Басаврюк Xx - Білий Дмитро - Страница 10

• Предыдущая
• 10/39
• Следующая

Але пану і це було мало, бо дуже він вже ревним католиком став. Дуже його єзуїти обсіли, і віддав він їм в оренду оту діброву, яка зветься "Чернецьким лісом", – селян погнав їм монастир будувати, та до нього і поприписував. Одне тільки й того, що не змогли єзуїти примусити їм діброву у довічне володіння одписати, бо дуже скаредний був пан Мартин. Про нього багато чого люди лихого розказували, та не про це мова. З часом діти його вже вірними католиками стали і інакше себе, ніж поляками, не визнавали. Навряд чи кого Мартин і любив, окрім єзуїтів і свого католицького Бога, та ще своєї доньки Гелени. Чрез неї і сталася така пригода, що й досі страшно згадувати.

Був серед приписних до монастиря селян справний з себе хлопець Карпо на прізвисько Скиба. Як – не відомо, але покохалися вони між собою – Карпо та Гелена. Звісно, що пан Мартин про таке кохання швидко довідався, – вислужитися перед паном завжди охочі знайдуться. Від такої новини наказав нахабного хлопа до себе привести, але запізнився. Молодята вже в церкві у панотця, який колись сам козакував, і не те що пана, а й дідька не боявся, повінчалися і до Гетьманщини попрямували, та далеко не втекли.

Невдовзі панські гайдуки їх наздогнали, похапали та на панські очі доставили. Пан Мартин від такої непоштивости розлютився і наказав Карпа та святого отця собаками, як диких звірів, по лісу травити, а селян гайдуки погнали загінчиками. Хто там що казав, але канчуків побоялися і свого ж панотця та парубка на панські лови заганяти стали. Скільки їх по лісу ганяли, хто відає, та панські собаки бідолах наздогнали і на клоччя подерли. Що ж до Гелени, то її ченці посадили в карету і кудись повезли. Челядь маєткова балакала, що до жіночого монастиря десь у Великопольщу, холопське кохання постом та каяттям вибивати.

Але треба сказати, що у бідолашного Карпа рідний брат був – Петро. Той, про таку біду зачувши, на гайдуків з довбнею кинувся, але з потрощеними ребрами у льосі й опинився. Та недаремно в його жилах козацька кров вирувала. Зламав вночі горлянку гайдуку і втік.

Пройшов рік, другий, пан Мартин дітей своїх до єзуїтського колегіуму відправив. Поспільство, як завелося, на монастир та маєток спини гнуло.

А часи знов неспокійні були. На Лівобережжі Гетьманщина конала, Річ Посполиту ясна шляхта мордувала, на Правобережжі та Волині гайдамацькі ватаги часто-густо вешталися і маєтки та жидівські містечка шарпали. І от пішов по наших краях розголос про несамовитого гайдамацького отамана Різуна. Гайдамаки, звісна справа, не дуже жалісні були, але той Різун і їх перевершив.

Як Коліївщина зайнялася, то ляхам та орендарям не солодко прийшлося. Пан Мартин від помсти козацької рятуючись, зі своїм добром за кам'яні мури монастирські заховався, а пахолкам і гайдукам наказав до зброї взятися. Що тоді було! З усього краю вельможне панство та містечкові жиди за монастирські мури разом з родинами потягнулися, тим більше, що саме лютий Різун насувався. Незабаром з'явився і він сам зі своїм товариством на шляху біля села. Громада з хлібом-сіллю вийшла їм навстріч, а дехто вже сокири й коси нагострив маєток та монастир руйнувати та добром панським живитися. Сидить отаман Різун на баскому коні, люльку тягне, за чересом пістоль, при боці шабля в діамантах, – видко, що заможний панок її колись тягав, за ним верхи дві сотні його шибайголів очима блимають. Тут якась жінка як заверещить – Божечку рідний, – це ж Петро Скиба! Тільки тоді отаман люльку витягнув та як гаркне: – А що, гаспидові душі, забули, як брата мого рідного під панські пси заганяли! Свиснув він пекельно – і його хлопці з нагаями, гикаючи на селян насіли. Поки ті, мов зайці, між ними крутилися, отаман Різун, чи то Петро Скиба, свою люльку об стріху вибив. Село, як копиця, спалахнуло, а Різун з ватагою до монастиря мов вітер майнув. Погукали, погукали там мушкети, і раптом такий галас зчинився, як гайдамаки до монастиря вдерлись, що селяни кинули свої хати і заціпеніли. Скільки часу там у монастирі під гайдамацькими ножами конаючи нелюдськи кричали, стільки і простояли посполиті, з жахом тії стогони та репетування слухаючи.

Село, звісна річ, дотла згоріло. А вночі над монастирем заграва на півнеба знялася. Вже високо сонце стояло, як на шляху з монастиря гайдамаки з'явилися. Селяни край дороги, шапки знявши, стояли, а гайдамаки повз них неспішно проїхали – тільки курява завіялась.

Довго ще ніхто з громади до монастиря відправитися не наважувався, а як війт з писарем там побували перші, то три дні оковиту мовчки пили, а на четвертий день мовили про ставок, небіжчиками запруджений, та згарище з попаленими мерцями.

Отак жахно Петро Скиба за свого брата душу відвів. Ну а як Москва коліїв погромила, прийшла до села чутка, що отамана Різуна разом з Іваном Гонтою отой клятий генерал Кречетніков ляхам видав, і прийняв Павло Скиба у святій Кодні смерть люту, жодним стогоном шляхту та жидів не звеселивши.

Ще через рік повернулася Гелена – як ходила, то очі виплакані не здіймала, одяг чорний жалібний носила, все Богу молилася. Селяни тоді вже кістки людські біля руїн монастирських поховали. Гелена наказала каплицю біля цвинтаря звести й там до смерті своєї молилася та плакала – і за батька, і за Карпа, і за панотця, і за Павла, і за всіх, жахну смерть прийнявших. Далі вже сини пана Мартина з Варшави повернулися і за господарство взялися. А на руїни монастирські, та до тієї страшної діброви, прозваної "Чернецьким лісом", ходити люди боялися через перекази моторошні, але про них інша мова буде".

20 травня. Переписав легенду про "Чернецький ліс" і відправив у Берлін професору. Відчуваю, як минуле мого роду поступово приваблює мене, історія цього краю іноді здається безкінечною прірвою, яка втягує в себе і примушує підкорятися своїм законам будь-кого, хто має до неї будь-яке відношення.

Здоровий глузд підказує одне: тікай звідси, тікай туди, де цивілізація і культура змогли перетворити минуле на музейний експонат, відірваний від університетів і теорій, повсякденного життя і ландшафту, туди, де за провини предків не розплачуються безкінечні покоління нащадків. І в той же час думка про те, що насправді жодна цивілізація не звільнила людину від влади минулого, робить життя нестерпним.

Вранці я знову верхи мандрував в околицях маєтку. Несподівано зрозумів, що прямую конем до садиби старого Порецького. Зустрів він мене дуже гостинно. Вдалося ближче познайомитися з його онучкою. Наталена виявилася не такою вже й хутірською дикункою. Вона вчиться у київській гімназії (навіть не польській), і має досить гострий розум. Якщо додати, що її зовнішність поєднує в собі свіжість і первісну чарівність місцевої природи, то можна зрозуміти моє захоплення. У нас вже є своя таємниця – збираємося разом побувати на місці колишнього монастиря.

21 травня. Фінансове становище господарства значно погіршилося. До того ж додалося зникнення нашого економа, який з грошима для виплати боргів земельному банку відправився в місто і не повернувся. Стурбований батько викликав поліцію, але ті відразу заявили, що трапився звичний випадок втечі з довіреними грошима. Економ служив у батька протягом тридцяти років і користувався абсолютною довірою. Важко повірити, що він зробив такий вчинок, хоча пограбування в цих краях не трапляються.

23 травня. Сьогодні ми з панною Наталеною відправилися до місця, де згідно з легендою знаходилися залишки монастиря. Для селян цей ліс і зараз сповнений жахливих таємниць і населений душами замордованих там людей. Ми зустрілися з чарівною панночкою в умовленому місці. Вона, як завжди, була одягнена в народний одяг, який їй надзвичайно пасує. Їхати треба близько десяти верстов – я сам правив коляскою, день був чудовий, присутність гарної дівчини і наближення до давньої таємниці утворювали досить романтичну атмосферу. Невдовзі ми звернули на шлях, який прямував до нашої мети. Шлях був густо зарослий деревами і ледь проявлявся. Через декілька верст я вирішив прив'язати коня до дерева і ми відправилися пішки. Чим далі дерева ставали густішими, а стежка вужчою. Наталена йшла за мною, але відчувалося, що вона трохи боїться. Нарешті ми вийшли до напівзруйнованих стін. Іноді мені доводилося, асистуючи професору, брати участь в археологічних розкопках старовинних німецьких замків і фортець, і тому я досить швидко зміг визначити, що стіна, простягнута між дерев на декілька сот метрів, була зруйнована часом і корінням. Ми пройшли крізь провалля в стіні, і перед нами відкрилася картина, яка і через сто п'ятдесят років викликала жах. Посередині двору стирчали залишки обгорілих чорних стін господарських будівель, далі похмуро височів остов спаленого храму.

• Предыдущая
• 10/39
• Следующая