Басаврюк Xx - Білий Дмитро - Страница 12

• Предыдущая
• 12/39
• Следующая

Я поринув у нестерпний біль розпаду народу, родини, людини, звичних правил, законів і табу.

Я розумів, щоб відкрити цю таємницю сатани, необхідно знати все, – я і мої чисельні асистенти збирали й аналізували дані про все, що супроводжувало ці періоди загального розпаду, або світового жаху. Дані про обіг зірок і планет, про зловісні легенди і пророцтва, звичаї і традиції самознищених народів, єресі та вчення, статистичні дані про центри розповсюдження революційного чи фанатичного божевілля, хроніки і народні пісні, геологічні і археологічні знахідки, рукописи, рунічні надписи, стародавні пророцтва і одкровення – всі вони примушували мене довгими десятиріччями шукати в них істини, прозріння чи божевілля. Боюся, що я знайшов там все – істину, прозріння і божевілля. Мої асистенти не витримували. Вони божеволіли під час експедицій, пиячили, завершували життя самогубством, ставали релігійними фанатиками або просто тікали від роботи, про яку ходили дикі чутки. Я був фанатиком своєї ідеї, я заснував нову релігію наукового дослідження, я став на прю з дияволом… а може, з Богом.

Мій метод був простий – я шукав спільні закономірності в міжусібних трагедіях, які розігрувалися у світовій історії протягом тисячоліть, починаючи від заколотів черні в стародавньому Єгипті, через громадянські і релігійні війни в Римі, "темні віки", вогнища інквізиції, Велику європейську різанину від Реформації до Тридцятирічної війни (ці сто років стали першою загальноєвропейською спробою Апокаліпсису), революцію в Англії, яка так і не змогла позбавитися британської респектабельності, і революцію у Франції, в якій вже ясно проступили обриси Звіра. Я шукав закономірностей, моторошної спільної логіки, – в іменах, подіях, ландшафтах і ідеологіях.

І ось наслідок цієї праці. Наслідок аналізу десятків тисяч даних і майже містичного прозріння," – професор Курц протягнув мені величезний за обсягом рукопис. Його очі палали, як у пророка, і були божевільними водночас. – "Зараз я не можу тобі його дати. Це прирече тебе на загибель, хоча ти і так приречений… Як всі в цьому сторіччі. Але я зрозумів, – ні, не природу жаху, але механізм його дії. Слухай уважно і повір мені… Зло, яке творять люди, не зникає – воно стає енергією, такою, як всі інші види енергії, воно зберігається там, де було створено, і може регенеруватися. Хтось здійснює цю регенерацію: можливо, таємні організації, які поклоняються злу, і про які, попри всю величезну кількість літератури, ми нічого не знаємо, релігійні апокаліптичні секти, і не тільки секти, володарі ворогуючих країн, народи, що вважають себе богообраними… Це не так важливо – вони можуть виступати під різними іменами, – важливо і жахливо те, що вони можуть не просто регенерувати і посилювати зло, вони навчилися модифікувати його в різних видах, досягаючи своєї мети. Вірогідно, що це вміння вдосконалювалося одночасно з розвитком людства і розповсюдженням цивілізації.

Я винайшов приблизний механізм цієї регенерації: на місцях, де коїлося зло, будувалися споруди, і не обов'язково підземні (я умовно назвав їх Храмами Жаху) в яких посилювалося і випромінювалося зло. І тоді починали відбувалися страхіття нашої історії. Вони співпадали з певними закономірностями розташування небесних світил і особливостями розламів земної кори в тих місцях. Мені довелося побувати на руїнах багатьох Храмів Жаху. Я заносив на карту ареал їх місцезнаходжень і бачив, як від сторіччя до сторіччя вони розширювалися, наближаючись до Всесвітнього Апокаліпсису. XX сторіччя стає часом, коли це коло замикається і людство опиниться в епіцентрі спалаху світового жаху. І відлік вже почався".

Я не витримав і закричав:

– Але для чого ви досліджували це!? Щоб на науковому рівні довести непереможність зла!? Посіяти в людських серцях зневіру і безвихідь!?

Професор стомлено підняв на мене очі. Тільки зараз я помітив, наскільки він втомлений і старий.

– Хотів знайти шлях боротьби з Жахом історії.

Я з надією дивився на нього. Після довгої паузи професор Курц тихо сказав:

– Так, я знайшов цей шлях, але я не можу тобі сказати. Ти не готовий скористатися ним…

17 червня. Я вертаюся додому. Колосальне розчарування і спустошення пригнічують мене. На вокзал, за десять хвилин до від'їзду потягу, прийшов професор. Мені до сліз боляче за нього. Він залишається один на один зі світовим злом. Ми стримано попрощалися. Нам обом незручно. Я покидаю Берлін. Боюся, що назавжди.

20 червня. Я знов у маєтку. Батько важко хворий. Серце. Мені довелося взяти на себе господарські справи. Селяни, попри всю свою традиційну прив'язаність до місця, цілими родинами кидають село. Про "Чернецький ліс" ходять зловісні чутки. Вони бояться того, що там відбувається. Я думаю про розповідь професора. Що це – божевілля чи пророцтво?

Хочу швидше владнати домашні справи і відправитися до Наталени.

21 червня. Я пишу щоденник і в цей час починаю, немов з боку, дивитися на те, що відбувається зі мною. Я поступово опиняюся в жахливому сні, з якого не можу ніяк вибратися. Навколо звужується коло жаху, яке незабаром поглине мене. Вранці я осідлав коня і зібрався до садиби Порецького, але до нас завітали несподівані гості – інженер Гопнер і сивий банкір, один з управителів банку. У нас відбулася дивна розмова, зміст якої спробую передати.

Після нічого не значущих фраз про погоду і здоров'я батька вони перейшли до діла:

Гопнер: "Шановний пан Анджей, ми чули, що ви нещодавно побували у видатного професора Керца. Запевняю, що нас надзвичайно цікавлять його дослідження. Ми знаємо, що ви належите до його найкращих учнів, і з вдячністю б послухали про його останні відкриття".

Банкір: "Зрозуміло, що ми можемо гідно оплатити вашу лекцію".

Я: "Мені приємно чути, що у нас цікавляться подібними дослідженнями, але моя розмова з професором носила приватний характер, і він не уповноважував мене передавати її іншим".

Банкір: "Ви, як бачимо, пряма людина, – будемо відверті. Нас цікавить рукопис професора і зміст вашої бесіди. Ви передасте її нам і отримаєте суму грошей, яку забажаєте. Її вам вистачить, щоб покинути ці місця і досить заможно жити в будь якій країні світу".

Я: "Вважаю, панове, що нам треба припинити цю безцільну розмову".

Гопнер: "Ви не розумієте наші можливості. Здається, зараз ви збиралися до прекрасної панни Наталени Порецької? Не будемо вас затримувати. Ви зможете знайти нас в місті в управлінні банку".

Нахабство цього інженера вивело мене з рівноваги, і я досить різким тоном наказав їм забиратися геть.

Невдовзі я під'їхав до садиби Порецьких. Першим я побачив старого. Він був помітно стурбованим. Судячи з його розповіді, вже декілька днів навколо садиби хтось бродить. Коли на ніч спустили собак, вранці дві з них були розірвані навпіл, а інші, як тільки наступала темрява, боялися висунутися за ворота. Порецький підвів мене до воріт. На них чітко проступають глибокі подряпини – немов чиясь диявольська рука проставила свій знак. З будинку вискочила Наталена і кинулася, не ховаючи свої почуття, до мене. Порецький гримнув для порядку на неї. Наше кохання для нього – таємниця Полішинеля. Старий – людина щира і сприймає мене як свою рідню, тому і радиться зі мною досить відверто. Ми вирішили, що Наталену треба відправити до Києва. Вона рішуче заперечила. Я раптом згадав слова Гопнера і погрозу, яка була в них. Я взяв маленькі долоні Наталени в свої руки, і гострий страх за неї різонув мене – в цьому світі тільки я зможу захистити її. Чи зможу? Два козаки Маткевича з рушницями охороняють садибу. Наталені заборонено виходити з двору. За декілька днів ми відвеземо її на станцію і відправимо до Києва.

• Предыдущая
• 12/39
• Следующая