Перстень Борджія - Нефф Владимир - Страница 31

• Предыдущая
• 31/73
• Следующая

— Бак! — утретє здивувався султан. — Звідки ж цей божевільний задум і бажання стати найогиднішим з огидних?

— Я так вирішив, щасливий і мудрий королю, — відповів Петр. — Від раннього дитинства я був зарозумілим і себелюбним, як справедливо докоряв мені чоловік вельми милий моєму серцю, та який, на жаль, вже давно став соколом (у цьому місці Петр, щоб сподобатися султанові, ужив гарного прадавнього звороту, який у турецькій мові зберігся ще з доісламських часів, коли вірили, що душа померлого обертається в птаха). Цей мудрий і досвідчений чоловік, о вінець князів, добре знав, що каже, коли згадував про машкару, яку я залюбки натягую на себе, щоб приховати свою посередність. Ну, а цього разу була огидна машкара підземного щура, якою я закрив свої риси, штучний і скороминущий випадок, після якого зникла моя справжня постать людини цивілізованої і цілком охайної. Це трапилося після падіння острова Монте К’яра, на якому я жив, перш ніж став рабом вашої величності; коли я, не знаючи, як інакше виділитися, вдячно й охоче пішов працювати чистильником стоків. Не маючи можливості стати першим із перших, я хотів стати останнім з останніх і цим знову ж таки виділитися з–поміж стражденних і осоружних. Тож тепер я можу сміливо сказати і правдиво заявити, що, коли мене відлучили від моїх щурів і скорпіонів, мені зовсім не стало краще, бо я став тим, чим бути не хочу, — посереднім створінням, від якого нікому не гаряче й не холодно.

— Не журись, дивний юначе, — сказав султан, — ще трошки і тебе знову підвищать — на вершечок палі, яку тобі устромлять поміж стегна, і зроблять це заслужено, бо твоя мова — ніщо інше, як суміш підступності, брехні та словесного штукарства. Але перш ніж до цього дійде, хочу, щоб ти мені сказав, якими буцімто були ті твої наміри й задуми, про які ти кілька разів згадував, ніби на них добре розумієшся.

Петр звів очі, вдаючи подив.

— Пан Двох Святих Міст питає свого найнижчого раба, якого вже майже настромили на палю чи повісили на гострий гак, про свої власні наміри й задуми? О, це було б найдивовижніше з усього дивовижного, аби не пояснювалося тим, що Пан хоче пересвідчитися, чи вірно зрозумів його раб. Отож запевняю Пана, що я справді правильно зрозумів його: Пан у своєму милосерді зовсім не мав на думці карати за нестримний язичок одне чорняве дівча, ім’я якого нагадує глибоку й довгу ніч, страшним зв’язком з огидною і прокаженою потворою, а лише налякати і вразити його за те, що воно не хоче покинути свого татуся й піти до Пайового гарему, віддавши те дівча заміж за чистого й здорового чоловіка низького роду, точіше кажучи, за раба. Природно, дівча про це не відало. Такого подвійного покарання за його язикатість і нерозважність, вважав Пан, вистачить, бо ж воно справді ще надто молоде й дурне, щоб йому, наймудрішому з мудрих і найсправедливішому із справедливих, можна було поважно гніватись на нього. Тому Пан вибирав з–поміж своїх рабів так старанно і довго, відкидаючи одного за одним тих, які й справді були огидні, чи хворі, чи немічні, чи скривджені в чомусь іншому, доки не натрапив на мене, і побачивши машкару, що прикривала мою простоту і посередність, вказав на мене пальцем і сказав: «Це він».

— Ну, в тому, що ти кажеш, можливо, є трохи правди, і не виключено, що так чи подібно я міркував, — мовив султан, перебираючи свою чорну бороду. — Але тебе таки слід було б настромити на палю, бо так читати мої потаємні думки, ніби ти сидиш у мене в голові, дивишся моїми очима і слухаєш моїми вухами, це вже нахабство нечуване і недозволене. Звідки ти все це знаєш?

Цієї миті Гамді–ефенді, який сердився сам на себе, що не може втрутитися в дискусію і використати свою вченість, ляпнув щось украй недоречне:

— Він ясновидець, що часом трапляється з людьми винятково обдарованими. Таких випадків я знаю десятки.

Султан, якого Гамді–ефенді вихопив з приємної мрійливості, викликаної Петровою гладенькою мовою, насупився.

— Атож, він ясновидець, — буркнув він. — Мій чистильник стоків ясновидець. А хто ж тоді я? — Султан помовчав і втупив погляд у свою малу і білу руку, якою перебирав бороду, точніше, у перстень з величезним діамантом, одягнутий на мізинець. — Зараз ми пересвідчимося, який ти ясновидець. Бачиш цей перстень?

— Так, ваша величність, він виблискує і палає безліччю вогнів.

— Скажи ж но мені, ясновидцю, — мовив султан, — що написано на його внутрішній поверхні? Інакше тебе настромлять на палю.

— Там латинським шрифтом викарбувані літери «Ч» і «Б», — відповів Петр без вагання, — і дата: чотирнадцятого третього місяця тисяча чотириста дев’яносто п’ятого.

Запанувала хвилина тиші, а султанове обличчя набрало виразу глибокої тупості.

— Це неможливо, — озвався він за якусь мить. — Там справді це написано. Але ж він не може цього знати. Кажет_; ти потрапив у полон при падінні острова Монте К’яра?

— Я зазнав такої милості й честі, щоб перед лицем вашої величності висловитися правдиво, — відповів Петр.

— Твоя мова витіювата, а язик звивається мов ящірка, що втікає, — зауважив султан. — Отже, ти став рабом у сералі в той час, як цей перстень уже прикрашав мою руку, бо папа християн надіслав його мені в подарунок водночас з попередженням, що на острові Монте К’яра кується лихо, спрямоване проти мого трону й імперії. З цього випливає, що ти ніяк не міг довідатися, що написано на його внутрішній поверхні, так, не міг цього довідатися, а все ж таки знаєш. Або ти не знаєш, а моя величність, трохи збита з пантелику твоєю тріскотнею про ведмедів, які не є ведмедями, про машкари й суть і… як там ти казав?

— Про суть і випадки, — відповів Петр. — Тут я дозволив собі використати вислів Філософа, істинне, оригінальне вчення якого, не перекручене християнськими коментаторами, нам відкрили ваші, я хотів сказати, мусульманські дослідники.

— Ну, годі, — султан, сказавши це, хвилю поміркував, кліпаючи очима. — Справді не виключено, що моя величність була трішки виведена з рівноваги твоїми порівняннями, а саме, твердженням, що ти зумів мислити моєю головою, дивитися моїми очима і слухати моїми вухами, й помилилася, вважаючи твоєю відповіддю те, що озивалося у мене всередині як голос свідомості. Повтори, що написано на цьому персні.

Петр повторив.

— Так, це не підлягає сумніву, — мовив султан і, скинувши перстень і ще раз подивившись, підтвердив справедливість цього голосу, як він висловився, свідомості. — Достеменно так: «Ч. Б., чотирнадцятого третього місяця тисяча чотириста дев’яносто п’ятого». Це означає, що сто двадцять років тому за християнським літочисленням, перстень належав гяурському вельможі, бо такі персні носять лише вельможі, з ініціалами Ч. Б. Тобі, який знає все, звичайно, відомо, хто такий той Ч. Б. і як звучало його повне ім’я.

— Чезаре Борджіа, син папи Олександра Шостого, — відповів Петр.

— Не знаю такого, — сказав султан глухо і з відразою. — Що ти на це, історику?

— Осмілюся зауважити, — мовив Гамді, — що первосвященик невірних, званий Олександром Шостим, справді жив у п’ятнадцятому столітті християнського літочислення, і звали його Родеріго Борджіа, а його син звався Чезаре.

Султан заплющив очі і хвилину нечутно ворушив губами, наче молився.

— Написано, — сказав він нарешті, — що лише Аллах може проглянути крізь невидиме й приховане. А оскільки Книга книг містить тільки і тільки правду, це означає, що Пан особливою милістю наслав на чоло цього молодого мужа часточку свого власного всепізнання і так вирізнив його з–поміж усіх людей.

Почувши ці слова, Петр гримнувся на коліна і, піднявши до султана обидві руки, заціпенів у позі покори й переляку.

— Милостивий, — скрикнув він. — Пане найвищий, найсправедливіший і наймудріший, дозволь своєму рабові сказати те, чого тобі досі ніколи й ніхто не казав: затримай плин своїх слів, над якими ми б могли жалкувати обоє, ти і я, бо ці слова грунтуються лише на не перевіреній наукою думці.

У султана під митроподібним тюрбаном почервоніло чоло.

• Предыдущая
• 31/73
• Следующая