Брати грому - Андрусяк Михайло - Страница 18

• Предыдущая
• 18/84
• Следующая

На тому березі Черемошу вже чекала буковинська боївка. Зв’язок з буковинським підпіллям був постійний. Далі сотні рухалися по зв’язку. В першому ж буковинському селі наштовхнулися на гарнізон стрибків. Але ще перед тим наші стежі захопили на підході до села озброєного заіржавілою російською гвинтівкою стрибка. Він і розповів усе детально про гарнізон. Тому зі стрибками справилися без жодного пострілу — оточили й захопили, мов овечок у кошарі. Роззброїли тих горе-вояків і після короткої виховної бесіди розпустили по домівках. Розбігалися, наче лошаки-однорічки.

Після вечері продовжили марш на південний схід. Село від села, район від району — курінь опинився аж під Бессарабією. Дорогою громили гарнізони стрибків і енкаведистів, що почувалися доволі вільно на Буковині. Місцеві підпільники безперебійно забезпечували повстанські відділи надійним зв’язком, розвідінформацією. Час від часу сотні наші залучалися на просьбу буковинців до виловлення ворожої аґентури. За три тижні рейдування Буковиною повстанці добряче залили знахабнілим більшовикам сала за шкуру.

З-під Бессарабії взяли круто в гори. Невтомні зв’язкові провадили галицькі сотні буковинськими Карпатами. Напередодні під час нічного переходу партизанські відділи несподівано наштовхнулися на сильну більшовицьку засідку. Точніше, на енкаведистів наткнулася сотня Ґонти, що йшла попереду. Зав’язався гарячий бій, відгомін якого долетів до нас. Я зі своєю чотою поспішив на виручку, просто на місиво голосних вистрілів. Ніч сповила терен густою темрявою, розібратися в бойовій обстановці було важко. Орієнтувалися тільки на постріли. Трапилося так, що в тій метушні мої стрільці вдарили по своїх. Неподалік, як виявилося, був курінний Лісовий. Він розпізнав усе-таки в шумовиську бою мій голос і кричить: «Кривоносе, ти що робиш? Своїх б’єш!» Гучний голос курінного перекрив гук пострілів. Вогонь припинився враз. На щастя, ніхто тоді не постраждав.

Ґонта — Микола Шкарупа сотню прийняв у Палія, коли того перевели на Буковину. Колишній офіцер Червоної армії, народився на Чернігівщині. Здібного, ерудованого й вишколеного старшину стрільці сотні полюбили якось одразу. Після такого чудового у всіх відношеннях командира, яким був Палій, це щось та й значило. На вигляд Ґонті було років тридцять п’ять. Середнього зросту, чорнобривий, сивина легенько припорошила голову. Був гарною людиною і справжнім козаком. Напористий, ніколи не відступав перед ворогом, не пасував перед жодними труднощами. Сотня Ґонти отримала чимало славних перемог над ворогом. Лиха доля не пощадила сотенного-чернігівця. Захворів на тиф, що безжалісно косив повстанців. Лежав у Вижньому Березові під горою Ротундул, що з-під неї витікає річечка Лунга. Господарі трапилися добрі, душевні. Чоловік — зукраїнізований поляк, дружина — українка. Ці чуйні люди багато допомагали повстанцям. Хата їхня забігла в ліс над самим яром, що було вельми зручно для партизанів. Під час масових облав хворих виносили з хати і надійно ховали в яру. Ґонта уже майже видужав, потроху вставав навіть. Але підступна хвороба знову звалила твердого козака. Сотенний лежав у тяжкій гарячці, як налетіла зграя енкаведистів. Непритомного Ґонту змотузували і відвезли до Станіслава. Там слідство, суд. Двадцять років каторги. Запроторили до табору в Інті. Схопили сотенного в лютому 1945. А вже через рік Миколи Шкарупи не стало.

У Вижницькому районі Чернівецької області сотні наші довго не затримувалися. Стрільці перебрели Черемош і опинилися на галицькому боці.

У горах Жаб’ївщини повстанські відділи проводили загальний наступ на прикордонні застави. Розроблено було детальний план нападу на гарнізон у Буркуті, на Попі Івані та на інші. Сотня Мороза отримала від курінного Лісового наказ направити дві чоти на Буркут. Моя чота разом із сотнею Дорошенка мала організувати засідку біля Дземброні. Дорошенкова сотня була свіжа, стрільці ще не обстріляні. Тому курінний і вирішив підкріпити її моєю чотою, стрільці якої пройшли вже вогонь і воду. У верхів’ях Черемоша повстанські сотні оточили значні сили ворога. На допомогу їм у будь-яку хвилину могло поспішити підкріплення знизу. Ми мусимо не допустити більшовикам підмогу. Сотня зайняла становище вздовж Черемошу. Мою чоту сотенний Мороз за домовленістю із Дорошенком розмістив у резерві в лісі, метрів за сто п’ятдесят від річки. Сотня зайняла зарінок, розтягнувшись метрів на чотириста. Кожен стрілець вимостив собі з каміння становище. Лежать, чекають. Очікуємо більшовицької підмоги й ми. Проте в якомусь часі дивлюсь, а сотня Дорошенка знімається з позиції і вицофується геть. Мені ж не поступає жодної команди. Без наказу не рухаємося нікуди. Думаю собі, що сотня передислоковується на вигідніше становище. Бо це було не найкраще. Місце низьке, незахищене. Ворог міг запросто перебрести Черемош, зайти з тилу і вдарити згори.

Кожна хвилина очікування тягнеться роки. Небавом доноситься потужний гул машин. Дорога кривуляє поміж горами. Але я на слух визначив, що авта десь за кілометр від нашого місця. Вони цю відстань подолають швидше, аніж мої стрільці сто п’ятдесят метрів. А ще ж треба розгорнутися до бою. Для цього немає ні часу, ані відповідного місця. Два студебекери із солдатами прогуркотіли перед нашими очима на Буркут.

Через якийсь час до чоти приходить сотенний Мороз і повідомляє, що Дорошенко пропав кудись разом із сотнею. Що робити? Такий сором! Як показатися на очі друзям, курінному? Пропоную сотенному залишити в засідці лише мою чоту. У верхах бої ще точитимуться довго. Мусимо розгромити на підступах ворожу підмогу. Мороз погодився.

Місце для засідки вибрали вигідне, стрільці зачаїлися на своїх становищах. Терпляче прочекали ніч і до полудня наступного дня. Холод давався знати, але ватри не розпалювали, зігрівали себе надією. Нарешті гудуть машини, два студебекери і панцирка. З вантажівками стрільці впоралися швидко. За якусь годину на гірській дорозі залишилися скелети машин і трупи більшовиків. Проте панцирка безугавно поливала повстанців вогнем із кулемета. Наші ж кулі відлітають від броні, мов горох, тільки іскри пирскають навсебіч. Все-таки стрільці щось у ній пошкодили, бо з місця не рушала. Башта крутилася на всі боки і посипала повстанців градом куль. Набоїв більшовики не шкодували, либонь, мали вдосталь. У нас загинув Меч — Степан Бодруг із Вижнього Березова.

Підібратися до броньованого чудовиська вдень — значить, загубити ще кількох стрільців. Вирішуємо чекати ночі. І ось вечорові сутінки накрили гори. Нижче за течією через Черемош перекинута висока лавка, перебираємося по ній на протилежний берег. Стрільці потихо підлізли під панцирку. Гупаємо кольбами в броньовані стінки. Мовчання. Кричимо: «Вилазьте! Здавайтеся!» Жодної відповіді. Напригинці обходжу машину довкола. Стоїть над самим обривом на дерев’яній кашиці, якою укріплювали береги бурхливої річки. Спробувати перекинути? Стрільці дружно взялися за один бік бронемашини. «Гей-руп!». Тільки кавкнуло. Вода під кашицею глибока.

Повечеряли в недалекому хутірці. Місяць з вершечка найвищої смереки освітлював чоті дорогу до Буркута. Там повстанські сотні зводили бої з більшовиками, і ми поспішали на поміч друзям.

Сотня Дорошенка входила до складу куреня «Перемога», яким командував Степовий. Командиром сотні Дорошенко пробув кілька місяців. На початку 1945-го він здався більшовицькій владі, у Жаб’єму, звідки родом, повидавав багато людей. Тому підпільники засудили зрадника до кари смерті, вирок було виконано.

До куреня «Перемога» входила й сотня Хмари — Дмитра Білінчука. З ним ми запізналися ще сорок третього року. Хмара прибув до табору Липея перед останнім наступом німців на пристанище повстанців. З собою привів з десяток озброєних молодців. Після передислокації куреня Липея в Чорний ліс Хмара повернувся в рідну Жаб’ївщину, там зібрав сотню. Отоді я й почув про славного сотенного.

Родину Білінчуків — батька, маму, сестру і брата — перші совіти вивезли до Сибіру. Втекти вдалося лише Дмитрові. Отож партизанив ще від сорокового року. Перші совіти, німці, мадяри, румуни, другі совіти… З усіма воював мужній і відважний одчайдух Дмитро з-під Кринти, бо народився й виріс на Кринті під Маґурою. Бог щедро нагородив леґіня вродою і розумом. Умів швидко зорієнтуватись в складній ситуації і з честю виходив з будь-якої скрути. 1943 року гірського месника захопили в хаті німці. Дмитро застрелив коменданта поліції, кількох солдатів і вирвався з оточеної хати. Білінчук «опришкував» на Жаб’ївщині й Косівщині. Повітовим провідником ОУН на той час був Курява — Василь Федюк з Кийданча біля Коломиї. Їхні стежки-дороги нерідко схрещувалися, під впливом розважливого провідника Дмитро став справжнім українським революціонером.

• Предыдущая
• 18/84
• Следующая