Вбивство на 31-му поверсі - Вале Пер - Страница 13

• Предыдущая
• 13/31
• Следующая

Вілла була велика й розкішна, її скляна передня стіна, бездоганно чиста, ще дужче посилювала враження пишноти. Коло входу стояло три машини, одна з них велика, сріблястого кольору, була закордонної марки, остання модель року.

Єнсен піднявся східцями і, поминувши фотоелемент, почув у будинку мелодійний дзвінок. Двері зразу відчинила молода жінка в чорній сукні й білій накрохмаленій мереживній наколці. Вона попросила Єнсена зачекати, а сама зникла в будинку. В передпокої і там, куди ще Єнсен міг досягти оком, панувала модерна безликість. Така сама холодна вишуканість, як і в кабінетах дирекції видавництва.

У передпокої, крім Єнсена, був ще якийсь юнак років дев'ятнадцяти. Він сидів у кріслі з крицевих трубок, ви-тягши ноги й тупо дивлячись поперед себе.

Той, задля кого Єнсен приїхав сюди, виявився засмаглим, блакитнооким чоловіком з бичачим карком, пихатим виразом обличчя і вже видимими ознаками майбутньої огрядності. Він був у спортивних штанях, сандалях і елегантній куртці з якоїсь пухнастої тканини.

— У чім річ? — непривітно спитав він. — Відразу вам кажу, що я зовсім не маю часу.

Єнсен підступив до нього й показав свій службовий знак.

— Я Єнсен, комісар шістнадцятої дільниці. Веду слідство в справі, що стосується вашої колишньої посади й місця роботи.

Постава й обличчя господареве змінилися. Він неспокійно хитнувся, мало не впавши, і тривожно забігав очима по передпокої.

— На бога, — промурмотів він, — не тут. Не тут, при… Ходімо до мене… або в бібліотеку… так, краще в бібліотеку. — Він непевно махнув рукою, ніби хотів відвернути Єн-сенову увагу, й додав: — Це мій син.

Молодик у кріслі невдоволено глянув на них.

— Ти не хочеш покататися, випробувати свою нову машину? — спитав господар.

— Чого б то?

— Ну, дівчата, і взагалі…

— Пхе, — сказав молодик, і очі в нього знову потьмянішали.

— Не розумію теперішньої молоді,— мовив господар, розгублено всміхаючись.

Єнсен нічого не відповів, і усмішка відразу згасла.

У бібліотеці, ясній, просторій кімнаті з кількома шафами й низькими кріслами, не було жодної книжки. На столі лежали тільки газети.

Господар щільно зачинив двері і благально глянув на відвідувача, що й далі був поважний і незворушний. Потім, нервово тремтячи, підійшов до однієї шафи, взяв склянку на зельтерську воду, налив у неї вщерть горілки і випив одним духом. Тоді знов налив, знов позирнув на комісара Єнсена й промимрив:

— Тепер уже однаково. А ви часом не хочете?.. Ну, звісно, ні… перепрошую… Ви мене розумієте… нерви.

Він повалився в крісло, Єнсен, і далі стоячи, витяг з кишені нотатника. На обличчі в господаря заблищав піт. Він ненастанно витирався згорненою хусточкою.

— Господи, — простогнав він, — я так і думав. Увесь час сподівався цього… Знав, що ті собаки вгородять мені ножа в спину, тільки-но скінчаться вибори. Але я боротимуся! — запально сказав він. — Звісно, вони все в мене відберуть. Але я знаю дещо, таке, що вони й не…

Єнсен пильно дивився на нього.

— Багато чого знаю, — вів далі господар. — Цифри, які їм буде дуже важко пояснити. Знаєте, який вони платять податок? А знаєте, яку платню дістають їхні юристи? Знаєте, де, властиво, ті юристи працюють? — Він нервово поторсав себе за рідкого чуба й понуро сказав: — Перепрошую… Я не хотів… Знаю, що це тільки на шкоду мені буде, але… — Раптом у голосі його забриніла впертість: — А, власне, чого ви допитуєте мене в моєму домі? Ви ж, мабуть, і так усе знаєте. Чого ви стоїте? Чому не сядете?

Єнсен і далі стояв. Він не озивався, і господар вихилив Ще одну склянку, з розмаху поставивши її назад на стіл. Руки в нього тремтіли.

— Ну що ж, починайте, — покірно сказав він. — Виходить, нікуди не дінешся. Доведется все це залишити.

Він підвівся, знов підійшов до шафи й знов понишпорив між пляшками.

Комісар Єнсен розгорнув нотатника, взяв ручку й спитав:

— Коли ви пішли з роботи?

— Восени. Десятого вересня. Я того дня ніколи не забуду. І попередніх тижнів. То були страшні тижні, такі самі, як нинішній день.

— Ви достроково пішли на пенсію?

— Авжеж. Вони змусили мене. З доброго ставлення, звісно. Я навіть отримав лікарський висновок. Вони про все подбали. Вада серця, мовляв. Переконливо, правда? А я був здоровий, як дуб.

— А яка у вас пенсія?

— Місячна платня, я й досі її отримую. Господи, для них це мідяки порівняно з тим, що їм доводиться платити своїм податковим інспекторам. До того ж вони коли завгодно можуть скасувати пенсію. Я ж підписав папір.

— Який папір?

— Пояснювального листа, як вони його називають. Визнання, ви ж його, мабуть, читали? І відмову від цього будинку та від грошей. Вони запевняли мене, що то тільки задля форми, що ним ніколи не скористаються, хіба в крайній потребі. Я, звісно, й не мав ніяких ілюзій. Тілки не сподівався, що крайня потреба настане так швидко. Тривалий час я намагався переконати себе, що вони не чіпатимуть мене, не зважаться на скандал, на публічний суд. Вони мають мене на гачку, — він обвів рукою навколо шиї,— і це компенсує їхні затрати, хоч би які вони здавалися великі.

— А які саме?

— Десь близько мільйона Скажіть, невже я конче повинен усе це згадувати?…і саме тут… у мене вдома?

— Усе готівкою?

— Ні, приблизно половину. Та й їх розкладено на багато років. А решту…

— Чим?

— Решту матеріалами, здебільшого будівельними, транспортом, робітниками, папером, конвертами. Той диявол усе порахував, я певен, що порахував, навіть скіпки, тасьму до папок і клей.

— Хто?

— Той дідько, що спік це діло. їхній улюблений пес, директор видавництва. Самих їх я не бачив. «Не хочуть поганити рук», — пояснив той негідник. І ніхто нічого не взнав. «Це завдало б концернові величезної шкоди», — сказав він. Це було якраз перед виборами. Я здогадувався, що вони почекають, поки минуть вибори.

Господар ненастанно втирав обличчя хусточкою, і вона вже геть посіріла й змокла

— Що… що ви гадаєте зі мною зробити?

— Коли ви йшли з роботи, то не отримали ніякого диплома? Ніби подяки за роботу? Господар стрепенувся.

— Отримав, — глухо промовив він.

— Будьте ласкаві, покажіть мені його.

— Зараз-таки?

— Атож, зараз.

Господар підвівся, непевно тримаючись на ногах, спробував прибрати спокійного виразу і вийшов. За кілька хвилин він повернувся з дипломом, оправленим під скло в позолочену рамку. На ньому стояли підписи шефа й видавця.

— Мав бути ще один аркушик, чистий. Що ви з ним зробили?

Господар розгублено втупив очі в Єнсена

— Не знаю. Мабуть, викинув. Я, здається, відрізав його, як замовляв рамку.

— А точніше не скажете?

— Ні, але, мабуть, таки викинув. Пригадую, що я його відрізав.

— Ножицями?

— А чим же ще? Звичайно, ножицями. Він глянув на диплом і похитав головою.

— Яке ошуканство, — промурмотів він. — Яка облуда, яка відверта підлість.

— Авжеж, — погодився Єнсен.

Він згорнув нотатник, сховав його до кишені й підвівся.

— До побачення.

Господар вражено витріщив очі.

— А коли… коли ви знов прийдете?

— Не знаю, — відповів Єнсен.

Молодик у передпокої сидів так само, як і перше, але тепер уже вивчав гороскопи в одному журналі і навіть виявляв ознаки зацікавлення.

Коли Єнсен їхав назад, було вже поночі. Серед занедбаних околиць стриміли будинки, немов ряди чорних примар у дрімучому лісі.

Він не заїхав на дільницю, а подався просто додому. Дорогою він спинився біля кав'ярні-автомата І хоч знав, чим Це закінчиться, з'їв три бутерброди й випив дві чашки чорної кази.

Скінчився четвертий день.

• Предыдущая
• 13/31
• Следующая