Ги-ги-и - Винничук Юрій Павлович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/49
• Следующая

Дівчинка була донькою вугляра і пахла вуглем. Вона любила сидіти на підвіконні і показувала мені язика. В садку ми гралися в тата і маму, а коли знуджувалися, вона сідала на траву і розкидала ніжки, а що майточок не носила, то мені все було гарно видно.

Я лягав на траву, клав підборіддя на руки і вдивлявся, вдивлявся в усмішку монилізи. Вона вабила не тільки мене. Мурашки охоче кидалися до неї, волочачи свої подушечки. Кращого інкубатора для їхніх яєць годі знайти, вони це розуміють, а тому виставляють сторожу на вході, котра поба*чивши наближення мого пальця, вищирює ікла.

– Ану геть! – кричу я і чавлю їх, чавлю, чавлю, а вони героїчно гинуть, наче триста спартанців, боронячи Фермопільську ущелину, триста, як скло, боронячи свої подушечки. Всюди лежать їхні мертві тіла, корчаться в муках поранені, але мені байдуже, терпіти не можу завойовників.

Мій палець проникає всередину і намацує зимні скелі, гострі шпилі, глибокі печери, гнізда пінгвінів, слизькі тюленячі тушки, снігові замети. Палець коцюбне і тікає назад.

Донька вугляра сміється, снігова завія б'є мені в очі, а за мить вона починає здригатися, вулкан вибухає в її животі і гаряча лава заливає ноги, ноги розчиняються, лава заливає доньку вугляра, вона зникає, я ледве встигаю сахнутися, і в цей момент з'являється розлючений вугляр і кричить:

– Що ти зробив з моєю донькою?

Я скручуюсь бубликом, намагаючись сховатися від його копняків, бо він цілиться у конкретне місце, хоча воно й не винне, а мій палець залишається неушкодженим. А він танцює, танцює довкола мене і скипає від злості.

– Там були пінгвіни й тюлені, – кажу я і непритомнію.

1985

Того дня, коли прилітають крилаті карлики, я вже з самого ранку нервую і почуваю себе так паршиво, наче б скоїв щось неймовірно злочинне, хоча насправді я такий легкодух, що не здатний на жодний рішучий вчинок. Інший на моєму місці давно б повбивав отих карликів, а то переловив би їх у сачок і, всипавши до слоїка та гарненько його зачинивши, поставив на вікні й милувався б цими зухвалими сотворіннями, як вони мліють від спеки, як копошаться там, підстрибують, б'ються об скло, лізуть одні на одних і хапають роззявленими ротами гаряче повітря, аж поки одне по одному не опадуть на саме дно й не виздихають до решти.

Що й казати, не зла б то була забава, але де мені взяти для цього сили і люті? Адже без великої люті такого не встругнеш. Тим часом я відчуваю до них лише огиду, як до слизняків. Хоча по-правді, ці карлики зовсім не потворні й не гидкі, їх при бажанні можна навіть сплутати з янголятами. Всі вони голенькі, з кругленькими рожевенькими тільцями і білими крильцями. Золотистий пушок вкриває їхні голівки.

Я ніколи не торкався їх рукою, але чомусь переконаний, що вони слизькі і мокрі, а коли стиснути, то тільки чвакнуть, мов перезрілий помідор і розтечуться по пальцях. Спостерігаючи за тим, як вони забавляються, борюкаються, танцюють і співають, мені інколи багнеться стати одним з них – маленьким чепурненьким карличком. І дарма, що хтось може тебе розчавити, або закоркувати У пляшці, адже як на те пішло, я й без того вже розчавлений і закоркований, і куди лише не поткнусь – усюди тепле скло і скло, і більше нічого…

В очікуванні, поки відростуть крильця, минають мої дні. Щодня я приміряюсь до одвірка і з утіхою помічаю, як поволі малію. А може, то тільки злуда?

1988

Кипіла вода в підніжжі скель. У вухах гуділо і хотілося впасти де-небудь, хоч би й на цьому гострому камінні, впасти і тихо, спокійно вмирати, упівока стежачи за каламутними зорями.

Йшлисьмо вже так давно – день і ніч, день і ніч – що й згадати важко, коли почався цей похід.

Я йшов попереду і час від часу падаючи, кричав: «Увага! Камінь!» або «Увага! Урвище!»

Бо була темна ніч, безпросвітня ніч. Бита стежка тяглася вздовж скель і не було на ній каміння, та й урвище було значно далі. Але ж я мусив якось виправдати те, що йду попереду, і кричав:

– Увага! Пильнуй!

І падав для більшої правдоподібності.

Тоді усі ті, хто йшов за мною, високо піднімали ноги, мов бузьки і перепитували:

– Де? Де камінь? Де урвище?

– Отам, отам! – казав я в пустоту, навіть рукою не змахнувши, і вів їх далі.

П'янливе це відчуття – вести когось за собою.

1991

Біля озерця я зупинився, втупивши погляд у рожевих рибок, що сновигали в гіллі верби, а деякі навіть скубали за хвіст сороку. Раптом чиїсь сильні руки зімкнулися в мене на шиї і стисли горло, подих мені забило, і я захрипів, спазматично вчепившись пальцями в невидимі руки. Сорока заскрекотіла й спурхнула. Я напружився й блискавично смикнувся додолу усім тілом так, що незнайомець не зумів мене втримати, і голова моя вислизнула з його рук, аж запекли вуха. І в мить, коли я повернувся, щоб побачити, хто це, сон спурхнув, як і та сорока.

Я прокинувся з відчуттям болю на горлі, на очах бриніли сльози.

– Хтось чигає на тебе, – пояснила дружина.

І я заспокоївся, бо не вірив, що хтось на мене чигає, хоча…

Наступної ночі снився парк, я гуляв собі між дерев і, схоже, чекав на когось. В один з моментів мій погляд шарпнувся убік і виловив темну постать за кущами ясмину. Інстинктивно я звернув зі стежки і поквапився в інший бік, весь час зиркаючи на те місце. Ось постать кинулася мені навздогін. Я теж побіг, але, мабуть, не надто швидко, бо невідомий мене наздоганяв, я біг уже зо всіх сил, але ноги, налиті каменем, не слухали. Я вже чув його уривчасте дихання за спиною і закричав. Ось-ось його руки мали зімкнутися на горлі.

У цю мить я прокинувся. І знову були сльози на очах і піт на чолі.

Щоночі над ранок снилося мені одне й теж, і щоразу прокидався я, цокочучи зубами, в холодному поту. Шия боліла так, що мені уже важко було повертати голову. Це не могло продовжуватися до безконечности. Хоч я й не надто добре розгледів обличчя мого вбивці, однак я б одразу впізнав його, кожен рух був мені знайомий, як свій.

Одного дня я сам пішов його висліджувати, прихопивши маленьку гостру сокирку, якою ми розрубували кістки. Моросив дощ, було похмуро і гидко. Я вийшов з трамваю біля парку, і з Цього місця уже перетворився на лиса, який висліджує здобич. Усі сни про мого переслідувача відбувалися в цьому парку. Я підняв комір і низько на очі насунув капелюха.

Я уважно розглядав кожен кущ, кожен стовбур дерева, де міг причаїтися мій убивця.

У парку було пусто і непривітно, наче в животі здохлої жаби. Шурхотів під ногами пісок, і я намагався ступати обережно.

Щось мигнуло в кутику ока, я зупинився і побачив, як він присів за лавкою. Його важко було б помітити, якби не оцей його поспішний рух. Хвилину я дивився на нього, а він сидів навпочіпки непорушно і, мабуть, цокотів зубами. Тоді я рушив до нього.

У правій руці я стискав сокирку і відчував неймовірну хоробрість. Сокирка мене окрилювала, це було незнайоме раніше почуття, і я, щоб продовжити оці блаженні хвилини, йшов неквапно, мовби плив у плазматичному повітрі. Однак убивця не витримав психічної атаки і, мов заєць, впідстриб помчав уздовж озера.

Мене підхопив вітер, і я полетів за ним, розмахуючи сокиркою, за спиною лопотіли сірі крила плаща.

Я наздогнав його дуже швидко, занадто швидко, що й не встиг натішитися переможним переслідуванням і зрозуміти, що саме цього мені й бракувало все життя, відчуття переслідувача, могутнього переможця, підступного і немилосердного. Моя душа прагла крови, слина клекотіла у роті, баглося зубами вчепитися в карк і не відпускати доти, доки не стече юхою. Я вже чув у роті її смак, що п'янив мене і збуджував, аж не міг стримати гучного рику і дозволив йому вирватися на волю. Перелякане вороння шугонуло в повітря, а з гілок посипалося жовте листя.

• Предыдущая
• 23/49
• Следующая