Шість днів на роздуми - Щербаненко Джорджо - Страница 3
- Предыдущая
- 3/41
- Следующая
— У Бостоні ви пробудете ще довго? — спитав мене Вейтон своєю ламаною італійщиною.
— Я ще двічі прочитаю курс моїх лекцій про психопатію. А до Італії повернуся остаточно лише через два роки.
Вейтон відповіді моєї і не слухав, а вів далі по-італійському:
— Ці ідіоти вважають мене за дурня, аякже: я боюся… І не вірять, що мене справді вб'ють дванадцятого листопада… От ви не з поліції, ви займаєтеся… як це сказати… психопатологією… ти повинні зрозуміти мене. Якщо я так боюся, то на це є підстави… От вони приходять і питають мене, кого я підозрюю. Але ж якби я підозрював когось, то до них би не звертався. Я б упорався самотужки. — Далі, не помічаючи того, він перейшов на англійську: — Кого ж мені підозрювати? Якщо тобі щовечора аплодує багатотисячна публіка, якщо ти щовечора загрібаєш купу доларів, то легко можна завести смертельних ворогів і навіть нічого не знати про них. Вони пояснюють мені: «Та це дрібниця! Це тільки дурний жарт. Заспокойтеся, нічого з вами не станеться, та й зрештою, якщо тільки посилаються анонімки, то що вони можуть зробити?»
Він підвівся і підійшов до мене з дивним виразом на лиці чи то трагіка, чи то блазня.
— Ви розумієте? Американський кодекс!.. Що вони можуть зробити, якщо йдеться лише про листи? «От приходьте, коли вас уб'ють, тоді й розберемося!» Ха-ха! — Вейтон несподівано зареготав, і його сміх пролунав у великій вітальні похмуро і зловісно. — От приходьте, коли вас уб'ють, тоді й розберемося!.. — повторив він.
Поліцейський збирався сказати щось акторові, бажаючи радше заспокоїти його, ніж утішити, аж це двері праворуч від каміна нараз розчахнулися і у вітальню ввірвався чоловік у халаті.
— Годі, Філіпе, — озвався він зневажливо. — Може, ти перестанеш нарешті випендрюватися?
Вейтон одразу ж опанував собою.
— Це Френсіс Чезлі, Філіпів шуряк, — підказав мені Джеллін.
— Я роблю що мені подобається, — холодно відрубав актор, сідаючи на своє місце й наливаючи якийсь напій. — Якщо тобі не спиться, то перебирайся до готелю.
— Овва, — сказав Френсіс Чезлі, наливаючи й собі чарку. — Пан Вейтон стає в позу. Знаменитий актор гордує скромним шуряком. Чудово, я перебираюся до готелю, але прошу, добродію, до мене не звертатися, коли треба буде платити за квартиру. Я не платитиму… і мешкатиму в готелі…
Вейтон поблід, але не відповів нічого.
— Бажаю добре розважитися! — ущипливо кинув через плече Френсіс, виходячи з кімнати.
Вейтон гукнув йому вслід:
— А я тобі — приємно провести час з Гертрудою!
Френсіс Чезлі спинився біля дверей, причинив їх і знову підійшов до Вейтона.
— Слухай уважно, — сказав він. — Перш ніж вимовити це ім'я, раджу тобі добре подумати. А найкраще тобі мовчати. Брудну білизну перуть удома.
— Читати мораль, — заперечив Вейтон, — кожен уміє. Тільки я брудну білизну перу удома, а твоя Гертруда…
— Цить! — крикнув виведений з себе Френсіс, хапаючи пляшку. — Ще слово — і я провалю тобі голову!
Поліцейський, передбачаючи, до чого йдеться, стояв уже між ними.
— Спокійно, панове, тільки не в цю пору. Я був би вам вдячний, якби ви відклали з'ясування стосунків до ранку. — 3 цими словами він узяв Френсіса під руку і провів до дверей. Його ущиплива посмішка показувала, що з божевільними треба поводитися дуже терпляче.
Чезлі вийшов не озираючись, дарма що Вейтон бубонів щось нерозбірливе за його плечима.
Після цієї короткої сценки актор знову замкнувся в собі. Мовчки, навіть не глянувши на нас, він повернувся до свого пасьянсу. Ми обмінялися з Джелліном тямким поглядом. Як завжди коректний, Артур сидів і далі прямо й нерухомо, поклавши лікоть на бильце канапи. Зате я розвалився зручно. Поволі мене почала долати соннота. Тріщання полін у каміні, притлумлене світло, мовчання застиглого, як бовван, Вейтона і гучне сапання розімлілого поліцейського приспали б зрештою мене, якби десь о пів на четверту не зайшла в кімнату акторова дружина Матільда Чезлі. Я впізнав її на превелику силу, чи ж дивина: адже я бачив тільки її фотографію в паперах Джелліна. Обличчя і фігура показували, що вона була вже не першої молодості, але старою вона аж ніяк не виглядала, і їй не можна було відмовити уроди. Очі,і вуста вражали красою в жінки такого віку й додавали їй чару молодості. Зразу видно було, що вона дуже імпульсивна й темпераментна.
Не звертаючи уваги на нас, вона підійшла до чоловіка і взяла його за руку.
— Чи не пішов би ти, Філіпе, спати? Ніч уже майже позаду. Ці панове сидітимуть у твоїй кімнаті…
— Мені спати, Матільдо, не хочеться. А навіть якби й хотілося, я б не ліг.
— Але ж не можна так проводити цілі ночі. Господи, навіщо все так драматизувати! Адже зроблено все можливе. Ти в безпеці, і боятися тобі нема чого. Іди лягай…
— Боятися мені нема чого!? Легко тобі так говорити! А ось ти постав на моє місце себе! — Вейтон виглядав людиною переляканою і зламаною. — Смерть чигає на мене звідусіль! А вони, мабуть, по-справжньому цим зацікавляться, коли я вже буду мертвий. Ось тоді скажуть: «Вейтон мав рацію». А зараз кожний кому не лінь дає мені добрі поради: «Не переймайся цим…»
Даремно Матільда пробувала умовити його лягти. Вейтон, упертий, як дитина, на все мав готову відповідь. О п'ятій ранку Він розпатякував про снаряди, які можуть влетіти через камін, про отруєні страви і просякнуті смертяною трутизною подушки. Було зрозуміло, що приголомшений своїм становищем, він уже не міг бодай на хвилинку перестати думати про нього і щораз більше поринав у розпач.
Десь о пів на шосту Матільда втратила терпець І, махнувши на все рукою, підвелася, рушаючи до дверей.
— Хоч би швидше надійшло це дванадцяте, — зітхнула вона. — Принаймні вирішиться якось становище: чи так, чи інак.
Вейтон сполотнів і зиркнув на неї.
— Чи так, чи інак! — гукнув він. — Ох, я знаю, знаю, що тебе нічого не обходить! Але я буду твердий! Вбити мене буде нелегко. Так, я буду твердий!
Очі Матільди на мить засвітилися дивним бликом, але обличчя її відразу прибрало зневажливого виразу. Утримуючи гнів, вона вийшла, не мовлячи більше ні слова.
Гомонячи з присутнім у кімнаті поліцейським, сон якого пройшов, ми просиділи до восьмої ранку. Вейтон тримався від нас осторонь, сидячи в кріслі біля каміна, понурий і зіркий, так ніби не він провів дві безсонні ночі.
Віконні шибки проясніли. Слабке, млисте світло проникло до вітальні, наповненої цигарковим димом. Служник приніс Вей-тону сніданок, а нам по чашці гарячого шоколаду. О пів на дев'яту Джеллін сказав, що нам уже пора, бо він повинен о дев'ятій бути на службі. Ми підвелися й попрощалися з Вейтоном, той відповів нам ґречно, дещо ніби підбадьорений. У коридорі вже чекали двоє нових співробітників, які прийшли нас заступити. Джеллін сказав старшому з них:
— Дивись, Метью, у них точиться постійна сварка. Не залишай їм важких предметів напохваті і будь уважний. Пам'ятай!
— Не турбуйтеся, — відповів Метью.
Ми рушили до виходу, коли молодик, в якому через разючу схожість я впізнав Френсісового брата Альберта Чезлі, швидко збіг сходами і, всміхаючись, гукнув нам:
— Поліція? Моєму шурякові прийшов лист, подібний до попередніх. Що з ним робити?
Метью удав, ніби поправляє пояс на мундирі, і кивнув на Джелліна, просячи його зайнятися цією справою. Ледь почервонівши, Артур узяв листа з рук Альберта, пильно поглянув на адресу і повернувся до вітальні, де ми залишили Вейтона. Ми подалися слідом. Актор сидів на своєму звичному місці біля каміна і саме прикурював, піднісши до цигарки розжеврену скіпку. Побачивши нас, він кинув скіпку у вогонь і насупив брови.
— Що там ще? — спитав він різко.
— Тільки спокійно, — обізвався Джеллін, силкуючись говорити чітко. — Це знову один з тих дурних листів. Ви тільки не нервуйтеся. Відкрийте, будь ласка, конверт, прочитайте листа і верніть мені його. Він нам потрібний для слідства.
Губи у Вейтона, коли він слухав Артура, тремтіли.
— Дайте мені його, — шепнув.
- Предыдущая
- 3/41
- Следующая
