Зуби дракона - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович - Страница 34

• Предыдущая
• 34/51
• Следующая

Дівчина нічого не розуміла. Вона спробувала ще раз заспокоїти старого, але той сахався і все повторював своє “геть!”.

Ледве не плачучи, Майя вибігла з кімнати. На ґанку її зустрів Андрій.

— Що сталося, Майю?.. Чому хазяїн репетує?.. Хвора померла?

В його голосі було стільки турботи, стільки тривоги, що Майя ледве стримала бажання припасти до грудей коханому.

— Ні, ні! Мені здається, все гаразд. Але старик… Я не знаю, чого він хоче. Підіть до нього, умовте… Треба ж комусь лишитися біля хворої…

Андрій попрямував до халупи, але старий зустрів його на порозі невиразними вигуками, погрозами, прокльонами. Можна було зрозуміти тільки одне: мусульманин наляканий тим, що операцію його дружині робила зовсім не росіянка, як він гадав, а індійка.

Даремно Лаптєв доводив, що присутність лікаря просто необхідна і що хвора без кваліфікованого нагляду може загинути. Старий був непохитний, і довелося піти ні з чим.

Андрій з Майєю поверталися до табору аж на світанку.

Рожевіло небо. Прокидалися пташки. Неквапно й потужно дихала земля, вбираючи в себе життєдайну прохолоду перед задушливим днем.

Потім спалахнули хмарки над обрієм. Засяяло, пофарбувалося в золотаві життєрадісні кольори все довкола: і ліс, і ріка, і вкрита білою порохнявою дорога.

В таку годину тільки б радіти з життя, мріяти й сподіватися, упиваючись сонячним промінням ранку, ніжного, як юність.

Але Майя і Андрій ішли мовчки, сумовито, повні тоскних передчуттів та того незадоволення, що завжди йде в парі з невдачею.

Лаптєв одразу ж доповів Калиннікову про операцію та про дивну поведінку старика-мусульманина,

Калинніков наморщив лоба, зітхнув:

— Кепсько!.. Я забув вас попередити, Андрію: зараз у Індії загострилася боротьба між індусами, тобто брахманістами, і мусульманами. Ми припустилися великої помилки. Якщо хвора помре, ніхто з мусульманів ніколи більш не прийде до нас. А тут їх більше як шістдесят процентів.

…Надвечір другого дня прибіг старик-мусульманин і, рвучи на собі волосся, закричав, що його дружина помирає.

То були пишні похорони — найпишніші на всю округу вперше за багато років. Усі — від останнього золотарі з касти шудра аж до пихатих брахманів — повинні були побачити, які статки має П’яришонгкор Чаттопадхайя, — син, внук і правнук писаря з касти кайоста, а тепер — багатий землевласник, заміндар.

Над смертним ложем молодої дружини заміндара цілу добу мимрив мантри з священних книг найголовніший жрець, пурохіт. Йому допомагали п’ятдесят брахманів, які вважали за свій обов’язок насамперед якнайбільше з’їсти на честь померлої. Похоронне вогнище було складене тільки з сандалового дерева, разом з запашним димом якого мало розвіятися й бренне тіло дружини заміндара, щоб її дух пізніше втілився в іншій подобі та перейшов до вищої касти. Брахмани запевняли, що так і станеться, бо П’яришонгкор Чаттопадхайя вславився своїм праведним життям та невсипущим додержанням кастових звичаїв і законів.

Зводиться догори запашний сандаловий дим, несе його вітер ген далеко, — аж до Навабганджа, до халупи старого мусульманина Ойяма, просочується в кімнату, потрапляє в ніздрі молодої жінки, майже дитини, яка, розметавшись, лежить на благенькому килимі і, марячи, кличе маму, — ту, яка завжди допомагає…

Але ні, не допоможе й матір! Вона сидить ось тут, поруч, і з її запалених очей уже не ллються й сльози. А дим сандалового дерева лоскоче їй ніздрі, дратує й радує: ага, кляті індуси, зазнали й ви лиха!.. Паліть, невірні, своїх дітей, паліть! Вогнем розвіяне — не втілиться в живому, не сподівайтесь!.. Паліть, паліть, — коли б не згоріли й ви самі!

Так думає стара жінка, яка майже втратила глузд з горя і ладна проклясти весь світ за те, що вмирає її дочка. Так думає і старий Ойям — повновладний власник своєї молодої дружини. А біля ліжка хворої сидить товстий брудний мулла, мимрить вірші з корану і час од часу вигукує писклявим голосом скопця:

— Дивіться, люди!.. Дивіться, правовірні!.. Індуси вирішили винищити усіх мусульман!.. Найзапашнішу квітку нашого селища підтято ножем поганської дівки!.. Лихо нам, лихо!

Мулла кричить так, щоб було чути надворі, де під вікнами халупи юрмляться мусульмани. І його слова падають на відповідний грунт: протягом багатьох сторіч триває глуха ворожнеча між індусами та мусульманами в Індії, і цю ворожнечу повсякчас хтось роздмухує.

Жили-були в Навабганджі дві подруги — Кончонмала й Кушум. Перша — багатша, друга — бідніша. Та — індуска, ця — мусульманка. Для них не існувало спірних питань релігії та економіки; вони любили одна одну і заприсяглися не розлучатися ніколи.

Їх розлучили, коли їм минуло по дванадцять років. Кончонмала вийшла заміж, — а вірніше, ії “віддали в дім свекра”, як кажуть в Бенгалії, — за багатія П’яришонгкора, а Кушум дісталася старому Ойямові. І пішли подруги різними шляхами.

П’яришонгкор втовкмачував дружині, що мусульмани— лихварі й мерзотники, огидні й брудні нечестивці, які проливають кров священних корів і не вірять в переселення душ. Старий Ойям доводив, що індуси злодії й грабіжники, поганці, що можуть обожествити навіть свиню. Щонайменша різниця в релігійних обрядах та звичаях давала обом привід для цілого ряду обвинувачень та прокльонів. І ні Ойям, ні П’яришоигкор не були здатні проаналізувати, чому ж, власне, вони ворогують?

Кілька сот років тому, за імперії Великих Моголів, мусульмани посіли в Індії панівне становище і таки й справді добряче насолили індусам. Ота імперія впала прахом; вже давно Індію грабує Англія, а індійці й досі не об’єдналися проти спільного ворога, бо їм не дають цього зробити.

День при дні нацьковували Ойям та П’яришонгкор своїх дружин одну проти одної, і хто знає, чи не стали б з часом любі подруги найзапеклішими ворогами… Але їм судилася інша доля.

Подруги захворіли майже одночасно. Кончонмала загинула: в неї був дифтерит, а доброчесний заміндар замість лікаря викликав жерця. Кушум мала всі шанси на одужання: операцію було зроблено кваліфіковано, з дотриманням всіх запобіжних заходів. Але, залишена з волі свого чоловіка напризволяще, хвора в момент пробудження від наркозу пошкодила собі в нестямі рану, а кашель та блювання зірвали їй внутрішні шви. В жінки почався сепсис, який неминуче вів до трагічного кінця.

Охопивши голову руками, сидить біля ліжка дружини старий Ойям і з тупим одчаєм намагається збагнути, за що ж саме карає його Аллах?

Може, за те, що звернувся до російських лікарів?.. Але ж Кушум була хвора вже й тоді… Не один з мусульманів звертався до них, і ніхто не вмер… Лихо накликала дочка Сатіапала, ясно… А що, як запросити росіянина? Аллах пробачить таку свавільність; адже лікарі тільки виконають його волю… Хай прийде лікар, хай!

Отак умовляв себе старий Ойям і, нарешті, умовив. Він любив свою дружину гіркою й пожадливою останньою любов’ю старика і в ім’я цього може й не дуже високого, але сильного почуття міг зважитись на все.

Не кажучи нікому ані слова, він тихенько вибрався з халупи та й подався до табору росіян.

Вже з вигляду старого Лаптєв зрозумів, що трапилось лихо. Калиннікова не було; він мав ось-ось приїхати, але доцент не став чекати. Через якихось п’ять хвилин він разом з Ойямом вже прямував дорогою через ліс.

Старий мусульманин трохи заспокоївся. Тепер, коли він поклав турботу про здоров’я своєї дружини на лікаря і дещо приспав сумніви в правильності обраного рішення, йому вже почало здаватися, що все скінчиться гаразд.

Андрій Лаптєв тамував у собі тоскний неспокій. Він не бачив у очі дружини Ойяма, не знав, по суті, як проводилась операція та який стан у хворої зараз. Смерть людини з вини хірурга неприпустима взагалі, а за цих обставин призведе ще й до дуже неприємних ускладнень. Темні люди не зрозуміють, що лікар не винний. Вони вимагатимуть одного — врятувати хвору. Отже, відповідальність за життя людини лежить на ньому. Але хвилюватися завчасно — не варто. Надія ще не втрачена: є чудесний препарат, пеніцилін, який зможе подолати страшну хворобу.

• Предыдущая
• 34/51
• Следующая