Чорні зорі - Савченко Владимир Иванович - Страница 7

• Предыдущая
• 7/43
• Следующая

8 серпня. Дивна людина Іван Гаврилович! Всі професори, яких мені доводилося бачити, та й не тільки професори, а навіть кандидати наук чи просто інженери, що стали керівниками великих лабораторій, поводилися інакше. Вони сиділи за письмовими столами, давали керівні вказівки або скликали наради співробітників і викладали їм свої ідеї для виконання. Єдиним “науковим” приладом на їхніх столах був телефон…

А цей працює не лише головою, але й руками. Та ще й як! Два дні встановлював нове устаткування в мезона-торі, сам паяв і перепаював схеми, слюсарював. Все нове обладнання, що надходить в лабораторію, він сам пильно оглядає і налагоджує. Мезонатор і всі пристрої для вимірювання знає чудово, до найменшого гвинтика.

А вчора ми втрьох, Голуб, Сердюк і я, розвантажували з машин і встановлювали в залі десятипудові частини мас-спектрографа. Справді, молодець!

22 серпня. Перші досліди — перші розчарування…

Тиждень тому, хвилюючись, ми приступили до лабораторних досліджень. Всі зібралися біля пульта і в урочистому мовчанні дивились, як Іван Гаврилович, серйозний, у білому халаті, з трубкою дозиметра на грудях, вмикав мезонатор. Невгамовний Яшко шепнув мені: “Ну й обстановочка… Помолитися б…” Проте навіть Оксана не пирснула зо сміху, а тільки суворо глянула на нього.

Ось у перископі з’явився промінчик негативних мезонів. Голуб зійшов на місток, взявся за ручки дистанційних маніпуляторів, спробував, чи слухаються. Тросики, що разом із трьохметровими рухливими штангами зникали в бетоні, точно і м’яко передавали всі рухи його пальців на сталеві маніпулятори в камері. Ми внизу, у розтрубі перископа, побачили, як сталеві пальці підвели під мезонний промінь фарфорову ванночку з шматочком олова. Потім Голуб спустився вниз, глянув у перископ і наказав:

— Затемніть лабораторію.

Оксана засунула штори, стало напівтемно. Ми намагалися не заважати Голубу, який, не відриваючись від перископа, настроював промінь, і мовчки стовпилися біля розтруба. Призми передавали з камери синє всередині й оранжеве по краях сяйво, і воно якось дивно освітлювало наші обличчя. Було тихо, тільки стримано бриніли трансформатори, неголосно постукували вакуум-насоси та ще Сердюк сопів біля мого вуха.

Так минуло хвилин десять.

Раптом шматочок олова ворухнувся, — ми всі теж здригнулися, — і розлився по ванночці голубуватою калюжкою. Оксана, що сиділа позаду на стільці, тихо зойкнула і трохи не звалилася на мене.

— Розплавився! — зітхнув Голуб.

— Оце так опромінювання! — вигукнув Яшко.

Більше нічого не сталося. Олово протримали під пучком мезонів дві години, потім витягли з камери. Воно стало дуже радіоактивне і виділяло стільки тепла, що ніяк не могло захолонути.

Оце й усе. Власне, чому я був упевнений, що це відбудеться за першим разом? Сто елементів, тисячі ізотопів, величезна кількість режимів опромінювання… Здається, я просто над міру розпалив свою уяву.

12 вересня. Опромінили вже з десяток зразків: олово, залізо, нікель, срібло… І всі вони стали радіоактивні. Навіть тих стійких атомів з підвищеною кількістю нейтронів у ядрі, які одержували раніше, поки що немає.

А надворі закінчується чудове південне літо. З лабораторії видно голубий Дніпро і багатолюдні пляжі… Досліди, звичайно, затягуються до пізнього вечора, і ми, повертаючись до себе в гуртожиток, бачимо вгорі яскраві зорі на оксамитно-чорному небі. В парку тихо шелестить листя і сміються закохані. На головних алеях парами ходять чорняві кругловиді дівчата, яких нікому проводити додому. Яшко дивиться їм услід і трагічно зітхає:

— Отак і життя промайне…

Єдина наша втіха — це чудові, дешеві й смачні яблука, які продають на кожному розі. Ми їмо їх цілий день.

19 вересня. Уявляється: я працюю біля мезонатора. Під голубим пучком мезонів — кубик з опромінюваного металу… Ось він починає ущільнюватися, осідати, повільно, ледь помітно для ока. Метал, неначе лід, під мезонним променем зникає з ванночки, і замість нього на білому фарфорі залишається невеличка пляма — нейтрид!

Цікаво, якого кольору буде нейтрид?”

“7 жовтня. Надворі золота осінь. Чисте, цілюще повітря. Скрізь — на деревах, на дахах будинків, під ногами — листя, жовто-зелене, коричневе, червоне… Блакитне небо, ласкаве сонце… Чудово!

А ми проводимо досліди. Опромінили вже майже половину елементів таблиці Менделєєва. Кілька днів тому одержали з кремнію стійкі нерадіоактивні атоми магнію і натрію. В них на один і на два нейтрони більше, ніж у природних. Хоч маленька, але перемога!

Ми з Яшком робимо аналізи зразків після опромінювання. Я — мас-спектрографічні, він — радіохімічні. Це в наших дослідах найкопіткіша робота.

— Голуб — хитрий жук, — сказав мені якось Яшко. — Навмисне заохотив нас, щоб ми працювали, як ішаки.

— А ти працюй не як ішак, а як інженер, — відповів я йому.

26 жовтня. Опромінюємо, робимо аналізи і знову опромінюємо. Стійкі атоми магнію і натрію, коли ми їх ще раз опромінили мезонами, також стали радіоактивними.

Негативні мезони, потрапляючи в ядро, дуже збуджують його, і воно стає радіоактивним. Ось у чому лихо…

24 листопада. На вулиці мокро. Дощі змінюються туманами, калюжі — рідкою грязюкою. Одне слово, не погода, а нежить.

В лабораторії теж якось сумно. Коли досліди нічого не дають, люди починають сумніватися в найочевидніших речах; вони перестають довіряти своїм і чужим знанням, один одному; у них з’являються сумніви навіть щодо справедливості законів фізики… В останні тижні Іван Гаврилович чогось нервує, прискіпується до найдрібніших неточностей і змушує робити досліди по кілька разів.

Опромінили всі елементи таблиці Менделєєва, крім радіоактивних. Останні опромінювати немає рації: вони й без того нестійкі. Стає нуднувато. В лабораторії всі, навіть Голуб, якось уникають вживати слово “нейтрид”

30 листопада. Мабуть, уся біда в тому, що мезони, якими ми опромінюємо речовини, мають дуже велику швидкість. Вони влітають у ядро, як бомба, і, звичайно ж, дуже збуджують його. А нам треба зробити так, щоб і ядро позбавити заряду і водночас не збуджувати його. Значить, треба гальмувати мезони зустрічним електричним полем, до краю зменшуючи їхню швидкість.

Спробую перевірити це на цифрах…”

Далі в щоденнику Миколи Самойлова на кількох сторінках ідуть математичні викладки, які ми випускало.

“13 грудня. Показав свої розрахунки Іванові Гавриловичу, і він погодився зі мною. Значить, і я можу! Тоді ще не все втрачено… Отже, переходимо на уповільнені мезони. Шкода тільки, що мезонатор не пристосований для регулювання швидкості мезонів — не передбачили в свій час.

На вулиці падає мокрий сніг; тане на одежі і хлюпає під ногами. Так звана “південна зима”!

25 грудня. Спробували, як тільки можна, уповільнити мезонний пучок. Опромінювали свинець. Але, на жаль, нічого не вийшло. Свинець став трохи радіоактивний — слабкіше, ніж при сильних опромінюваннях швидкими мезонами, та й тільки.

Ні, все ж доведеться поставити в камері гальмувальний пристрій: щось на зразок регулювальної сітки в електронній лампі…

Сьогодні Якін висловив думку:

— Слухай, а може, хлопчика й зовсім не було?

— Якого хлопчика? — не зрозумів я. — Ти про що це?

— Про нейтрид, якого ми, здається, не одержимо. І взагалі, чи не пора нам закруглятися? В історії науки це не перший випадок, коли дослідники перестають вірити фактам, якщо вони суперечать вигаданій ними теорії. Ніколи нічого путнього з цього не виходило… За півроку ми, по суті, не одержали нічого такого, що наблизило б нас до цього самого “нейтриду”, розумієш?

— Як це нічого? Та хоча б оці криві спаду радіації! — Я саме креслив експериментальні криві залежності радіації речовин від маси їх ядер і не знайшов, що сказати йому. — І це вже не мало!

Яшко байдуже ковзнув по них очима й зітхнув:

• Предыдущая
• 7/43
• Следующая