Брати грому - Андрусяк Михайло - Страница 20

• Предыдущая
• 20/84
• Следующая

Стрільці зручно повмощувалися на позиціях. На зорі пролунала довгоочікувана команда «Вогонь!» У Карпати посилали найвідбірніші прикордонні війська — винищувати українських повстанців, воювати з вишколеними й добре озброєними відділами було нелегко. З першими повстанськими залпами солдати панічно повискакували з хат. Не особливо розібравшись, зосліпу кинулися в контратаку. То була більшовицька метода — виривати перемогу за рахунок великих втрат, будь-якою ціною. Москалі ступали по власних трупах. Звідусіль чулося їхнє перелякано-дике уракання. Стрільці відбили першу бездумну контратаку. Прикордонники відразу ж кинулися в другу, відтак у третю…

Цілий день вогонь їхніх скажених контратак стрільці трьох сотень гасили залпами з усіх стволів. Після полудня більшовики відстрілювалися вже з-за гори трупів своїх вояків. Убитих і тяжко поранених солдатів вони стягували під нашим прицільним обстрілом до дерев’яних колиб і там спалювали їх. Чорний дим бухкав під небеса. Але ще вище сягав жахливий крик припечених вогнем тяжкопоранених. Для чого вони те робили? Мабуть, щоб повстанці не полічили їхніх втрат.

Сонце хилилося на захід, як більшовики стрімголов кинулися в чергову смертельну контратаку. На становищі котроїсь сотні невеликому підвідділові вдалося прорватись. Курінний Лісовий з невідомої мені причини перебував на той час у Космачі, обов’язки його виконував сотенний Мороз. Під час того прориву Мороза поранило розривною кулею в праве плече, розтрощило ключицю. Я зі своєю чотою був поруч. Сотенний передає мені команду куренем, а сам відбуває на перев’язку. Я зняв зі своєї чоти два рої і швидко залатав прорив. Проте невелика група прикордонників усе-таки встигла вирватись із повстанського кільця. Втікачі давали драла, аж курилося за ними. Знімаю з сотні Спартана два рої й кидаюся з ними в погоню. Солдати бігли догори широкою просікою між двома темними стінами лісу. З переляку, либонь, забули все, що їх навчали на військовому вишколі. На білому сніговому тлі чорні похапливі постаті були чудовими мішенями…

Бій тим часом не вщухав. Уже й ранні зимові сутінки охопили землю, а над головою все ще тонко пофівкували кулі. Повернувся сотенний Мороз. Мав щільно забандажоване праве плече. З його приходом ми розпочали неухильно стискати кільце навколо більшовиків. Вони пострілювали чимраз рідше, мабуть, закінчувалися набої. Довкілля охопила темнюща ніч, яку краяли тільки спалахи пострілів з обох боків.

Сотенний Мороз дає команду вицофуватись із села. Не хотів наражати на невиправдану небезпеку людей. Нагорі зробили збірку, і незабаром стрільці вже марширували на Космач. На котромусь із присілків долучився курінний Лісовий. Сотенного Мороза, що втратив багато крові, він відправив на лікування до шпиталю. Командування над сотнею прийняв Юрко, з ним ми зустрілися вперше.

Середнього зросту, шатен, Юрко справляв доволі приємне враження. Розумний і врівноважений, новий командир Березівської сотні з вигляду був років на десять старший за мене. Відчувалося, що пройшов добру життєву школу. Із сотенним повели бесіду про поповнення запасу набоїв для сотні, адже стрільці мали по якомусь десяткові набоїв. Боєприпаси були замаґазиновані у Вижньому Березові. Я підібрав групу легких на ногу стрільців, що добре знали терен, і відправив по набої в своє рідне село. То був наш перший діловий контакт із сотенним Юрком.

Сотні надійшла команда передислокуватись у Березів. Тогочасно в Космачі квартирувало багато повстанських сотень. Було надто тісно, відчувався брак харчів. Ми збиралися трохи відпочити після затяжного рейду Буковиною, хотіли дати стрільцям змогу після гарячих боїв привести в порядок взуття, обмундирування. Але не так сталося. Надвечір наступного дня до мене прибіг зв’язковий із запискою від сотенного Юрка. Наказ — негайно з’явитися до штабу. Командир сотні наказав чотовим підняти до бойової готовності стрільців. Сотня виступає в село Рушір.

Із першими сумерками, бо більшовицькі винюхувачі також не дрімали, сотня потихо здійнялася з місця. Темрява оповила гори, як стрільці вступили в Нижній Березів. Зв’язкові з Лючі, сусіднього села, повели навпрошки через вкриті лісом гори на Рушір. Невдовзі вся сотня безшумно вишикувалася на дорозі, що вела з Яблунова на Космач, кілометрів за три від Рушора. Нею швидко піднялися до присілка, там розглянулися в пошуках зручного для засідки місця. Моя чота рухалася в авангарді. Сотенний Юрко також ішов попереду. Командиром Березівської сотні він пробув лише кілька днів, тому ще не встиг познайомитися зі стрільцями. Терену не знав, бо родом з інших місць. Перед цим Юрко воював у рівнинному Чорному лісі, тому не вельми знав тактику ведення бою в гірських умовах. Проте командир він був грамотний. Як більшість мужніх і впевнених у собі людей, сотенний не хворів на амбітність. Звернені до мене слова бувалого командира спочатку крайньо вразили, а відтак викликали повагу до цього розумного чоловіка.

«Слухай, друже Кривоносе, — сказав він, — ти знаєш стрільців, орієнтуєшся на терені, вмієш воювати в горах. Тому передаю тобі керівництво цією операцією. Наказ мусимо виконати». А наказ сотня мала простий — не допустити енкаведистів у Космач, стояти на смерть.

У Космачі розпочалися широкомасштабні бої. Більшовики за будь-яку ціну намагалися захопити «повстанську столицю». На початку січня сорок п’ятого на велике гірське село з Жаб’єго, Микуличина, Коломиї посунули великі «часті» червонопогонників.

Щоб не постраждали мирні люди, повстанські командири вивели сотні із села і замаскувалися в лісі. Сотенні в далековиди спостерігали, як москалі без жодного пострілу тріумфально займали неприступне для них досі село. Та недовго раділи окупанти — кілька куренів УПА розпочали наступ. Розгорівся запеклий бій, три доби минули в безперервних атаках і контратаках. Енкаведисти зрозуміли, що потрапили в пастку, попросили підмогу з обласного центру. Розвідка УПА перехопила їхню радіограму про допомогу. Командири куренів не підганяли подій, не гнали стрільців у бездумну атаку на очевидну смерть. Адже наступальний бій — це завжди великі втрати в живій силі для тих, хто наступає. А людей в УПА берегли завжди. Повстанці свідомо затягували час, щоб більшовики вичерпали запас амуніції.

Перед початком бою енкаведисти зайняли церкву посеред села. З її вершечка спостерігали за довкіллям. А на одній з бань розмістили кулемет «максим», згори поливали смертоносним вогнем відкриту місцину. Розрахунок більшовиків був, очевидно, такий, що повстанці, як християни, не відважаться стріляти по церкві. Проте партизани розмірковували по-своєму: храм Божий відбудувати можна, вбитих же стрільців ніхто не поверне їхнім близьким. Тому сотенний Білий віддає наказ зняти з церкви ворожий кулемет. У його сотні був мінометник-снайпер. З важкої зброї цілив, як з кріса. В повітрі зафуркотіла міна, і з «максимом» та його обслугою було покінчено. Стрільці без жодних втрат зайняли місцину побіля церкви.

Поки основні повстанські сили зводили запеклі бої в Космачі, кілька сотень стало заставами на підступах до села. Підмога енкаведистам, найімовірніше, прибуде зі сторони Яблунова. Тут найзручніший під’їзд у гори. Шосейку з Яблунова до Космача випало оберігати Березівській сотні.

Засідку влаштували кілометрів три-чотири за Рушором в напрямку Космача. Двісті п’ятнадцять стрільців (така на той час була чисельність сотні) треба було замаскувати так, щоб ворог не виявив жодного й навіть не запідозрив нічого. Місцина відповідна знайшлася. Гори там брали дорогу в підкову. Мені подумалося, що сам Господь створив наші гори, щоб нищити в них непроханих зайд. Дві чоти розмістилися на крутому правому схилі. Бронебійну чоту Лиска я висунув у чоло. Чотовий Лисок — Антон Ґеник з Нижнього Березова стріляв з протипанцирної рушниці. Моя, третя, чота зачаїлася на лівому схилі. Дві кулеметні ланки з першої й другої чот розмістилися за поворотом. Вони мали перепинити ворогам шлях до відступу і водночас прикрити наші тили. Москалів, мабуть, припреться величезна зграя, можуть оточити становище сотні. Цього в жодному разі допускати не можна, партизанська тактика вимагає, щоб перед наступом, влаштуванням засідок завчасу вибиралися шляхи відступу. Командири, які оволоділи цією наукою, ніколи не втрачали людей.

• Предыдущая
• 20/84
• Следующая