Пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович - Страница 40

• Предыдущая
• 40/93
• Следующая

Громов обняв блідого Сироїжкіна.

— Ти не помилився… Ми тут… Ми з Електроником дуже хвилювалися за тебе. Ми приїхали по тебе.

— Я чекав… я знав… — ніяково забурмотів Сергій. — Рессі мене врятував… А тепер ви… Електроник… я такий радий…

І він щасливими очима дивився на своїх. Потім став трясти руку Електроникові.

Побіжного погляду на хлоп’ят, які, всміхаючись, плескали один одного по плечу, докторові Кругу було досить, щоб зрозуміти, чому його помічник схибив. Єдина в світі машина уміла всміхатися й через те її не можна було відрізнити від живого хлопчика. Те, що мовою науки називається машинною емоцією, те, чого не вистачало його механічним тваринам, — за два кроки, поряд. “Дуже добре, дуже добре, колего Громов”, — сам собі сказав фон Круг.

Він запросив Громова до кабінету. Хлопчики й собака залишились у приймальній.

Я сподівався побачити вас, пане Громов… — почав фон Круг, пропонуючи гостеві сісти.

Громов не сів.

— Поясніть, що все це означає, докторе Круг! — різко запитав він.

— Сталося прикре й неприємне особисто для мене непорозуміння. — Фон Круг розвів руками.

— Прошу відповісти на моє запитання! — перебив гість. — Чому хлопчик опинився у вашому домі?

— Відповім вам точно. — Фон Круг холодно глянув на гостя. — Для завершення роботи мені потрібні схеми машинних емоцій.

— Так от ви який… — задумливо промовив Громов. — Очі його вивчали фон Круга, ніби бачили вперше. Не на конгресі, не на засіданні Міжнародної Ради, не на екрані телевізора — тут, у своєму домі, застуканий у дивній ролі викрадача, фон Круг раптом вимовив фразу без звичних красивих слів, фразу відверту й цинічну, що з головою виказувала його безпорадність як ученого. Це розуміли обидва співрозмовники.

Російський професор здавався надто спокійним. Фон Круг несподівано для себе уявив ведмедицю, яка спроквола стежить за своїми ведмежатами, але вмить дасть знати випадковому цікавому, що таке материнське піклування.

Після ніякового мовчання господар розповідав далі:

— Я писав вам. Відповіді не одержав…

— Саме через те ви вирішили привласнити мої схеми?..

— Перейдемо до справи. Тут, за стіною, є модель…

Фон Круг кивнув на двері, й Мік Уррі, що нерухомо сидів у кутку, зрозумів цей знак по-своєму: підскочив до дверей і замкнув їх на ключ. Громов обернувся.

— Головний адміністратор, — зовсім недоречно відрекомендував свого помічника господар особняка.

Мік Уррі демонстративно тримав у руці ключ. Доктор Круг удав, що не помічає похмурої рішучості помічника.

— Хоч я й поважаю ваш талант, — холодно мовив фон Круг, — ви завжди були непрактичною людиною. Не зрозуміли досі, що життя є боротьба. Математики, до вашого відома, так само швидко з’їдають один одного, як і акули. Якщо запізнився на день і не довів сьогодні теорему, то завтра вже гримить ім’я іншого вченого. Ми з вами суперничаємо давно, і ви, пане Громов, повинні визнати, що в змаганні найновіших моделей я випередив вас. Не вистачає лише деталей. Кажу все прямо, віч-на-віч — на цю купу м’язів не зважайте! — Фон Круг кивнув на Уррі.

— Пане фон Круг, — спокійно звернувся Громов до противника, уважно вислухавши його, — хто кого випередив, я не знаю, бо особисто з вами не змагаюсь. Сподіваюся, що оцінять наші праці фахівці, й зокрема Міжнародна Рада. Я завжди вважав вас людиною спостережливою і педантичною. Дуже шкода, що знайомство з моєю новою моделлю нічого не навчило ні вас, ні вашого помічника, який настільки погано вихований, що замикає гостя на ключ.

Нагадування про собаку розлютило Уррі. Він почервонів від гніву, зробив крок, стиснувши кулаки, до хазяїна Рессі.

— Мене звуть Мік Уррі, пане професоре, — прохрипів він, — Я помилився лише раз у житті… Ми тут самі, пане професоре… Хлопчаків не беремо до уваги.

У тиші клацнув замок, і слабкий цей звук справив враження пострілу. Фон Круг різко обернувся до дверей. Його помічник мало тямив, що сталося: “Диявольська машина відмикає замки?” Громов, усміхаючись, спостерігав, як у відчинені двері зайшов спокійний Рессі. Раптом Уррі схопив важке крісло, підняв над головою. Маленький тер’єр виріс перед ним на довгих ногах.

Гігантська, як примарилось Уррі, куряча лапа, чудно зігнувшись, могутнім ударом відкинула його разом з кріслом. Уррі знепритомнів.

— Ну, це вже занадто… — пробурмотів фон Круг і, відсунувши стінну панель, увійшов у ліфт, яким користувався тільки він, — Можете експериментувати без мене! — крикнув він із ліфта.

Панель ковзнула на своє місце.

— Цілком з вами згоден, — сказав неуважно Громов. — А втім, докторе Круг… куди ви?.. — Професор зовсім розгубився, спостерігаючи поспішний відступ господаря. — Рессі, що за дивний вчинок! Вірніше, не Рессі, — Електронику…

А Рессі, склавши й втягнувши страусові ноги й знову ставши тер’єром, оббіг навколо кабінету, загарчав з-під стола, клацнув якоюсь кнопкою. Гель Іванович осудливо глянув на собаку, потім — на Електроника.

— Що тут відбувається? Електронику, обдумуй уважніше команди. Я просив лише відчинити двері… Але це аж ніяк не означає, що треба збивати з ніг і зупиняти ліфт між поверхами.

— Він уже застряв, — скрипуче промовив Електроник.

— Хай знає! — підхопив Сироїжкін. — У чемодані ще гірше.

Громов усміхнувся.

— Ви, можливо, маєте рацію: наш господар не дуже гостинний. Тепер хочеш не хочеш йому доведеться понудьгувати. Електронику, попроси Рессі на всякий випадок дізнатися, як там самопочуття доктора.

Рессі став коло висувної панелі, й Електроник хрипло оповістив:

— Ліфт між другим і першим поверхами. Шахта веде в відвал. Ніяких особливих звуків із шахти не чути.

М’яко прогудів сигнал, ввімкнувся динамік.

— Алло, пелікане, — пролунав далекий голос, — вас викликає двадцять шостий. Пана професора терміново просить двадцять шостий…

— При чому тут пелікан? — здивувався Гель Іванович. — Один професор підійти не може, — сказав він, звертаючись до динаміка, — а другий нібито не має уповноважень відповідати за нього…

“Там щось сталося? — подумав Сироїжкін. — Комусь негайно потрібна допомога?” Гелю Івановичу, скажіть їм що-небудь!..

Гель Іванович стояв посеред кабінету й пускав з люльки хмарки диму. Двадцять шостий тричі викликав пелікана. Потім інший голос, такий же далекий, але грубіший, чітко промовив:

— Доповідає командир двадцять шість. Завдання для “Тваринного світу” виконано. Відловлено понад п’ятдесят першокласних екземплярів. Завтра вранці вантаж доставлять в літаки. Програму номер два теж виконано. Пеленгатор зафіксував сто сорок вісім сигналів. Дані передано на зазначеній хвилі…

Під час казенної доповіді Громов наблизився до письмового столу й немов у роздумі поклав пальці на пульт. Та він уже не вагався: включився в розмову.

— Двадцять шостий, де ви зараз перебуваєте?

— Радий чути вас, пане професоре. — Голос у динаміку трохи полагіднішав. — У квадраті одинадцять сорок два. Зараз привал, у нас уже ранок. Просуватися можна лише вночі.

— Жарко? — співчутливо запитав професор.

— За п’ятдесят! Прямо скажемо — пустеля! Але хлопці тримаються. Сонні стрільці, пане професоре, не шкодуючи сил, відробляють свою платню. — Голос у динаміку задеренчав: далекий співрозмовник, мабуть, засміявся. — Ви будете задоволені. Доброго ранку, пане професоре!

— До побачення.

Сироїжкін, розуміючи, що сталося щось незвичайне, запитально дивився на професора. Електроник незворушно чекав розпоряджень.

Громов, вимкнувши динамік, опустився на стілець. Потім устав, підійшов до великої карти Африки, відшукав, примружившись, потрібний квадрат, пробурмотів:

— Сонні стрільці… Ось вони де…

— Тут за стіною установлена електронна машина, — спокійно сповістив Електроник. — Рессі відчуває її теплове випромінювання.

— Якщо Рессі відчуває, значить, машина працює погодився Громов. — Програма номер два… Що ж це таке? Як же я забув спитати?!

• Предыдущая
• 40/93
• Следующая