Ги-ги-и - Винничук Юрій Павлович - Страница 37

• Предыдущая
• 37/49
• Следующая

Сліпий і вбогий сад, що зріс на шкаралупці равлика, сповзає разом з ним в глухий закуток здичавілого городу, де тіні вологі й липкі кидаються зловтішно його обмацувати, облизувати і пробувати на смак. Ще зелений, але вже згірклий сік проступає на надкушених стовбурах і скрапує, скрапує…

Наляканий кущ аґресту скрикує в тонюсіньку щілинку неба, що прозирає крізь хащі, в надії уздріти око Господнє – зелене і стигле, як ягода аґресту.

Але тіні – це випари смерти, що вже чатує і розтирає закрижанілі пальці. Пожива так близько і така приступна.

Сад припадає на коліно й молиться сухою молитвою дерев, з яких по краплі витікає живиця, і перетворюються на карачкуваті хрести. Хрести, під якими ніхто не похований. Крім власного коріння.

1993

Стою собі перед дзеркалом і зав'язую краватку.

Пропливають хмари під стелею.

Море хлюпає хвилями у підніжжі креденса.

Ліжка напинають вітрила. Вздовж прови пливуть знайомі русалки.

Вікно м'яко лягає на березі і вкривається смагою.

Крісла вирушають на водопій і не повертаються.

Підлогу заносить піском і намулом. Крізь щілини в дошках протискаються глибоководні підсліпуваті риби. Слизькі і зимні. Грайливо метляють хвостами.

Зелені водорості обплели мої ноги.

Хвилі затоплюють мене разом з дзеркалом.

Через тисячі літ, коли море відступить, знайдуть мене археологи і здивуються, що я так добре зберігся.

1982

Він побачив тінь дерева. Взяв і ковтнув її. Тепер за ним ходила його власна тінь і тінь його дерева. Потім він так само вчинив з тінню хмаринки, їжака і квітки, а далі черга дійшла до будинку, стовпа і авта.

Він з насолодою також ковтнув тінь пролітаючого орла.

Довкола нього утворився темний круг з поперечником у три метри. Тепер він вже не міг розрізнити, де чия тінь. Навіть своєї він уже не пізнавав.

Йому нічого не залишалося, як те все виблювати.

Але на біду він виблював і свою тінь.

Його тінь сама по собі пішла уздовж вулиці, а він за нею.

Він і досі її переслідує.

1975

Тепер, коли виявилося, що альги вигинули не до решти, як це вважалося досі, я відчув себе незвичайно окраденим, понадто – з'явилася така сумна і настирлива гадка, що життя моє було далеко не повноцінним, бо і як його можна було б вважати повноцінним, якщо жив я позбавлений хоча б найменшого відчування альгів. Так нас навчили в школі. Сказано – альги вимерли. І все.

Згодом, щоправда, з'являлися в часописах якісь домисли вчених і просто допитливих людей, котрі висловлювали припущення, що альги, якщо й вимерли, то не так давно, як думалося, а зовсім недавно, інші йшли далі, бо казали, що альги вигинули не всі, і що кількоро ще десь ховаються. Але ці публікації особливого враження на загальну думку не справили, а вже нічого й говорити, що жодні зміни у підручники та енцикльопедії не проникли.

Так ото я й жив разом з усім народом – в сліпому переконанні, що альги щезли аки обри і слід по них згас.

А тим часом вони існували. Жили тут, коло нас. І, що найстрашніше в цій історії, то це те, що ми їх бачили. Ми бачили їх неодноразово, але твердо знаючи, що їх нема, проходили повз них, навіть оком не зморгнувши.

Тепер мене дивує, як же це так сталося, що ми їх бачили, але робили вигляд, що не бачимо? При цьому ж ми не змовлялися. А однак, навіть розмовляючи наодинці, жодним натяком не дали зрозуміти співрозмовцеві, що таємниця альгів нам відома. Ми просто уникали цієї теми. Не те, щоб навмисне це робилося, ні, нам ніколи й на думку не спадало згадати їх. Зрештою, так само ніколи не з'являлися в розмовах тури, кіммерійці, хетти, таляпси, пеласги, щумерці, аккадці, або арканумці. Тобто всі ті народи, про які достеменно відомо було, що вони вимерли. Але, якщо по-правді, то я можу виписати з енцикльопедії ще зо три сотні народів, яких ми теж не згадували, а проте вони існують. Бодай на літеру «ф» – фазогло, фала, фалам, фалаша, фанве, фанг, фанте, фарсімадан, фаршеріоти, фаталена, фаталуну, фатла тощо. А це ж бо тільки чверть зі списку на одну літеру.

Страшно й подумати, скільки народів приречено на наше забуття. Але є тут хоча б одне виправдання – народи ці далеко, переважно в Африці, і всі вони малочисельні. А от для того, щоб викреслити з пам'яті а… а., цих же… як же їх… на «а»… недавно ж говорив про них. Ну, та менше з тим… одне слово, для цих на «а» виправдання нема, бо ж вони жили біля нас зовсім поруч, а ба які – абсолютно нас не помічали. Не тільки не помічали, а навіть не згадували в розмовах, мовби нас і не існувало. Хоч і жили серед нас і мало не щодня човплися одні попри одних.

Дивним виглядає мені це їхнє ставлення до нас. Виходить, що коли про нас ніхто з їхніх учених не нашкрябав ані рядка, то вже нас не існує взагалі. А ми ж не просто існуємо – ми завойовуємо нові терени і в тому числі ті, на котрих мешкають ці на… на… здається на «щ»…

Я виходжу на вулицю й дивлюсь на них. Як проходять вони повз мене, навіть оком не зморгнувши.

Я виходжу в поле й дивлюсь на них. Як мчать вони на конях, розмахуючи шаблями. Вслухаюся в їхні бойові вигуки і не розумію, як ми могли завойовувати такий грізний народ? Звідки в нас бралися сили?

А може, нам тільки здавалося, що завойовуємо нові терени, а насправді все це були наші старі території, котрі ми відкривали знову?

Я дивлюся на них і силкуюся пригадати собі їхнє імення, або хоча б букву, на яку воно починається, хоч що-небудь… Але все даремно. Вивітрився з моєї голови їх народ до щенту, наче б і не існувало його ніколи… Зрештою, так само як і нас…

1986

Вже одійшли вони сумною вервечкою в тлін опустились на зимне й сипке мертве дно з руками вростаючими в

Очі їхні йшли за ними назирці з розкритими віконницями повік засліплені але уперті щоб не згубити слід що поведе в

Плакала гірко трава їм у спини гойдаючи мертве насіння і розіп'ятих комах весь осад світу всю гіркоту вигоидуючи мов причинна і топлячи в сльозах у кратерах їхніх слідів

Чому ви пішли і зоставили нам самий лише смерк і більше нічого ані пучка промінчиків кинули нас безвладних кинули нас безрадних ще теплих але вже зимних ще живих але вже мертвих з очима вибалушеними в

Привиде світла пора тобі встати зі сну і змити з очей попіл країни пора показати нам шлях навздогін за тими що одійшли мусимо їх повернути заки самі не розсипалися на порохно не розпалися на іскри

Кроки наші мов кроки дитини щоразу усе від початку входимо в

і в

і в

і в

але їх наздогнати не можемо

1991

• Предыдущая
• 37/49
• Следующая