Басаврюк Xx - Білий Дмитро - Страница 32

• Предыдущая
• 32/39
• Следующая

Селяни зі стаєнь виганяли худобу, кидали торби і лантухи на підводи.

Полковник ухопив за рукав господаря хати, який пробігав повз нього. Чоловік застиг, очі його були сповнені переляку і нетерпіння. Він відразу швидко заговорив.

– Пане, чи то пак товаришу начальнику! Як хто наврочив! Село вже три рази палили, молодь на роботу до Німеччини побрали. Йдіть з нами – там за лісом цвинтар, потім панський палац, а далі можна добре заховатися.

– Мені потрібне лезо, – сказав полковник.

За годину колона біженців почала витягуватися з села.

Полковник озирнувся навкруги і пішов за селянами. Він добрався до крайньої хати, яка стояла осторонь від інших і піднявся по схилу до неї, зайшов у розкриті двері, взяв перегорнуту лавку і виніс її на двір. Набрав з колодязя цебро води і дістав лезо. Тепер він відчував себе досить добре. Полковник відставив автомат і сів біля колодязя. Не поспішаючи, він направив об камінь лезо, змочив жорстку бороду водою і почав голитися. Іноді він кривився, відчуваючи порізи. Повз нього тягнулася череда біженців. Головним чином це були старі та діти. Чоловіки здивовано дивилися, як він старанно голиться.

Полковник зазирнув у цебро. У сріблястій воді відбивалося обличчя зовсім незнайомої сивої людини. Полковник напився, з насолодою відчуваючи, як губи обпікає холод заліза, і обережно поставив цебро на край зрубу.

Декілька хвилин він дивився, як біженці розчиняються в прозорому лісі, потім уважно роздивився очікуваний напрям наступу поляків. Пожалкував, що в нього немає кулемету. Тоді можна було б тримати їх на відстані досить пристойно. Але в цілому диспозиція влаштовувала його. За розрахунками, аківці повинні були з'явитися через годину.

Полковник зручніше вмостився на лавці, прихилившись спиною до тину. Раптом він подумав, що все життя мріяв про такий спокій – сидіти вечорами біля тину, дивитися на небо і згадувати минуле. Відтак, думав він, мрії рано чи пізно збуваються, можливо, не в усіх деталях, але це не мало значення. Далі полковник згадав, що бачив вже таке небо. Це було дуже давно, в іншому житті. Тоді їх сотня отримала наказ взяти невелике містечко десь на Поділлі. Містечко, під час великого наступу червоних на тимчасову столицю УНР разів десять переходило з рук до рук. Він наказав спішитися своїм козакам і повів їх в атаку. Над рознесеними вщент будинками піднімалися густі клуби чорного диму. Козаки йшли прямо на кулемети. Біля нього були Бучма і Сухомлин. Сухомлин тягнув навперейми свій незмінний "Льюіс", а Бучма на ходу, тримаючи гвинтівку під пахвою, зв'язував три гранати мотузкою. Атакуючі вийшли на бруківку – і тоді полковник побачив, як кулеметні черги за два кроки до нього вибивають довгу цівку кам'яного пилу. Через неї треба було переступити. Він підняв голову – небо над головою було таке ж холодне і прозоре, від нього віяло спокоєм і байдужістю…

Потім полковник почав згадувати людей, яких було приємно згадати. Всі ці люди мали у своєму житті необхідну довершеність, і тоді полковник вирішив, що головне в житті це довершеність.

Полковник встав і з хрумкотінням потягнувся. Часу на роздуми вже не залишалося.

Коли аківці ввійшли до села, полковник через закладене цеглою віконце хати уважно стежив за кожним рухом на вулиці. Там йшли люди зі зброєю. На конфедератках блищали кокарди з білими орлами. В лісі надсадно крякало вороння. Полковнику здалося, що серед них йде знайомий старшина. Полковник відтягнув затвор і прицілився. Чорний ствол автомату слухняно повівся вбік, ловлячи живу мішень. Полковник примружив око і натиснув на гачок.

Іди і дивися. Галичина, 1949 р.

Слідчий втомлено дивився на сивого чоловіка з довгою білою бородою, який сидів навпроти. Зрозуміло, що це був типовий контрреволюціонер, – про таких багато розповідали старші колеги слідчого, які перебачили на своєму віці безліч таких білогвардійських та петлюрівських недобитків. Щоправда, відразу після війни молода генерація "полум'яних захисників революції" пропустила на той світ або до таборів чимало подібних патріархів. Але на цей раз слідчого здивувала приписка в кінці справи бороданя:

"После допроса особое внимание уделить периоду жизни в1926 году. По истечении следствия арестованного под особым надзором передать в спецотдел № 18 МГБ "

Про цей спецвідділ ходили різні чутки, але хто міг з п'яну бовтнути щось про цей відділ, як правило, незабаром щезав. Тому від заарештованих з такою приміткою намагалися здихатися якнайшвидше.

Нарешті слідчий перевів подих і продовжив:

– Так от, громадянине Шевчук, він же отець Василь, або ви зізнаєтеся, що готували збройне повстання в Польській Народній Республіці і замах на керівників Всесоюзної Комуністичної Партії, або мені прийдеться продовжити допит іншими засобами.

Священик уважно подивився у вузьке віконце над головою слідчого і відповів:

– Чого ж зізнаватися, хіба ви не знайшли в моїй варшавській кімнаті танк для повстання і отруєні апельсини для партійного керівництва?

Слідчий махнув рукою і протягнув йому протокол:

– Ось тут поставте підпис, а завтра ми продовжимо.

Старий поставив каліграфічний підпис і, вже звично склавши руки за спиною, відправився попереду сержанта до камери.

Слідчий провів його довгим поглядом і про себе прокляв хлопців із зовнішнього відділу, що для виконання плану тягають з-за кордону всякий непотріб, з яким доводиться стільки довбатися. Тим більше сунув сюди ніс і цей таємничий відділ № 18.

Слідчий позіхнув і подивився за вікно – вереснева спека стояла для Галичини нечувана.

Камера була напхана в'язнями ледь не під стелю. Панотець трохи розгубився, дивлячись на таке відверте порушення законів природи, тим більше, що не міг уявити, як сам зможе впхатися туди. Ще через мить його подих перехопило від гострого смороду сечі, поту, крові і відчаю. Населення камери у свою чергу уважно розглядало новачка. Після певної паузи, від стіни піднявся довжелезний чолов'яга і неспішно попрямував до панотця, брутально переступаючи через лежачих в'язнів. Отець Василь, відчуваючи небезпеку, машинально притиснув до себе мішечок з речами. Інтуїція його не зрадила. Чолов'яга, добравшись до нього, відразу почав звичний камерний торг без варіантів:

– Слухай сюди, папаша. Тут тібє мєста нема, а за прапіску треба платить. Я віжу на тібє шкари фарцовиє, – його рука вчепилася в лацкан чеського піджака, – і лапсєрдачок закордонний. Давай міняться – я тібє мєсто под сонцем, а ти мінє, как другу народу, свій прикід.

Старий чемно кахикнув і ввічливо зауважив:

– Перепрошую, але я не зовсім зрозумів ваші слова. Ви не змогли б мені перекласти їх хоча б на одну з відомих європейських мов.

Хижий рот чолов'яги скривився, а вузькі очі звузилися ще більше:

– Ти што, контрік, фраєра з себе строіш…

Зненацька з дальнього кутка камери донеслося спокійне:

– Заткни пельку, придурок, і топай на місце, поки живий.

Чолов'яга озирнувся – до нього рішуче наближався худорлявий в'язень років п'ятдесяти. Обличчя в'язня було сильно обпечене, – але свіжі шрами тільки підкреслювали холодний і жорсткий погляд сірих очей. Несподівано посередині камери виник простір. Блатняк, посміхаючись, повернувся назустріч сміливцю.

– Ну шо ти, бандьора, протів порядку гребеш? – старий побачив, як у чолов'яги в руці за спиною блимнуло вузьке лезо ножа. Він захотів попередити незнайомця, але не встиг. Блатняк ступив назустріч в'язню і стрімко викинув руку з ножем. Той очікуючи напад, вправно відбив удар і, щосили, копнув носаком черевика блатняка в коліно. Той, зойкнув і звалився як підкошений, а в'язень обережно взяв старого за лікоть і повів за собою.

• Предыдущая
• 32/39
• Следующая