Білий король детективу - Чемерис Валентин Лукич - Страница 30

• Предыдущая
• 30/51
• Следующая

Тут саме із-за рогу виткнувся меткий підліток. Розмахуючи газетою, галасував тонким, пронизливим голосом:

— Леді і джентльмени! Купуйте спецвипуск “Таймс-телеграф”! Незвичайна новина! Жінка-привид! Незвичайної вроди жінка-привид у нашому місті! З’являється тільки раз на добу, о дванадцятій ночі. Купуйте спецвипуск “Таймс-телеграф”, і ви прочитаєте вражаючу новину! Купуйте…

— Жінка-привид? Яка жінка-привид? — закліпав віями Джо.

Кларнес загадково посміхався.

— Тебе чекає ще більший сюрприз! Джо вже почав здогадуватись.

— Ей, малюк! Постривай!..

Тицьнув хлопчакові монету, вихопив у нього “Таймс-телеграф”, тремтячими руками розгонув ЇЇ. В очі впав текст, набраний великими літерами:

“Чудо XXI віку!!!

Таємниця старовинного годинника!

Незвичайної вроди жінка-привид на ймення Дженні!

Рівно о дванадцятій ночі!

Тільки в цирку “Ілюзіон”!

Вперше в історії світового цирку демонструється поява з нічого жінки-привиду! Спішіть! Спішіть! Привид у дусі XVIII сторіччя! Всі квитки в “Ілюзіон” продані наперед на…”

У Джо випала з рук газета.

— Ти… продав Дженні? — Йому стало важко дихати. — Циркачам?

Кларнес був навдивовижу спокійний.

— А що? “Ілюзіон” виклав аж цілий мільйон, про який я вже й мріяти перестав. І треба бути останнім йолопом, кретином і бевзем, щоб відмовитись від такої суми. Принаймні з неба вона не падає і на дорозі не валяється.

— Доки я борсався між життям і смертю, ти займався бізнесом. А точніше, гендлярством!

— Не хвилюйся, старий! Я продав не живу людину в рабство, а привид. Дух. Видиво.

— Дух продавати ще страшніше, аніж людину.

— Не чіпляйся до слів! — Кларнес уже почав втрачати терпіння. — Мені здається, тільки не ображайся, що ти… Ну, як І бідолаха Майкл, закохався в привид.

— Я закоханий у все прекрасне. А прекрасне не продається, як не продається і сонячна усмішка Дженні. Але підійдімо до цього з іншого боку. Так званий привид є винаходом Едгара Стівенса. Ти привласнив і продав чужий винахід.

Кларнес розгубився, але тільки на мить.

— А хто може підтвердити, що привид — то винахід Едгара Стівенса? Чи в тебе є відповідні документи? Покажи їх? Що? Немає? Ото ж бо! А Едгару на тім світі не потрібний винахід. Як і гроші.

— Але ж є поняття про…

— Не треба мені ніяких понять про… — перебив його Кларнес. — Ти добре знаєш головну заповідь нашого суспільства: кожен робить свій бізнес як уміє. Не продав би я годинник, це зробили б інші. Меткіші. Бо від мільйона в наш час ніхто не відмовиться. Це ти добре знаєш.

— Звичайно, — гірко сказав Джо. — Все в нашому суспільстві продається і все купується. Сподіваюсь, що тепер моя мрія збулась — віднині ти член клубу мільйонерів?

— Ні.

— Чому? Адже в тебе тепер мільйон.

— Не мільйон, а тільки половина. — Х’ю засміявся. — Хоч я і гендляр, як ти кажеш, але я чесний гендляр. І мільйон ділю порівну: п’ятсот тисяч мені, а п’ятсот тисяч тобі. Віднині ти добряче забезпечений і про свій чорний день можеш не хвилюватися. Не прийде він до тебе, твій чорний день.

— Ти помилився, він уже прийшов, мій чорний день. Бо той день, коли зраджує друг, і є чорним.

— Пусті сентименти. Я за тебе турбувався, Джо, як за єдиного свого друга. Я знав, що, розплатившись з ескулапами, ти залишишся без цента в кишені. І я подбав про твоє спокійне майбуття. Одержуй чек на півмільйона і лети на берег Середземного моря зміцнювати своє здоров’я. Ось як про тебе турбується твій друг.

— Я не візьму тих грошей! Кларнес зареготав.

— Якщо не візьмеш, тоді мені доведеться ставати мільйонером!

— Проклятий світ, де навіть друзі продаються!

— Знову емоції? А ти краще приходь сьогодні в цирк. Подивишся на цікавий ілюзіон “Жінка-привид” і переконаєшся, що то всього лиш видиво.

Джо сказав, не дивлячись на Х’ю:

— І прийду. Обов’язково прийду, щоб подивитися, до чого ти докотився, інспекторе КС. Все життя боровся з тими, хто порушував закон і мораль, а сам став на їхній шлях. Прощай!

Із екстреного повідомлення “Таймс-телеграф”: “Замах на Дженні!!! У привид тричі стріляли!!! Незвичайна сенсація в цирку “Ілюзіон”!!! Вчора, під час вечірньої вистави в цирку “Ілюзіон”, коли демонструвався Привид Дженні, якийсь маніяк, вибігши на арену, тричі вистрелив з пістолета в годинник.

Озброєнного злочинця тут же було схоплено.

Ним виявився відомий у нашому місті приватний детектив Джордж Лі. Неймовірно! Він відмовився пояснити мотиви вчинку і тільки, коли йому одягли наручники, бурмотів: “Проклятий світ! Все продається, все купується!..” Очевидно, цей маніяк зв’язаний з підривними елементами лівих переконань.

Чи вцілів Привид Дженні після трьох пострілів (кулі були розривними), — невідомо. Але спеціалісти припускають, що одна з трьох куль пошкодила голографічний пристрій, і, можливо, Дженні більше не з’явиться на арені цирку.

Адміністрація цирку в траурі, адже за пристрій “Привид Дженні” було заплачено мільйон доларів!

Як запевнив інспектор Кримінальної служби Х’юлетт Кларнес, приватний детектив Джо Лі, звинувачений у замахові на привид, буде відповідати за свій вчинок перед законом”.

Джордж Лі прочитав екстрене повідомлення “Таймс-телеграф” і повернув газету наглядачеві.

— Дякую…

— Ну??? Як??? — захоплено дивився на нього наглядач і кричав так, наче Джо був глухий на обидва вуха: — Ну??? Як???

Джо подумав і знизав плечима.

— Здається, все правильно.

— Та це ж… Та ви, містере Лі, тепер відомі на цілий світ! — захоплено вигукував наглядач. — Не про кожного, хто хапається за пістолет, отак пишуть у газетах. Та ще такими великими літерами. І де? Поряд з фотографією нової спальні найвідомішої кінозірки!

— Хай кінозірка радіє, що фото її спальні вмістили поруч з інформацією про мене.

— Га-га-га-а… — зареготав наглядач і, урвавши сміх, перейшов на хрипкий шепіт. — Вам пощастило, містере Лі. Я от сорок років як один день служу тут і — жодного слова в газеті. А вас он як розписали за якісь там три постріли в годинник! Я “Таймс-телеграф” сорок років читаю. Не все, правда, а тільки те, що про злочини пишуть. От і вчора… розкриваю газету, аж пишуть про містера Лі, який у мене у третій камері сидить. Дай, думаю, покажу йому газету, хай містер Лі зрадіє.

— Дякую. Я надзвичайно зворушений.

Чотири кроки вперед.

Стіна.

Заґратоване віконце.

Поворот.

Чотири кроки назад.

Двері. Наглядач з ключами. Надміру балакучий.

— Ви, містере Лі, мабуть, раніше ніколи не потрапляли до нас?

— Не мав щастя.

— Воно й видно. Сюди-туди бігаєте, а чого, питається? Вам треба по-хазяйському влаштовуватись — не на один день сюди прибули. Та й чого метушитись? Камера суха, чиста, затишна. В’язниці у нас переповнені, а вам, ніби знаменитому гангстерові, окрему камеру виділили. Тільки сидіти й дякувати адміністрації.

— Дякую. Вельми зворушений. Радий сидіти у вашій розчудесній камері — сухій, чистій та затишній.

Чотири кроки вперед. Стіна. Заґратоване віконце. Поворот.

Чотири кроки назад. Стіна. Двері з вічком. Наглядач надміру балакучий.

— Не розумію тих, хто сюди потрапляє, — вголос обурюється наглядач. — Тільки переступлять поріг камери, зразу в паніку: ох, тюрма!.. Ну й що з того, що тюрма? Ніби тут не люди сидять? Та, зрештою, на волі гірше, як у тюрмі. Ні роботи, ні надії. Ось так.

Джо зупинився і з цікавістю подивився на наглядача.

— Чого ви на мене так дивитесь, містере? Я хоч і наглядач, а все одно обидва в тюрмі. І я не панікую, не бігаю сюди-туди.

Джо ще з більшою цікавістю став придивлятися до наглядача.

— Ви, містере, прибули сюди на кілька років, а я — сорок років тут відбув як один день. І — нічого. Живий-здоровий. І буду тут до самої смерті. І дякую долі, що вона допомогла мені колись потрапити сюди. Сухо, затишно, не дме, за шию не капає. І годують. І робота є. Є і буде. Що ще треба людині? А на волі? Ах, містере, містере! Про ту волю краще й не згадувати. Безробіття. Страшна дорожнеча. Інфляція. Бандитизм. Зневіра в завтрашньому дні. Ні, мене на таку волю не виманиш. Я вже років з двадцять, як за ворота тюрми не виходжу. І нічого. Та тим, хто в тюрмі, тільки заздрити треба! Жаль, що з місцями в тюрмах все тугіше й тугіше, не вистачає для всіх бажаючих!

• Предыдущая
• 30/51
• Следующая