Ги-ги-и - Винничук Юрій Павлович - Страница 26

• Предыдущая
• 26/49
• Следующая

Той, хто тесав камінь, завмер і сторожко прислухався.

Ланцюг відповз на безпечну відстань.

Десь далеко-далеко дзижчала бджола понад мертвою липою.

1986

Сірник упав мені на ногу. Нога хруснула. Я втратив свідомість. Коли очуняв, то побачив, що лежу на горі трупів і серед трупів. Я теж був трупом, бо не міг ворухнути жодною частиною тіла. Можливо тому, що був їх позбавлений.

Наче сірник серед сірників.

1986

Їхні маленькі пампулясті личка несподівано вигулькнули на закруті сходової клітки. Я зупинився. Вони стояли внизу і мовчки дивились на мене. Двоє малих дітей у плетених шапочках.

В їхніх очах була тільки ненависть.

Не знати навіщо я озирнувся. Але більше ніхто не спускався по сходах, і весь будинок, наче вимер. Стояла сира важка тиша.

А вони не зводили з мене очей.

– Чого витріщилися?! – гаркнув я і ступив на нижчу сходинку.

Та малюки й оком не зморгнули.

Тепер мені ставало страшно. Я був упевнений, що вони проти мене щось затіяли.

Вони стояли під вікном. Шиби тут давно хтось повибивав і тепер звідти просочувалася холодна й сіра днина.

– Якщо ви не вступитесь, я вас повбиваю!

Ні, вони не вступляться – про це говорили їхні очі.

Тоді я, палаючи люттю, збіг униз і по черзі викинув їх через вікно восьмого поверху. Руки в мене тряслись. Там за вікном хтось розпачливо заверещав. Завищали гальма. Це все.

Я, намагаючись зобразити на обличчі суцільний спокій, продовжив своє сходження. Верхотяг не працював. Коли я зійшов уже на третій поверх, то знову побачив їх.

Пара малюків, тримаючись за руки, чекала на мене.

Доки я можу викидати їх із вікна?

Я заплющив очі… Все це зі мною повторюється уже, мабуть, з місяць… що я викину їх на вулицю, то вони знову вертаються. Який жах.

Я розвертаюся і біжу назад, вбігаю, трясучись, до квартири і замикаю двері на ключ.

В цей мент дзеленчить телефон.

Коли я підношу слухавку до вуха, то знаю, що там почую: дитячий сміх.

Але ж я цих дітей не знаю! Чому вони вибрали саме мене?

Ось я чую, як вони шкребуться в двері, як запихають якісь шпички в щілину і чую цей ненависний сміх.

Тоді я відчиняю вікно і впускаю до кімнати галас вулиці.

Шемрання й сміх за дверима стихають. Малюки завмерли. Я знаю чому: чекають, що зараз я вистрибну з вікна.

Під вікном на трамвайній зупинці гурма народу. Коли я вистрибну, то впаду їм на голови і покалічу. Правда, я можу кричати. Летіти й кричати, мов птах.

Щойно я зачиняю вікно, як малюки знову невдоволено шарудять за дверима.

Тоді я впускаю їх досередини.

Вони заходять – такі чемні, тримаючись за ручки – і прямують відразу до вікна, впевнені, що я їх зараз відкину.

Я таки відчиняю вікно і висаджую їх на підвіконня.

Після цього приношу трилітровий слоїк гасу і дбайливо їх поливаю.

Вони ані мрукнуть.

Нічого не тямлять і тоді, коли я підпалюю їх і скидаю шваброю з підвіконня.

Обидва палаючі смолоскипи, дриґаючи ногами й руками, падають на трамвайну зупинку. Саме одійшов трамвай і юрба розсоталася. Нікого не було травмовано.

Як вони там горіли мене вже не цікавило.

Я зачинив вікно і заходився мити підвіконня, щоб затерти сліди від гасу. Фарба здулася й облущилась. Довелося ще й перефарбовувати вікна. Але це виявилося куди приємнішим заняттям, аніж знищувати малюків. І, коли задзвонив телефон і я приклав слухавку до вуха, то не почув уже сміху, а тільки плач. Він був нешкідливій. Бо лунав з тамтого світу.

1984

Мені в житті ніколи не велося. Усе було проти мене. Все йшло шкереберть. Коли шпурляв камінь в горобця – потрапляв в око однокласникові. Коли копав м'яча – обов'язково в шибу. Коли вистрибував із трамваю – збивав із ніг бабусю. Коли зачиняв двері – за спиною лунав пронизливий крик.

Навіть коли я покохав дівчину, то відчув, що занадто вона до мене прив'язалася, спутала мене своїми почуттями, вихлюпуючи густий мед любові і спраги. Я запросив її на озеро. Ми взяли човна. Я веслував і розповідав якусь цікаву історію, а потім показав їй розквітлі лілії. Запах її лоскотав ніздрі. Вона хотіла вирвати квітку, я гойднув човна і вона випала з нього. Так смішно було спостерігати за тим, як вона бабрається у воді, хапаючись за латаття, заплутуючись у його пагонах, ловлячи ротом повітря. Я сказав, щоб вона закрила рота. З закритим ротом людина ніколи не втоне. Але вона мене не послухала і пішла на дно. Я допоміг їй веслом. Вода була прозора і видно було, як її тіло повільно опускається на саме дно і влягається, наче до сну.

Після цього мені жахливо хотілося повернутися назад у дитинство.

Але брами часу були надійно замкнені.

Азто, в якому я їхав, збило хлопчика. Авто було крадене. Хлопчик помер.

У в'язниці я знову почав думати, як мені повернути усе назад, почати усе спочатку, виправити…

Осколком скла я перетяв собі вени і брами часу нарешті прочинилися. Я вбіг туди, просвітлений, надіючись на якусь хоча б крихітну ласку для себе, малюсінький усміх… Але й на тім світі не зазнав я спокою.

Тому й пишу цього листа.

1993

Пізній вечір осени – мокрота і студінь. Щур перебіг двір і зник під курником.

Під цим курником вона поховала свого чоловіка торік.

Забила його сокирою, викопала яму, заволокла за ноги і присипала землею. Чинила все дуже старанно, навіть сокиру кинула до ями, а землю добре втоптала. Кури спали, пес мовчки стежив – він теж не любив господаря; зорі всю ніч не гасли, щоб осяяти шлях для душі небіжчика, але вона чомусь не квапилася у небо…

Забила його після того, як він знову її люто відлупцював, а потім ще й кинувся ґвалтувати. Робив так завше, коли напивався. Спочатку бив, тоді валив на підлогу і дер на ній геть усе. Коли захропів, тихенько викралася з хати, взяла лопату і заходилась копати яму. Копала довго, але вправилася ще затемна.

Не здатна була вбити людину. Вдарила його обухом зовсім не сильно і тільки тому, щоб не дорікнути собі, що поховала похапцем. Та, коли присипала землею, почулось його незадоволене бурчання, і тоді земля посипалася з таким поспіхом, що враз затовкла йому і писок, і очі, і вуха і привалила навіки.

Колись вона кохала його і відчувала тремт у всьому тілі, коли торкався її руками.

В цій хаті вона народилася, тут померли її батьки, тут вона й доживе віку.

Всі її жалітимуть – чоловік-п'яниця пропав безвісти і нема по нім сліду.

Дух закопаного живцем не підноситься в небо. Він вставатиме ночами з могили, підійде до вікон з сокирою в руці і буде вдивлятися у сутінь покоїв. Погляд його сумний і нещасний. Не має він зла до неї, так мусило статися. Катував її стільки літ, що іншого рішенця годі було чекати. За життя він би ніколи не вступився з її хати, а ще з більшою люттю товк би її і мучив.

Тепер йому шкода себе, що тільки зараз, по смерти, збагнув, скільки горя приніс цій жінці і як довго і мужньо терпіла вона, боронячи його перед сусідами. Баглося тепер підкрастися до її постелі, погладити її довге густе волосся, припасти щокою до її щоки і подих її вдихнути. Тіло її зберегло ще усі приваби, тіло її туге і гладеньке…

Але знав, що коли ненароком вона прокинеться і побачить його із сокирою, котрої ніяк не міг позбутися, то може збожеволіти від страху. І вже більше ніколи не заспокоїться, а то й чого доброго покине цю хату з жахливим привидом і більше ніколи не повернеться. А це була б найстрашніша кара для нього – більше її не побачити, голосу її не чути…

• Предыдущая
• 26/49
• Следующая