Велика місія цивілізаторів - Дмитрук Андрей Всеволодович - Страница 2

• Предыдущая
• 2/16
• Следующая

— Ви теж бачили, га? Отакенне обличчя… римське, їй-бо. Дуже гарне, не худе… Не могло ж мені й моїй дружині одночасно приверзтися те ж саме.

Шофер грузовика відповів, що він нічого не бачив. А Ян, насторожившись, сказав:

— Щось таке помітив і я… Думав, то від перевтоми примарилось…

Незабаром під'їхав пікап, за ним — старий оппель-олімпія. Шофер пікапа, здоровило саженного росту, спитав тільки:

— Громадяни, ви оту фізіономію бачили? А то їду, а вона все летить і летить над обрієм і навіть повертає нібито до мене.

Велетень, певно, сподівався, що його звинуватять у нетверезості, але присутні підтвердили, що також бачили обличчя на небі.

Господар оппеля, маленький чоловік, схожий на грека чи на вірменина, розмовляв швидко, з гарячковістю жителя півдня:

— Я чув, що бувають міражі, але над нашим містом…

Ян дожував стеблину й виплюнув. Його думка працювала в іншому напрямку.

«Друга проекційна гармата? Чия? І така потужність… Але ж тільки наша обсерваторія конструювала цей апарат. Більш ніхто, хіба що в іншій країні? Шкода, я не розгледів відображення. Та біс із ним, наші, мабуть, сфотографували. Приїду — подивлюсь. А цього недотепу шофера…» Ян спохмурнів.

До директорового кабінету Ян убіг схвильований. Ледве перевівши дух, він почав швидко виправдовуватись, але директор досить спокійно зупинив його:

— Я не звинувачую вас, дорогий мій. Може, ви й намагались «вистрілити» з гармати, але отой портрет на небі — не ваша робота. Масштаб інший. І ще дещо… Ну, кажіть, у чому справа?

Ян розповів про історію з проектором. Директор почухав лоба й зауважив:

— Дурниця. Є новини важливіші за вашу гармату. До речі, передамо її міському планетарію, — це слід було зробити з самого початку! Чому одна з кращих у Європі обсерваторій повинна займатись рекламою та всіляким фіглярством? Ми дістали нове, дуже серйозне завдання.

— Яке? — здивувався Ян.

— А ось, переконайтесь самі,— відповів директор, показуючи на стіну.

Ян глянув туди й мало не зомлів. На стіні висіли фотокартки того самого обличчя, що майнуло перед ним у сірому передзахідному небі,— суворе підборіддя, страхітливий ніс, V-подібні брови, булькаті очі, високе чоло з глибокою зморшкою.

Хмари наче наповзають на обличчя, воно дивиться крізь них, мов крізь серпанок. Ось слід реактивних винищувачів на лівій щоці. Але що це? На другому фото те ж саме обличчя, тільки трохи повернуте: видно дивне, немовби вчавлене в череп маленьке вухо.

Ще знімок. Хижий профіль, видовжений до потилиці, а внизу — важкі хмари, через які просвічує підборіддя й верхня частина шиї.

Далі аркуш — голова вже відвернулась, потилиця ніби чимсь прикрита або обросла гладеньким темним волоссям; видно край вуха, незрозумілий виступ на скроні. Ще фотокартка— знову лице повернуто на три чверті, але вже з іншого боку…

Ян збентежено дивився на директора. А той говорив:

— Ви спитали — яке завдання? Ось воно. Це знімки, надіслані нам з різних міст, над якими сьогодні висіло об'ємне зображення голови істоти, схожої на людину. О 5-й годині 30 хвилин вечора його уздріли вперше, а в 5 годин 56 хвилин воно поблякло й розтануло в небі. Фотокартки показують, що з одного міста було видно профіль обличчя, з другого — потилицю і таке інше. А в тому місті, над яким безпосередньо висіла голова, в зеніті бачили круглу світлу пляму… Таким чином, іоносферний міраж невідомо як проник крізь густий хмарний покрив. Що це був за міраж — ми поки що не знаємо. І ось саме це нам треба з'ясувати й пояснити. Таке наше завдання…

Директор замовк. Скориставшись паузою, Ян запитав:

— А ваші міркування?

Директор задумливо відповів:

— Милий Яне, невже ви не розумієте, що ніхто на Землі не міг би цього зробити? Істота схожа на людину, але то ж не людина. Розумна істота, але не земного походження. Це обличчя з якогось іншого світу, іншої планети. І воно хотіло щось передати нам, налагодити зв'язок, зрозуміло? Наші вчені, думаючи про можливі зв'язки з іншими планетами, мали на думці радіосигнали. Та хіба розумні істоти, якщо вони пішли в своєму розвиткові на тисячі літ уперед, налагоджуватимуть з нами зв'язок за допомогою радіо? Це було б рівнозначно тому, щоб ми, маючи літаки, перевозили пошту кіньми. То їхнє телебачення, Яне, я певний цього. І треба ждати нових передач з іншої планети. Починається об'єднання світів, і тут нам потрібні не проекційні гармати, а щось набагато потужніше. Ось мої здогади, милий Яне. Та ми поговоримо про це іншим разом. Зараз я поспішаю.

Ян лишився в порожньому кабінеті коло фотокарток. Він стояв, не відводячи спітнілого чорного чуба, що впав йому на лоб. Чомусь шкода стало Янові проекційної гармати. Хоча вона й недосконала і слабенька порівняно з чиєюсь неземною технікою, та віддавати її планетарію не хочеться. Все-таки своя конструкція…

«А якби гармата не зачепилася за гілляччя, може, я й сам побачив би все це на власні очі…»

Грюкнули металеві двері.

Альберт дивився, як інженер Зігфрід Лор швидко йде через велику бетонну кімнату.

Всміхнувшись, Зігфрід зупинився перед Альбертом, поплескав рукою по його чорному «черепу».

— Привіт, старий. Я три дні тебе не бачив. Розповідай, як справи?

— Обстановка не змінилася. Одержую необхідні дані. Всі вузли справні. Трансфлюксори системи пам'яті…

— Добре, друже, знаю! А в мене, розумієш, неприємності. Черговий внесок за ферму платити треба, а грошей нема.

Альберт моргнув трьома червоними очицями на кулястому «черепі» й почав:

— Я хочу одержати…

— Так, так! — обізвався Зігфрід, сідаючи на стілець. — Якби ти знав, як мені остогидло твоє слівце «інформація». Запитуй.

— Що таке гроші?

— А, гроші… Влучне питання. В наш час, брате, гроші — це життя.

— Розумію. Гроші — особлива форма існування білкових тіл.

— Ні, не те! Ось, скажімо, тобі потрібні батареї живлення. Я беру отакі папірці,— Зігфрід показав Альбертові свою останню асигнацію, — іду з ними до пункту постачання і міняю там на батареї. Що більше папірців я маю, то більше можу виміняти на них батарей. Так з усіма речами. Цей костюм, черевики, краватку — все можна дістати за гроші. Купити, значить. Ось тебе, наприклад, купує пан Латімер, а інститут продає. Купу папірців одержить. Жалкую тільки, що мені нічого не лишиться.

— Отже, у пана Латімера є гроші, а в тебе нема?

— Не треба бути феритотранзисторним, щоб зрозуміти це. І гроші, і колекція алмазів…

— Алмаз — це аморфний вуглець. Він коштує багато грошей?

— Ще б пак! — усміхнувся Зігфрід. Його співрозмовник моргав, нерухомо стоячи на своєму місці. Всередині у нього щось тихенько клацало. Інженер заплющив очі, торкнувся пальцями скронь.

Як болить голова!

Пролунав різкий, чистий Альбертів голос:

— Твоя система зруйнується, якщо не одержить достатнього живлення. Пан Латімер має більше грошей, ніж потрібно для обміну на речі, необхідні його системі. Треба зрівняти…

— Що ти, Альберте! — вигукнув Зігфрід, схопивши робота за холодні маніпулятори, — і не думай. Ти мені надто дорогий, щоб я дозволив… Не ми встановлювали закони, не нам їх порушувати. Я — інженер, працюю, знаю свої функції, а якщо у Брейла Латімера капітал — певно, він розумніший за мене… Забудь про це, зрозумів? Я щось почитати принесу. Тобі тут ще кілька днів стояти…

Зігфрід зітхнув і став задумливо згинати й розгинати Альбертів маніпулятор.

Лунко загула сирена. Хтось, пробігаючи, вдарив у двері. Інженер схопився, відчинив їх і вибіг у коридор. Тривога.

Зігфрід, щулячись від холоду, застібнув піжаму й пірнув під ковдру.

Горів нічник під тонким жовтим ковпаком. У кімнаті пахло свіжими, накрохмаленими простирадлами.

Нарешті аварію ліквідовано. Дві години ночі. Зараз він трішки почитає, запалить цигарку на сон грядущий, а потім…

У Зігфріда приємно нили кістки, тіло обм’якло, важко поринаючи в перину. Здавалось, якби й захотів він устати — не зможе.

• Предыдущая
• 2/16
• Следующая