Ги-ги-и - Винничук Юрій Павлович - Страница 29

• Предыдущая
• 29/49
• Следующая

Коли повія нарешті зводилася з підлоги, міліціонер вдавав, наче озирає слоників на шафі, потім відкашлювався і простував до столу, заставленого чорнилом, склянками, огризками хліба, хухав на стілець і сідав, поклавши папку на коліна.

Роза звільняла частину столу, виявляючи при цьому дивовижну прудкість, і добувала з шафи недопиту пляшку коньяку.

– Той самий? – кивав на нього міліціонер і прицмокував.

– Аякже, – плямкала Роза і наливала два келішки. – Давай, гражданін участковий, за любов!

– Ну, давай, – блискав риб'ячими очима участковий і, цокнувшись із курвою, одним духом перекидав коньяк собі в горлянку. – Спритна ти дівка, га?

– Що ви таке кажете? Здоров'я вже не те. Колись я могла гори перевернути, а тепер навіть нічного горшка з місця не здвину.

Міліціонер озирав нічного горщика і співчутливо хитав головою.

– Аж не віриться, що людина може стільки нацюняти!

– Нема таких труднощів, яких би не могла подолати радянська людина!

І тут вони весело заливалися сміхом. При цьому Роза стрясалася усім своїм голим тілом, ляскаючи себе по стегнах, аж гуло.

– А ще мене дивує, куди це ви грошики витрачаєте. Заробляєте за два дні стільки, скільки я за місяць, а в хаті у вас хоч на ровері катайся. На вбрання ви не витрачаєтесь, на харчі теж, їжу вам до хати приносять. На вулицю не виходите…

Роза наливала по другому і приказувала:

– Що я заробляю? Що я заробляю? Я нічого не заробляю! Я бідна жінка. У мене хоре серце. Я в будь-який час можу зробити па-па лівою ніжкою. А я ж мушу подумати про старість. Можливо я ще довго буду жити, але не зможу займатися трудовою діяльністю. Я вся в роботі! Ви зверніть увагу на моє ліжко! Яке воно мокре! Моє ліжко мокре від мого поту! Я працюю, мов проклята! Ніхто в Совєцькім Союзі не працює по дванадцять годин! Одна лише Роза. А погляньте на дошку пошани. Там є Роза? Ні, там нема Рози. Зате там є товариші Бураченков і Хачік'янц. А Рози нема. Але Бураченков і Хачік'янц бувають у Рози кожної п'ятниці. Вони так і кажуть: «Роза, ти помагаєш нам виполнять соцобязатільства. Без тебе, Роза, у нас був би творчеський простой». Роза мусить працювати, щоб країна не збивалася з виробничого ритму.

– Звичайно, звичайно, – кивав міліціонер. – Я й сам гроші відкладаю. Чого доброго ще попруть з роботи за зв'язки з мафією. На одну платню не виживу.

– Де ви в нас мафію знайшли? – поцікавилася Роза. – Сама би з ними зв'язалася.

– Та ви вже з ними і так зв'язані. Висять на дошці пошани.

– О-о! – похитала головою Роза. – Хто б подумав.

– А як там Ромуальд Павлович? Які від нього вісті?

Ромуальд Павлович – законний чоловік Рози. Кілька років тому він емігрував до Америки і зробив там кар'єру, розбавляючи бензину водою. Роза діставала від нього листи, в яких він постійно скиглив і кликав Розу до себе. Та вона не їхала.

– Що ви? Як ви можете подумати, що я поїду? Я ніколи не поїду туди, де експлуатують жінку. Я люблю свою Вітчизну – великий Совєцький Союз, і його мужній народ, який ще в стані прокормити Розу Кнукельбаум. Ні, я звідси не поїду. Я з дитинства не люблю імперіалістів. Тут Роза – поважна людина. Ви і подивіться, які люди до неї ходять! Сам товариш Бубновський до мене ходить! Він приходить і каже: «Роза, коли я на вас дивлюся, то переконуюсь у всезростаючому рівні добробуту совєцького народу!»

Потім Роза виймає з шухляди наготований податок, загорнутий в газету і перев'язаний рожевою стрічкою. Дільничний густо червоніє і ховає податок в кишеню. В дверях він робить під козирок, виструнчившись, наче перед генералом, і виходить, а Роза проводжає його задоволеним квоктанням.

Однієї осені сталася з Розою дивна пригода. Вона стояла біля вікна й дивилася вслід за тоненьким разком намиста в похмурому небі. Бузьки на очах маліли й зникали, але не маліла і не зникала гаряча туга в погляді Рози.

Вона знялася у повітря і, розпластавши повні рожеві руки, зависла поземно.

– Я лечу! – скрикнула налякано.

Але Роза не летіла, її тіло тільки висіло, наче у цирку, і ледь-ледь погойдувалося в повітрі.

Це було так несподівано і так переобтяжувало шлунок від щойно спожитого обіду, що Роза відчула нагальну погребу провідати кльозет, а що ця обрядова споруда знаходилася в затишному куточкові саду, то вона спробувала вилетіти надвір. У вікно нічого було й рипатися. І Роза почала махати руками, наслідуючи пташиний лет, щоб добратися до дверей. Однак, це чомусь не вдалося. Тіло зависло і не рухалося з місця.

Це було жахливо. Знятися в повітря і не могти пролетіти хоча б пару метрів! Роза затріпала ще й ногами і головою, і ось, коли їй уже здалося, що вона таки проплила в повітрі сантиметрів десять, тіло раптом обважніло і гупнуло просто на неприбраний і неготовий для посадки стіл.

Все, що було на столі, вмить перетворилося на черепки і скалки, і це щастя, що Роза не поранилася.

Вона злізла зі столу й перехрестилася. Щоб аж такого чуда зажити! Щоб оце знятися в повітря, наче справжній янгол!

Роза схопила газету і помчала у садок, стрясаючи усіма незліченними складками свого переповненого тлущем тіла. Ледве встигла добігти до кльозету і розміститися на сідалі, коли відчула якийсь дивовижний запах. О, це був запах троянд! Але такий густий, такий багатий, якого не доводилося їй чути ще ніколи.

Що сильніше вона тужилася, то усе сильніше й сильніше чувся цей запах, він заповнив виходок по самі шпарини, і вона вже просто задихалася у цих блаженних ароматах. Чула, як із неї щось вилазить, щось ніжне й легеньке, щось абсолютно не схоже до того, що мало честь виповзати з неї раніше.

Не чуючи такого знайомого і звичного запаху, Роза занепокоїлася і обережно-преобережно запустила долоню під себе.

Те, що випало їй у жменю, не було ані теплим, ані важким. Воно було легеньким, оксамитним і приємним на дотик.

Коли подивилась, то побачила повну жменю трояндових пелюсток. Ах, так ось звідки цей божественний запах!

Роза відкинула непотрібну газету й, випроставшись, зазирнула в діру на сідалі. Вся дотеперішня її продукція, плід кількарічних зусиль, був тепер увесь прикрашений рожевими і червоними пелюстками.

– О Боже! – зойкнула вона. – Я какаю трояндами!

І тут її осінив здогад:

– Може, я свята?

Ця гадка настільки її ошелешила, що Роза вийшла з виходку в якомусь сомнамбулічному стані, заточуючись і хапаючи роззявленим ротом повітря.

Так вона дійшла до хвіртки і, угледівши на вулиці пана Бомблика, пролопотіла:

– Я – троянда! Я – райська троянда! Пришпиліть мене до камізельки!

Пан Бомблик протер очі і бовкнув:

– Що з вами, пані Розо? Покажіть мені спочатку ту шпильку, якою можна було б вас пришпилити. А так, між нами, то, пані трояндо, не зашкодило б вам свої майталеси вбрати, а то вже геть виваляли.

– Що? Майталеси? Які майталеси?

Роза ошелешено глянула собі на ноги і мало не зомліла – так і є, вона забула вбрати майтки! Тепер цей рожевий фланельовий лантух, в якому б завиграшки помістився центнер бараболі, волочився за нею по землі.

Але Роза оговталася досить хутко і граційним порухом своєї ніжки закопнула майтки в кущі порічок, сказавши:

– Вони вже мені не потрібні.

– Як на мене, – сказав пан Бомблик, – то вони ще не виглядали аж так безнадійно. Моглибисьте ще поносити.

– Але віднині мені вже не треба трусів!

– Пані Роза, певно, дістала свірка? – поцікавився пан Бомблик, ґречно подзьобавши свого лоба вказівним пальцем. – Можна відцуратися майна, хати, навіть батьківщини, але – майток? Навіть ті, як їх… папуаси носять лопухи. Без майток нині хіба янголи ходять.

– А я і є янгол! – хіхікнула Роза, тішачись тупістю сусіда.

– Ви – янгол? – не довірив той. – 3 такою дупою? Перепрашаю, пані Розо, але мусілисьте нині рано впасти на голову. Помацайте лишень, чи нема на тім'ячку ґулі.

– Ах, пане Бомблик, ви ще нічого не знаєте, але коли дізнаєтесь – ах! У мене нема слів. Але ходімо, ходімо, я вам щось покажу.

• Предыдущая
• 29/49
• Следующая