Сто років тому вперед - Булычев Кир - Страница 23

• Предыдущая
• 23/85
• Следующая

І тоді з ніші вийшов Посейдон.

Коли Аліса зрозуміла, що це друг, ноги відмовилися її тримати і вона змушена була притулитися до робота. Метал його ніг був гладеньким і теплим.

— Посейдончику, — прошепотіла Аліса. — Не можна так лякати.

— Пробач, — відповів робот, — але я не мав змоги кричати тобі здалеку, щоб ти не боялась. Я ледве впорався з першою партією моїх друзів і двоюрідних братів. Наступна партія може виявитися рішучішою.

— Що це означає? — спитав Юдзо, якого Посейдон не злякав.

— Є очі, дивися, — сказав Посейдон і ввімкнув на повну потужність свій шоломовий ліхтар.

За поворотом, у глибокій ніші лежали купою, саме купою, іншого слова не добереш, кілька бандитів. Чорні тіла переплуталися ногами й руками, деякі були взагалі без голів.

— Ой! — вигукнула Аліса. — Ти вчинив страшний злочин! Робот не може вбивати людину. Що з тобою, Посейдоне?

— А якщо вони вороги і вбивці? Я повинен терпіти?

— Ворогів і вбивць повинен судити суд, — сказала Аліса.

— Де суд? Покажи мені його? Куди доправити злочинців? Як умовити їх, що їм треба бути цяцями і йти, куди їм скажуть?

— Я розумію, але все одно так не буває.

Юдзо присів навпочіпки й уважно розглядав убитих.

— Це ж не люди! — раптом озвався він.

— Розумник! — Посейдон голосно зареготав, задоволений тим, що піддурив Алісу. — Як тільки я зрозумів, що вони — роботи, не більше як сліпі машини, одразу ж узявся до діла по-справжньому. На відкритому місці вони, звичайно, сильніші від мене і могли б розібрати мене на частини. Але у вузькому коридорі я набагато сильніший. А чому?

— Тому що ви розумніші, роботе-сан, — відповів Юдзо.

— Я радий, що з тобою зустрівся, — сказав Посейдон. — Мені дуже приємно познайомитися з таким кмітливим хлопцем.

— А ви не бачили мого батька? — спитав Юдзо.

— Коли? Я тут такий же новачок, як і ви.

— А Поліна, де Поліна? — спитала Аліса.

— Поліну будемо шукати. І професора Комуру будемо шукати. І всіх знайдемо. Тільки спочатку я хотів би познайомитися з тими, хто нацьковує бездушних роботів на чесних космічних мандрівників. І поговорити з ними серйозно.

Робот відсунув убік відламану руку одного з бандитів, і з неї викотилася Алісина чашка. Аліса підхопила її.

— Дивна річ, — сказала вона. — І при посадці не розбилась, і тут уціліла.

— Ти ще нап’єшся з неї чаю, — пообіцяв Посейдон.

Серед тиші підземелля почувся віддалений тупіт.

— Шкода залишати поле бою, — мовив Посейдон. — Але гадаю, що найрозумніше відступити. Війна не в наших правилах.

Вони поквапилися вперед, де Посейдон набачив вузький хід убік. Там і зачаїлися, вимкнувши ліхтарі.

За хвилину повз них пробігли вервечкою кілька чорних роботів. Потім їхні кроки стихли. Чути було короткі звуки-клацання, якими обмінювались роботи. Скрип і гуркіт — либонь, вони розтягували купу своїх співбратів, намагаючись збагнути, що ж сталося.

— Зараз вони здогадаються, що в них на астероїді завівся ворог, — прошепотів Посейдон. — Через те нам краще не ждати тут. Чим будемо далі звідси, тим краще.

І вони побігли коридором, стараючись вибирати менш освітлені, вузькі ходи, щоб заплутати сліди погоні.

Поліну мучило безділля. Щось треба було робити. Невідомо, що сталося з Алісою та Юдзо, невідомо, де Посейдон, невідомо, нарешті, де ж вона знаходиться і чому її ув’язнили в цій камері. І, головне, невідомо, що ж сталося з тими людьми, хто був тут раніше, до неї.

Поліна підвелася й знову заходилася стукати в залізні двері.

— Випустіть мене! — кричала вона. — Хто ваш начальник? Я вимагаю, щоб ви мене відвели до нього.

— Мовчати, — почувся голос із-за дверей. — Ти заважаєш відпочивати ашиклекам.

— Кому?

Ніякої відповіді.

Поліна огледілася в пошуках чого-небудь міцного, може, палиці або бруска, щоб сильніше бити в двері. Їй на очі навернулась пом’ята, але загалом ціла туба — величезна закручена труба, що залишилася від групи “Гучний сміх”.

Вона взяла тубу, згадала, як надівають її через голову оркестранти, знайшла мундштук і після кількох невдалих спроб змогла видати з неї низький гучний звук,

Вона відчула, як цей звук проник крізь двері й полинув по всьому астероїду.

Звук проник так далеко, що робот і його супутники, які бігли коридором за кількома стінами, почули цей звук.

— Ти чуєш, Посейдоне? — спитала Аліса. — Тут є люди.

— Чому ти так вирішила? — здивувався робот. — Хіба на астероїді нема своїх музикантів?

— Жаль, — відповіла Аліса. — Я не подумала, що може грати хтось інший. У твого батька нема сурми?

— Нема, — здивувався Юдзо. — Він ніколи не грав на сурмі.

— Стій! — Алка завмерла.

Цієї миті Поліна, яка пробувала видобувати із сурми різні звуки, змогла взяти перші ноти з відомої дитячої пісеньки “У лісі ой у темному”.

— Так, — змушений був погодитися Посейдон. — Сурма в них може бути, але цю пісню вони навряд чи знають. Спробуймо пробиватися в цьому напрямку.

Але зробити їм цього не вдалося. Як тільки вони звернули у прохід, який вів до невідомого музиканта, вони побачили, що звідти назустріч їм поспішають чорні роботи, довелося бігти назад.

А Поліна все грала й грала, аж поки стомилася. З-за дверей не долинало ні звуку. Зате, коли вона поклала тубу на підлогу, почула тихий голос, який донісся згори:

— Ви мене чуєте?

— Так. — Поліна обернулась на голос. Він линув із вентиляційного ходу, заґратованого решіткою. — Хто ви такий?

— Підійдіть ближче.

Поліна послухалась.

— Я такий же полонений цього астероїда, як і ви, — вів далі голос. — Вам загрожує смертельна небезпека. Вам треба неодмінно вирватися з цієї камери.

— Але як? Я перевірила всі стіни. Виходу нема. Скажіть, як вам пощастило вибратися? Може, мені вдасться вийти вашим шляхом?

— Ні, мені пощастило втекти, коли нас вели до прірви. Чекати цього не можна. Я втік випадково. Надто малий шанс. Вам треба діяти негайно.

— Як?

— Ви бачите в кутку купу ганчір’я?

— Авжеж.

— Під ганчір’ям схований напильник. Уздовж підлоги, за ганчір’ям, лінію вже пропиляно. Ті, хто був раніше, намагалися втекти. Та вони не встигли. Якщо вам удасться випиляти отвір, ви потрапите в технічний тунель. Я почую. Повзіть по тунелю… Але пам’ятайте, у вашому розпорядженні лише дві години.

Поліна відчула, що в неї за спиною відчиняються двері. Вона швидко відступила вбік від вентиляційного ходу, підняла з підлоги тубу і приставила мундштук до губів.

Робот зупинився, ніби вдарившись об гучний протяжний звук.

— Не можна! — закричав він. — Мертва година! Не можна. Розбудиш!

Поліна відскочила вбік. Робот насувався на неї, простягаючи руки, щоб відібрати тубу. Поліна підняла руки з тубою і з усього розмаху наділа широкою частиною тубу на голову робота, який відразу став схожий на блазня в золотому ковпаку.

Від несподіванки осліплий робот недоладно завмер, розчепіривши руки, і Поліна кинулась до дверей. Але спізнилася. Звідти вже біг на допомогу своєму товаришеві другий робот. Він грубо відкинув Поліну і ледве стягнув із голови робота тубу.

Так, із тубою в руках, він і покинув камеру. За ним, розвернувши голову на сто вісімдесят градусів, щоб не спускати Поліну з очей, вийшов потерпілий.

Коли все стихло, Поліна вернулась до вентиляційного ходу і сказала:

— Все спокійно. Після короткого бою вороги відступили.

Вона всміхнулася, згадавши, який комічний вигляд мав робот у тубі на голові Вона пошкодувала, що Аліса цього не побачила.

— Все спокійно, — повторила Поліна. — Ви мене чуєте?

Але у відповідь не пролунало ні звуку.

Тоді Поліна, оглядаючись на двері, відійшла в куток камери й відсунула купу ганчір’я. Під нею, на підлозі, вона знайшла невеликий напильник.

Невидимий спільник казав правду.

У стіні, трохи вище підлоги, була пропиляна тонка смужка. Та треба було зробити ще вертикальні розпили, і робота попереду була довга й важка. Та що вдієш. Поліна присіла навпочіпки й почала продовжувати те, що зробили невідомі їй в’язні цієї камери.

• Предыдущая
• 23/85
• Следующая