Шість днів на роздуми - Щербаненко Джорджо - Страница 25
- Предыдущая
- 25/41
- Следующая
— Як минула північ, Вейтон надів халат і ліг на канапі — вона вже шість років заступає йому ліжко. Пані Чезлі пригасила світло, щоб чоловік міг легше заснути. Вона щовечора так робила, і Вейтон ніколи не протестував. Проте вчора, мабуть, тому, що наближалося дванадцяте листопада, Вейтон уже не панував собою. Раніше притемнене світло не вельми подобалося йому, але він якось мирився. Цього разу прохання дружини не давали наслідків, а тільки дратували його все дужче. Зчинилася колотнеча. У чверть на третю все було спокійно. Вейтон лежав на канапі, а дружина сиділа біля нього. Двоє агентів і я умирали з утоми. Не ручуся, що я на мить не склепив очей, може, на якихось десять хвилин, але можу поклястися, що за цей час не сталося нічого. Мене будив навіть найтихіший шепіт: це шушукалися між собою Матільда і Філіп. Що за ніч, пане Джеллін! У чверть на третю Вейтон устав і сказав, що іде у ванну кімнату — вона в глибині коридора. Двоє агентів і я завели між собою розмову. Через якийсь час я зиркнув на годинник і сказав їм: «Сто чортів!..» або щось у цьому дусі. Я здивувався довгій відсутності Вейтона, але надто цим не переймався. Саме тоді, як я це казав, ми почули гуркіт мотора, який міг доходити лише з гаража вілли. Пані Чезлі заснула, але тепер вона раптом прокинулася і вражено глянула на нас. «Що таке? — гукнула вона, — Філіпе! Філіпе!» — і вибігла з кімнати, ми за нею. Ми пробігли увесь будинок, аж до другого виходу, спустилися в сад ї побачили, що двері гаража і брама відчинені. Ми гукали Вейтона, але даремно. Його вже не було. І саме в цю хвилину під'їхали ви і капітан Сандер. Решту ви знаєте…
Так, решту Джеллін уже знав. Знав також, що капітан, перш ніж податися відпочивати, повідомив центральне управління, щоб негайно почали шукати Вейтона і прочесали місто, аби знайти автомобіль.
Джелліна дратував зміст анонімок.
«Дорогий Філіпе, готуйся до смерті. Я вб'ю тебе дванадцятого листопада в автомобілі. Втекти від мене тобі не вдасться. Ф.»
Був ранок, дванадцятого листопада, а Вейтон зникнув разом зі своїм автомобілем. Усе свідчило про те, що анонімні погрози здійсняться. Де він зараз? Поїхав, щоб убити себе? Чи, може, щоб щось зробити? Хто цей незнайомець, який дзвонив йому вчора? Чого він хотів од Філіпа? Чи це звичайний причепа, чи, може, він грав якусь важливу роль у всій цій історії?
Джеллін досадував, як же це не здогадався він раніше, що листи справа рук самого Вейтона. Але яким чином він міг би відкрити це швидше? Хто осмілився б просити актора написати великими літерами слова адресованих йому анонімок? Того, хто мав стати жертвою злочину? Але досада не допомагала нічим. Треба діяти! Свій хід розумування він виклав Метчі не тому, що надто довіряв інтуїції й інтелекту завзятого сержанта, а тому, що завжди намагався піддати свої гіпотези випробуванню здорового глузду. А Метчі здорового глузду не позичати.
— Спробуймо хвилинку поміркувати, Метчі,— запропонував Джеллін. — Розгляньмо спершу найпростішу гіпотезу: Вейтон хоче вкоротити собі віку. Тому вночі він виїжджає машиною з дому й удається до якогось відлюдного місця, щоб там зіграти останній акт своєї комедії. В такому разі що залишається робити нам? Якнайхутчій, настільки це можливо, віднайти автомобіль актора, перш ніж його вб'ють. Тепер припустімо, що він поїхав накласти на себе руки, але спочатку йому треба податися, наприклад, туди, куди викликала його та таємнича особа, з якою він розмовляв учора по телефону. Тоді, якщо ми натрапимо на слід тієї особи, може, нам удасться віднайти Вейтона ще живого. Хто це? А може, саме о пів на третю хтось прийшов до нього і Вейтонові довелося кудись поїхати з ним? А що як Вейтон після надходження першої анонімки знав, що того дня о пів на третю ранку хтось з'явиться? На мою думку, Метчї, існують тільки ці три гіпотези. Уже тиждень я сушу собі голову, щоб знайти якусь іншу, але правдоподібними мені здаються лише ці три. А яка з них, на ваш погляд, найлогічніша і найвірогідніша?
Метчі помотав головою: мовляв, як на це відповісти, він не знає.
— Пане Джеллін, ви певні, що листи з погрозами писав сам Вейтон? Інакше ви ж, мабуть, розумієте, що наші пошуки треба вести у зовсім іншому напрямі.
— Відколи Вейтон зник, я теж ставлю собі це питання. Такий поворот я більше передчував, ніж передбачав, а проте мене дуже бентежить, у який спосіб це все вийшло. Якби, замість поїхати машиною дванадцятого листопада о пів на третю ранку, Вейтон зник о дев'ятій, тоді б не виникало ніяких сумнівів, що він утік, щоб покінчити з собою, і це б чудово узгоджувалося з моєю гіпотезою. Але оскільки він пропав о пів на третю, то мала бути ще якась інша причина, інакше вся моя гіпотеза хибна і Вейтон зовсім не збирався заподіяти собі смерть.
— А які у вас докази, що ці листи писав він сам? — Метчі був відверто заінтригований.
— Докази в мене лише посередні,— відповів Джеллін. — Проте в мене нема нічого, що виправдувало б такі підозри безпосередньо. Наприклад: чому, незважаючи на енергійні пошуки, викрити автора цих листів не вдалося? Відповідь проста: ми перевіряли всіх, за винятком Вейтона. Забрали їхні пера, порівнювали почерки всіх, тільки не Вейтона, бо потенційна жертва саме він. Другий посередній доказ: кому вигідно попереджати Вейтона про затіюване вбивство? Тільки йому самому, хоча я не розумію, яку вигоду в тому, щоб робити собі моторошну рекламу, може мати хтось, хто справді збирається померти. Але прямих доказів у мене ніяких. Зараз ми знову опинилися там, звідки вийшли.
Наближалася шоста. До бару з галасом увійшов гурт веселих чоловіків. Двоє піднялося на подіум для оркестру й заграли, щоб інші могли танцювати. Ця фальшиво зіграна музика в порожньому закладі, просяклому неприємними запахами всіх, хто тут бував, наповнила сумом Джелліна, все ще замисленого над справою Вейтона.
— Знаєте, що нам треба зараз робити? — спитав він несподівано. — Вирушити на розшуки Вейтона.
— Але куди? — спитав Метчі, стомлений від безсонної ночі. Зрештою капітан уже дав наказ про його розшуки.
— Куди? Я привів вас сюди, любий Метчі, не для того, щоб ви не спали цілу ніч, а для того, щоб чекати тут на Вейтона. Я подумав, що він може прийти сюди… Звичайно, до Макх'ю. Проте Макх'ю спить, у кожному разі велів нам передати, що спить. Ми це згодом перевіримо. Але є ще три місця, куди нам треба піти: до Френзена, до Генрієти Бейм і до Марти Сомерсет.
Це три особи, з якими Вейтон підтримував важливі для нього стосунки. Інших можливостей у нього нема або вони нам цілком невідомі і такими для нас і залишаться.
Метчі ця пропозиція не захопила, але те, що він почув наступної хвилі, сподобалося йому ще менше.
— Тепер, Метчі, я розраховую на вашу допомогу. Річ у тім, що в ці будинки ми повинні проникнути непомітно. У вас, здається, при собі в'язка ключів, які відкривають усі двері? Нам треба ввійти без усякого попередження, не даючи часу на втечу… Зрозуміли?
Сержант Метчі кивнув, але сам не дуже знав, що саме має па увазі Джеллін. Ще раніше він переконався, що в Артура манія робити нічні, несподівані допити, але ніколи той не заходив аж так далеко.
Через десять хвилин обидва сиділи в таксі. Мчали до Меррей Ферт, де містився маєток Вілкінсів, в якому мешкала Марта Сомерсет. Попереднього разу вони теж приїздили туди вночі, але принаймні веліли попередити. Метчі непокоївся все більше.
— Але ж у маєтку Вілкінсів собаки! — обізвався він нарешті.
— Так, але вони бігають по парку, — пояснив Джеллін. — Навряд щоб їх коли-небудь можна було зустріти біля чорного ходу для челяді. А ми спробуємо пройти саме цим шляхом.
Вони опинилися біля входу для челяді в дім Вілкінсів тоді, коли вже заповідався дощовий, туманний день. Небо було ще темне, і тільки місяць на сході вістував світанок. Стояв страшенний холод. Увесь будинок сковувала глибока тиша.
Метчі своїми диво-ключами легко й непомітно відімкнув хвіртку і/двері для служби, але коли вони опинилися вже всередині, просуваючись невпевнено в сутінках, він спитав:
- Предыдущая
- 25/41
- Следующая
