Вбивство на 31-му поверсі - Вале Пер - Страница 9

• Предыдущая
• 9/31
• Следующая

Єнсен неквапом спустився вниз. На кожному поверсі він долав чотири коридори — два довші й два коротші, що разом становили чотирикутник. Тут теж були такі самі білі двері та голі стіни. За винятком різних прізвищ на табличках коло дверей, усі сім горішніх поверхів були однако-віські. Скрізь було чисто, вилизано, око не мало до чого прискіпатись, усе аж сяяло. З-за дверей долинали голоси, телефонні дзвінки й подекуди — клацання друкарських машинок.

Єнсен спинився коло дошки оголошень і почав читати:

«Не висловлюйся зневажливо про видавництво чи про його журнали!

Заборонено чіпляти картини, малюнки тощо зовні на дверях! Почувай себе завжди представником видавництва. Навіть у позаслужбовий час! Пам'ятай, що як представникові видавництва тобі личить розважність, гідність і відповідальність за сво'і слова! Нехтуй необгрунтовану критику. «Втеча від дійсності» й «облудність» — тільки синоніми поезГі та уяви! Ніколи не забувай, що ти представник видавництва і свого журналу. Навіть у позаслужбовий час! «Найправдивіші» репортажі не завжди найкращі! «Правда» — це такий крам, що з ним сучасній журналістиці треба бути дуже обережною. Не думай, що всі Ті так люблять, як ти!

Твій обов'язок — розважити нашого читача, живити його мрі і. До твоїх обов'язків не належить вражати, розпалювати, тривожити читача, а також «відкривати йому очі» й виховувати його!»

На дошці висіли й інші інструкції приблизно такого самого змісту й такі на вигляд. Більшість їх були підписані керівниками відділів чи директорами видавництва і тільки деякі особисто видавцем. Комісар Єнсен перечитав їх геть усі, тоді рушив далі.

Нижче в будинку, мабуть, випускали більші й елегантніші часописи. В коридорах уже були постелені ясні килими, стояли крісла з крицевих трубок і хромовані попільнички. Що ближче до вісімнадцятого поверху, то помітніша ставала ця холодна елегантність, а з вісімнадцятого знов почала спадати. Дирекція посідала чотири поверхи, нижче був адміністративний відділ, реклама, відділ передплати тощо. Коридори знову стали голі й білі, луна від друкарських машинок подужчала. І таке саме холодне, різке освітлення.

Комісар Єнсен поминав поверх за поверхом. Коли він дійшов до просторого вестибюля, була вже майже п'ята година. Спускався він весь час пішки, через те в колінах і литках трохи боліло.

Десь хвилин за дві на сходах показався чоловік у сірому костюмі. Комісар Єнсен не бачив його відтоді, як вони розлучилися коло ліфта на десятому поверсі годину тому. Чоловік зайшов до будки охоронця біля головного входу. Крізь скляну переділку видно було, як він щось сказав охоронцеві у формі. Тоді втер з чола піт і скинув на вестибюль байдужим оком.

Дзиґарі вибили п'яту, і рівно за хвилину відчинилися автоматичні двері перевантаженого швидкісного ліфта, що перший спустився донизу.

Людський потік не меншав з півгодини, а потім почав рідшати. Комісар Єнсен стояв, заклавши руки за спину, повільно гойдався на передках і дивився, як повз нього спішать люди. За дверима вони розпорошувалися навсібіч і зникали у своїх машинах, боязкі і згорблені.

За чверть до шостої вестибюль спорожнів. Ліфти спинилися. Люди в білій формі позамикали вхідні двері й теж пішли. Тільки чоловік у сірому костюмі й далі сидів за скляною переділкою. Надворі майже стемніло.

Комісар Єнсен зайшов в алюмінієву кабіну одного ліфта й натиснув верхню кнопку на щитку. Ліфт, немов підхоплений вихором, вилетів на вісімнадцятий поверх, половинки дверей відчинилися, тоді зачинились, і ліфт рушив далі.

Коридори, де містилися редакції масових видань, ще були яскраво освітлені, тільки звуки за дверима стихли. Єнсен тихенько постояв, прислухаючись, і приблизно за тридцять секунд почув, як десь неподалік спинився інший ліфт, мабуть, на поверх нижче. Єнсен почекав, що буде далі, але ходи не зауважив. І взагалі нічого не було чутно, хоч тиша не здавалася цілковитою. І аж приклавши вухо до бетонової стіни, він спіймав ритмічний гуркіт далеких машин. За якийсь час гуркіт той став виразніший, настирливіший і дражливіший, як відчуття тупого болю.

Єнсен випростався й рушив коридором. Йому весь час товаришив той гуркіт. Там, де кінчалися сходи, було двоє крицевих дверей, полакованих у білий колір, одні ¦— менші, другі — трохи ширші й вищі, і обоє без дужок. Єнсен витяг із кишені ключа з химерними зубцями й спробував відчинити менші, але не зміг. Другі двері відчинилися зразу, й він побачив вузькі, стрімкі бетонові сходи, тьмяно освітлені двома невеликими матовими плафонами.

Єнсен піднявся тими сходами, відчинив ще одні двері й опинився на даху.

Було вже зовсім темно, і віяв холодний, дошкульний вітер. Навколо плаского даху йшов цегляний підмурок заввишки з метр. Далеко внизу розляглося місто з мільйонами холодних білих світляних цяток. Посеред даху стриміло з десяток невисоких димарів. Із двох бухкав дим, якого не міг розігнати навіть вітер, — повітря було важке, ядуче й задушливе.

Коли Єнсен відчинив верхні двері, йому здалося, що хтось саме зачинив нижні, та як він зійшов сходами вниз, на тридцятому поверсі було тихо й порожньо. Він ще раз спробував відчинити менші двері, але знов не зміг. Мабуть, вони вели до якогось машинного відділу, може, до ліфтових механізмів чи електророзподільника.

Єнсен ще раз обійшов чотирикутник коридорів, за давно набутою звичкою ступаючи тихо й обережно на своїх гумових підошвах. У другому короткому коридорі він спинився й ніби почув десь поблизу ходу. А втім, вона відразу ж затихла — може, то було тільки відлуння його власних кроків.

Єнсен знову дістав з кишені ключа, відімкнув найближчі двері й опинився в якійсь редакційній кімнаті. Вона була не набагато більша за арештантські камери в підвалі шістнадцятої поліційної дільниці. Бетонові стіни були голі й білі, стеля так само, а підлога — світло-сіра В кімнаті не було нічого, крім трьох столів, що загромаджували її майже всю, та ще хромованого апарату внутрішнього телефону у віконній заглибині. На столах лежав папір, лінійки, рейсфедери, все рівно складене.

Комісар Єнсен спинився коло одного столу, роздивляючись на кольорову ілюстрацію, розділену на чотири квадрати, що, видно, належала до якоїсь серії. Поряд лежав машинопис із позначкою вгорі: «Оригінальний рукопис із авторського відділу».

На першому малюнку була зображена сцена в ресторані. Білява пишногруда жінка в блискучій сукні з глибоким викотом сиділа коло столу навпроти чоловіка з синьою маскою на очах, одягненого в трико з широким шкіряним паском. На грудях у нього був вишитий череп. На задньому плані видно було оркестр, чоловіків у смокінгах та жінок у вечірніх сукнях, а на столі стояла пляшка шампанського й два келихи. Другий малюнок зображав того самого чоловіка в незвичайному вбранні. Навколо голови в нього ніби світився німб, а праву руку він поклав на якийсь пристрій, що скидався на примус. Третій малюнок знов показував ресторан, але чоловік тепер наче висів над столом, а білява жінка тупо дивилася на нього. Останній малюнок зображав того ж таки чоловіка в трико, він і далі висів у повітрі, а на задньому плані видніли зірки. Із каблучки на його правому вказівному пальці виростала довга рука з величезною долонею, а на долоні лежала помаранча.

Ілюстрації були частково замальовані білою фарбою, одні в горішньому кутку, а інші у формі овалів, приточених до сліпучих зубів героям. Поверх тієї фарби чітко виведено тушшю написи, але також іще не закінчені:

«Того самого вечора Синій Леопард зустрівся з багатою Беатріче в найрозкішнішому ресторані Нью-Йорка…

— Мені здається… яке дивне почуття… мені здається, що я… тебе кохаю.

— Що? Мені привиділось, ніби місяць гойднувся! Синій Леопард крадькома вийшов із зали й надів свою

чарівну каблучку…

— Перепрошую, я мушу на хвилинку тебе залишити. Щось таки з місяцем негаразд!

І ще раз Синій Леопард покинув кохану жінку, щоб урятувати всесвіт від цілковитого знищення. То все були витівки проклятих крисмопомпів…»

• Предыдущая
• 9/31
• Следующая