Перстень Борджія - Нефф Владимир - Страница 36

• Предыдущая
• 36/73
• Следующая

— А мені нічого не сказали! Мені нічого не сказали! — заголосив він і побіг сходами з чорного мармуру так хутко, що облямівка темного халата вченого так і заметлялася навколо його струнких литок.

Петр вирушив за ним, але вартовий заступив йому дорогу.

— Куди, чоловіче? — запитав він.

Це звертання було образливим для людини, яка неповних дванадцять годин тому отримала — за особистими словами султана — найвищу з почестей, які має в розпорядженні Пан Двох Святих Міст, а це неабищо, але Петр надто добре усвідомлював, що справи його кепські, аби перейматись такою деталлю. Він відгорнув полотно, що закривало султанів халат, перекинутий через руку, і, сяйнувши вартовому у вічі блиском самоцвітів, якими був усіяний розкішний убір, коротко сказав:

— Я йду повернути його величності халат, і ти, рабе, мені не перешкодиш.

Цього могло вистачити, бо вартовий відступив, але таким уже був Петр, дідько його вічно підштрикував, що не вдовольнився цим частковим успіхом і загримів:

— Як це, собако, ти не впав на коліна перед халатом його величності?

Ошелешений вартовий упав на коліна.

— А порох землі поцілувати? — провадив Петр, ще дужче підвищуючи голос.

Вартовий поцілував порох землі.

— Я ще з тобою поквитаюся, слуго, — сказав Петр і спроквола й гідно почав підійматися чорними сходами. Непомітного погляду через плече йому вистачило, щоб завважити, що чорні слуги на Подвір’ї блаженного споглядання вже не шкіряться в ідіотській утісі, а повитріщались на нього, мов зачудовані телята, і, замість тинятися, як це робили досі, застигли, мов соляні стовпи, наче помітили несподівану появу комети з двома хвостами. Це була дрібничка, ніщо в порівнянні з труднощами, які, в цьому він був певен, йому доведеться подолати, але Петра це навіть утішило, його настрій поліпшився і зросла віра в себе.

А зовсім швидко він мав зазнати великої несподіванки.

Чорні головні сходи виходили до не менш чорної плутанини коридорчиків, кімнаток, проходів, сходинок і ніш. Петр, проминувши Чотири зали скарбниці, замкнені, бо туди смів заходити лише султан та найвищі сановники, а всі вони саме були на Раді, заглибився в лабіринт архітектурних дурниць і помилок, що явно нагромаджувалися, дороблялися й перероблялися протягом багатьох десятиліть, і, не знаючи дороги, невдовзі безнадійно заблукав. І саме тієї миті, коли він, напружуючи слух, бо йому здалося, що звідкись справа долинають людські голоси, проходив невеликою, правильно–квадратною кімнатою, посеред якої стояв низький, так само правильно–квадратний стіл вочевидь візантійського походження, бо на його кришці, оздобленій облупленою інкрустацією, було зображено бліде й суворе обличчя святої імператриці Теодори, увінчане великим компактним ореолом, відчув, як хтось посмикав за поділ султанового халата, і злякано побачив те, що менш за все на світі бажав побачити, а саме, кошачий блиск великих, спрямованих до нього вгору очей султанового недоумкуватого брата Мустафи, який сидів на землі під столом, спочиваючи на підібраній під себе лівій нозі і опираючись на рівно випростану ліву руку.

— Бак! — видихнув Петр. — Ну й налякали ви мене, принце.

— Я знав, що ти тут пройдеш, бо кожен, хто заблукає в цьому мавпячому домі, проходить тут, — сказав Мустафа й подав Петрові правою рукою маленький кришталевий флакон. — Це я приготував для тебе.

— Що це? — поцікавився Петр.

— Вода, — відповів недоумкуватий принц. — Чиста вода, й нічого іншого. У вас хрестять водою, чи не так? Ти сам це казав.

— Так, — відповів Петр. — У нас хрестять водою.

— Ну, то охрести мене, — мовив Мустафа.

Петр так здивувався, що не зміг навіть сказати «ви жартуєте, принце», лише стояв, затиснувши флакон у руці і витріщивши очі, і не знав, що й подумати.

— Ну, то як? — нетерпляче кинув Мустафа, сунучись на сухорлявому задку з–під столу. — Охрестиш мене?

— Та ви жартуєте, принце, — сказав Петр.

— Кажу це цілком поважно, — мовив Мустафа. — Я ж не божевільний, розумієш?

— Звичайно ні, принце, — ввічливо відповів Петр, як відповідав би будь–якому іншому божевільному, який запевняв би, що він людина здорового глузду.

— Я лише прикидаюсь дурником, бо якби не прикидався, братові не залишилося б нічого іншого, як наказати вбити мене. А якби навіть він сам не хотів мене вбивати. Чорногорець примусив би його до цього.

— Який Чорногорець? — запитав Петр.

— Та Чорногорець, так ми його всі називаємо, генерал яничарів Ісмаїл–ага. Вчора, коли братусь закутав тебе в свій халат, у сералі почали казати, що наша імперія отримала нового володаря, себто тебе, але я сказав собі: говорять, щоб побавитися, бо справжнім володарем імперії є Чорногорець, а той не допустить, щоб хтось ліз у його справи і створював конкуренцію.

— Я гадав, що наймогутнішою особою в імперії є султан, — кинув Петр.

— Залежить від того, який це султан і наскільки сильна в нього рука, — зауважив принц. — Про Мехмеда Завойовника можна сказати, що він був наймогутнішою людиною в імперії. Але ж не кожен султан є Мехмедом Завойовником. У нас були султани, яких на голову випереджав, скажімо, великий візир і захоплював у свої руки всю владу. Про теперішнього нашого великого візира цього не скажеш, це порохнявий дідок, який труситься за братове життя — адже зі смертю султана великий візир, як правило, також залишається без голови. Оскільки ж мій братусь добра і слабовільна людина, а великий візир ніщо, справжню силу у нас сьогодні мають яничари, а Чорногорець їхній володар, та й по всьому.

— Владу в могутній Турецькій імперії мають яничари, а яничари ж не турки, — сказав Петр. — Ви, принце, живете в дивовижному світі.

— Мені вже з душі пре від цього світу, тому я й хочу вихреститися, — мовив принц. — Вчора, не встиг ти ще повернутися з сералю додому після свого підвищення, усе вже було вирішено про тебе й супроти тебе. Чорногорець сказав братусеві, що не ручається за своїх людей, коли раб, щойно витягнутий з каналізації, себто ти, стане особистим радником його величності, і цього було досить. Братусь визнав, що яничари важливіші за твій розум і твою правдомовність. Мені шкода тебе, бо ти сподобався мені від першої хвилини, і мені здалося, що ми разом ще багато чого спізнаємо на цьому світі.

Петр зітхнув.

— Мені теж так здалося, принце.

— Нічого не зробиш, паля на тебе вже чекає, — мовив Мустафа. — Привід завжди можна знайти, якщо треба. Чорногорець учора посилав до тебе своїх людей, щоб вони відібрали в тебе братів халат, але ти був настільки мудрий, що не віддав їм його, — нічого, він вигадає щось інше. Ну, то давай, охрести мене.

— Якби я навіть і хотів задовольнити вашу неймовірну примху, принце, я не можу, бо я не священик, — відповів Петр.

— Але християнин, — сказав Мустафа.

— Вчора, — зауважив Петр, — я категорично і, сподіваюся, переконливо пояснив його величності, що я не християнин, бо не чуюся ним і не погоджуюся з християнським віровченням, і ви, принце, були присутні при цьому.

— Саме це зробило християнство привабливим у моїх очах, — сказав Мустафа. — Ти християнин, бо тебе охрестили, але дозволяєш собі прилюдно заявити: я не чуюся християнином, бо не погоджуюся з християнським віровченням. Я слухав, як ти говориш, і подумки тріумфував: ось воно, сказав я сам собі, ось справжня віра для мене. Ти не боїшся пекла?

— Не боюся, бо не вірю в нього, — відказав Петр.

— Бачиш, а я боюся, бо я мусульманин, — зауважив принц. — А коли перестану бути мусульманином і прийму віру, яка дозволяє людині сумніватися в пеклі, то вже не боятимусь. А як там, у Європі скликають людей на молитву? У вас теж є муедзини?

— Нема, — відповів Петр. — Але у нас є дзвони, голоси яких розлягаються набагато далі, ніж спів муедзинів.

Принц засмутився.

— Це мене вразило, і це гидко. І коли починають видзвонювати, всі уклякають і моляться?

— Нічого подібного.

— Навіть у Римі, де живе ваш папа? Петр усміхнувся.

• Предыдущая
• 36/73
• Следующая