язково мусить пройти якимось із цих парків, та нехай і не мріє побачити там гарні клумби чи охайні алеї, нічого подібного: лише недбало розсаджені кипариси, кілька галявин, на яких ростуть найзвичайнісінькі квіти, багато огірків, динь, кавунів, зелені, що доглядають три тисячі садівників, поділених на дев’ять категорій, що розрізняються тюрбаном і поясом».

У той час, про який йдеться, стояла волога погода початку літа, власне, перший гарний літній день, бо минулої ночі холодний і мокрий вітер від Чорного моря саме відступив перед теплим південно–західним вітром, що потягнув з Архіпелагу, приємно й пустотливо вкриваючи брижами води Босфору, тоді як затока Золотий Ріг залишалася непорушною і блищала мов дзеркало. Між ними, тобто між Босфором і Золотим Рогом, лежала, мовби затиснута гігантськими обценьками, непролазна на вигляд громада замшілих стріх найстарішого стамбульського кварталу Пері, наїжачена незліченними шпилями мінаретів, що встигли наставити турки за ті сто п’ятдесят чи трохи більше років, як місто стало їхнім. Над містом кружляла величезна зграя шулік, яких ніхто не мав права кривдити, бо вони були священними й надзвичайно заслуженими птахами: адже коли свого часу Пророк почав будувати в Медіні храм, шуліки зносили йому у дзьобах необхідний матеріал: пісок, камінь, вапно й воду.

Бажаючи насолодитись приємним затишком, султан вирішив пройти шлях з урядової будівлі до палацу жінок сам, пішки й непомітно, що і зробив, адже не було нічого, що б він не здійснив і не втілив, тільки–но він щось вирішував: хоча самотність і непомітність у цьому випадку слід розуміти досить умовно, адже йдеться про самотність і непомітність людини, яку стерегли й за якою стежили найбільше в світі.

Як тільки Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, пройшов Чотирма Залами Скарбів, в одному з яких як найцінніший скарб зберігався весь обладунок і зброя Пророка, в автентичності яких ніхто не зважувався сумніватися, і зійшов чорними мармуровими сходами на перше подвір’я, зване Подвір’ям блаженного споглядання, бо один з султанів, що помер століття тому, наказав збудувати на ньому оглядовий павільйон, звідки можна було спокійно споглядати панораму своєї столиці — варто зазначити, що за свідченням уже згаданого шевальє де ля Прері, саме на цьому подвір’ї ув’язнювали і страчували візирів та інших сановників, які потрапляли в таку глибоку немилість, що султанові вже недостатньо було наказати їм відростити бороди. Щойно монарх ступив на Подвір’я блаженного споглядання, слуги візирів, головним чином негри, які чекали тут приходу панів, усі, як один, гепнулись на землю, затуляючи очі долонями, мовби боялися, що сяйво султанової постаті засліпить їх, і вигукуючи, що було сили: шалвет! шалвет! — І це «шалвет», що означає «увага», відлунавши, відразу ж почало ширитися, мов пожежа, цілим великим простором, зайнятим палацами й садами сералю, супроводжуючись швидким відбіганням і підбіганням: садівники та їхні помічники і слуги втікали, щоб не образити око Найвищого своєю вульгарною присутністю, а яничарська сторожа, навпаки, прибігала й розташовувалася невеликими безладними купками поблизу сподіваного султанового шляху.

Це щодо султанової непомітності. Що ж до його самотності, слід визнати, що вона таки була повною, адже ті, хто супроводжував його на цій прогулянці, насправді не супроводжували його, бо їх не було, інакше кажучи, вони були такими непомітними, що Найвищому цілком можна було не брати їх до уваги.

Це передусім був приборкувач, який оздоблював і прикрашав султанову прогулянку парою приручених тигрів з накидками з золотої парчі на хребтах, яких він вів як гончих собак на ланцюгах, прикріплених до нашийників; далі носій складаного стільця, готовий щомиті розкласти його, якщо султан, незвичний до великих зусиль, раптом стомиться в дорозі, носій великого віяла з пір’я, носій шовкової парасолі та два носії з порожніми ношами, на які султан щомиті міг би сісти, якби йому обридло йти. Далі писар, якого ми вже бачили на засіданні Ради, якийсь султанський Екерман, життєвим завданням якого було записувати вислови володаря — звичайно, навряд чи розумно було б припускати, що султан на своїй самотній прогулянці почне Бсстрі розмови з самим собою, але порядок є порядок — і нарешті чоловік, про офіційне призначення якого нічого не знали, лише чули й подейкували, що він добре плаває, а через це його обов’язок — скочити за султаном у воду, якщо той ненароком туди потрапить: адже відтинок шляху, який Найвищий збирався пройти, вів понад берегом порослого очеретом штучного озерця, заселеного парою благородних лебедів, бо вони були не просто білими, а ще й лискучими, мов посрібленими, а дзьоби мали червоні як кров. За цими недостойними й неіснуючими супутниками султанових кроків на віддалі cj пула купка палацової сторожі, так званих бостанджів, з довгими палицями і в червоних шапках, що звисали до середини спини. Всі ступали обережно, старанно пильнуючи, щоб не наступити на якусь гілочку, отож султан міг сповна тішитися своєю бездоганною самотністю.

• Предыдущая
• 23/73
• Следующая