Ги-ги-и - Винничук Юрій Павлович - Страница 35

• Предыдущая
• 35/49
• Следующая

– Так-так, звичайно… Вісім ніжок – це не абищо, це… гм… це…

– То ви помітили? Отже, я вам подобаюсь? Ах, я така щаслива! Чи не бажаєте зі мною усамітнитись? Тут є одна затишна місцинка – он за тим каменем.

Жучок від несподіваного залицяння оторопів. Він був імпотентом і сексуальні вірші для нього були єдиною сатисфакцією.

– Та ні, я той… е-е… бачите… не той… тобто…

– Ви відмовляєтесь? – витріщила свої банькаті очі Блішка. – Ви гордуєте моїми стегенцями? Усіма вісьмома? О, яке хамство! Тільки подумати! І я цьому негідникові збиралася подарувати свою невинність! А він… він… Та краще я віддамся наймерзеннішому хробакові!

– Я тут, моя рибонько! – озвався червоний тлустий Хробак і вже збирався взяти Блішку в кільце, як та несамовито заверещала і, гидливо брикаючи ніжками, пострибала геть.

Жучок полегшено зітхнув.

– Ну і вір після цього жінкам, – сказав Хробак.

Жучок не мав бажання підтримувати розмову, і Хробак відповз. Але свідком цієї сцени був ще хтось. Зовсім поруч на камінчику примостилася біла Гідра.

– Ви все чули? – поцікавився Жучок.

– Не чула, а чув. Цього місяця я чоловічої статі. Тому я вас цього місяця не розумію. Як можна було відмовитися від такої апетитної Блішки? Але наступного місяця, можливо, я вас зрозумію. Я тоді й сам… тобто сама навідаю вас і зваблю. Хе-хе… у вас таке гарне черевце… тепер ще ні, але за місяць я залюбки вкрию його цілунками…

Жучок зрозумів, що встряв у халепу. Гідра підповз ближче і видихнув Жучкові до носа випари болота і ряски, а потім його лапа спробувала погладити Жучка по голові. Такого запанібратства видатний поет витримати не міг. Він клацнув зубами і Гідрина лапа опинилася у нього в писку. Гідра розсміявся:

– Дурний! Мене з'їсти неможливо.

Жучку лапка посмакувала і він, поваливши Гідру на землю, став його пожирати. Увесь той час жертва нестримно реготала, аж заходилася.

Наївся Жучок лише тоді, коли від Гідри зостався маленький клаптик, який тріпотів і смикався, зловтішно хихікаючи. У цей момент з'явився господар і запросив усіх до столу. Гості рвонули до столів і почали накладати на тарілки усе, що очі бачили, вибудовуючи єгипетські піраміди закусок. Зусібіч лунало гучне плямкання, цмакання і сьорбання. Жучок, наситившись Гідрою, не мав жодного бажання їсти.

– А мені хоч кусюнчика хтось принесе? – гукав недоїдок Гідри. – Невже ніхто не пожаліє інваліда? Нічого, курчі діти, за годину-дві я відновлюся і тоді побачимо.

Жучка закрутили прихильниці його таланту. Вони уже встигли випити і осміліли. Водомірка навіть попросила автографа на своїй довгій нозі.

– А виявляється, ви поет? – поплескав Жучка по спині Жаб. – Скоро з'явиться моя дружина – вона великий спец у літературі. Чому ви нічого не їсте?

– Хіба ви не знаєте? – засміялися блішки. – Поети живляться ароматами квітів і сонячними зайчиками.

– Здохнути можна! – вигукнув господар. – Але я маю іншу інформацію. Поети полюбляють ласувати жаб'ячим кав'яром.

– Хто? Я? – запанікував поет. – Та я ніколи в житті…

– Перестань, – махнув примирливо лапою Жаб. – Якось я бачив, як ти наклав он там під берегом цілу купу. Хочеш сказати, що це перетравлені сонячні зайчики?

– Ні-ні… Але я залюбки ласую водоростями… ака… кав'яру ще не пробував…

– Ось і моя дружина. Ти знаєш, хто це? – звернувся він до великої пузатої Жаби. – Поет.

– Той, що пожирає нашу ікру?

– Та ніколи в житті! – заметушився Жучок. – Я водорості… водорості…

– Не слухайте його, – озвався оновлений Гідра. – Я цих жуків знаю. Жеруть вашу ікру, як має бути.

– Та це ти сам і жереш! – боронився поет. – Оно який випасся!

– Я за ним давно спостерігаю, – сказав господар. – Він нічого не їв на гостині.

– Поезію я люблю, – облизалася Жаба і, згрібши лапами Жучка, відкусила йому голову.

– Смачний? – поцікавився Жаб. – Шкода, що я вже ситий.

– Ну, як тобі сказати… Сухуватий.

– Ану-ну, – підповз Гідра, – пригостіть і мене бодай лапкою.

– Та беріть хоч усього, – відказала Жаба. – У мене пропав поетичний настрій.

1991

Учитель ботаніки пан Марцеліус Помпка вів урок в оранжереї.

– Ця рослина називається упириця, – сказав учитель. – її назвали так через те, що вона любить висисати кров у комах. Але також у дрібних звірят – мишей, щурів, зайців… Цим і харчується. Але не тільки дрібними звірятами.

Тут він схопив за вухо одного з учнів і продовжив:

– Ану, діти, що вчинив сьогодні цей малий свинтус?

І діти хором відповіли:

– Він кинув крейдою і попав панові вчителеві в ніс.

– Справді. Так воно й було. А тепер, юний бешкетнику, тебе чекає покарання, – і з цими словами учитель штовхнув бешкетника просто в кущі упириці.

Гілки, мов мацаки спрута, вчепилися в малого, втягли його в себе, і видно було, як рослина кайфує з розкоші. На очах школярів обличчя неслухняного хлопчика почало біліти, кров, залишаючи його тіло, переливалася в рослину. За короткий час галузки відпустили свою жертву – безвільну оболонку зі шкіри та кісток.

Вчитель голосно висякався і сказав:

– Та-ак… а тепер, дітки, перейдемо до іншої рослини, яка називається душиця…

1984

– Яка чудесна квітка! – вигукнула Перелітка, побачивши чудесну квітку.

Взагалі вона мала намір назбирати китицю квітів, щоб поздоровити з іменинами свою подругу. Але ця квітка настільки її схвилювала, що Перелітка впала перед нею на коліна і стала її нюхати, гладити, пестити, цілувати, облизувати. Квітка від несподіваного збудження розкрила великі червоні пелюстки. Всередині вона палахкотіла сліпучим жаром. Перелітка, не тямлячись від захвату, встромила голову у саму чашу квітки, щоб поцілувати її яскраве серце.

І в цей момент квітка раптово затраснула пелюстки і відкусила Перелітчину голівку. Потім з квітки долинуло апетитне хрум-хрум-хрум, але Перелітка цього вже не чула. Невинна душа її злетіла до небес, де чекали її такі самі невинні душечки переліток схруманих чудесними квітами.

1994

Камінь, що співає, завше викликає підозру. З якого б ц_е дива йому співати? Щасливим його не назвеш. Лежати при дорозі непорушно і мліти під сонцем, дощем і снігом – доля незавидна.

Може, він співає зі смутку? Буває й таке. Буває. Співає дехто й зі смутку. Але чого йому сумувати? Лежиш собі при дорозі – і жодних турбот. Усі тебе намагаються обійти, об'їхати, перескочити. Та тут і загордишся чого доброго.

Чого співати? Незрозуміло… Хіба що з нудьги. Буває й таке. Але звідки взятися нудьзі? Вгорі небо з хмарами. Можна безконечно спостерігати, як хмари утворюють різні там хвигури. Часом то такі хвигури, що тільки камінь не усміхнеться. А поруч річка дзюркоче. Теж не зле. Дорога куріє. Хто проїхав, хто пройшов – усіх тобі видно. Чого нудьгувати?

А бач – співає. Обріс мохом, почорнів, а співає. Про що співає? Богу одному відомо. Цього співу ніхто не чує. Камінь співає мовчки. І невідомо, чи він взагалі співає.

Бо так по-правді – чого йому співати?

1990

• Предыдущая
• 35/49
• Следующая