Брати грому - Андрусяк Михайло - Страница 23

• Предыдущая
• 23/84
• Следующая

З настанням тепла, у квітні, сотню розділили. Сотенний Мороз з першою і четвертою чотами залишився в Карпатах. Четверта мала на озброєнні важкі кулемети, з якими не дуже порейдуєш. Березови, Космач, Акрешора — терен бойових дій чот, що залишилися. Я з другою і третьою чотами подався на доли. Аж до Великодніх свят наша група оперувала побіля низинних сіл Марківка, Молодятин, Мишин, Ключів… Заскакували у Вербіж біля самої Коломиї. Вночі поповнювали запаси харчів і набоїв, а вдень вицофували у ліси. Ліс для партизана — найміцніша фортеця. Добу перебували на одному місці, відтак переходили на інше. На жодному постої не затримувалися більше одного дня. Тому вислідити, а тим більше, настигнути наш відділ було непросто. Терен щільно нашпигований більшовицькими вояками. У кожному селі якщо не батальйон, то бодай рота червонопогонників.

З часом більшовики повважали, що вже придушили повстанський рух і частково зняли більші гарнізони із сіл. Ми скористалися слушною нагодою і знову з’єдналися в сотню.

В урощищі «Пригодище» біля Вижнього Березова до Морозової сотні долучився Залізняк — Михайло Гоянюк. То була моя перша стріча з чудовим хлопцем із села Спас. Михайло народився 1920 року. Здобув початкову освіту. Проте рівень мав досить високий, бо енергійно займався самоосвітою. До ОУН вступив ще за Польщі. З приходом «визволителів» зі Сходу відразу ж потрапив до в’язниці. Якимось дивом вирвався з цупких більшовицьких пазурів. Але волею насолоджувався недовго. Фашисти, що прийшли на зміну більшовикам, запроторили юнака за ґрати. Та козак не без долі. Втікає Гоянюк і від коричневих окупантів. Сорок четвертого року потрапляє до УПА. Вишкіл проходить у сотні Спартана. Стає чотовим у цій же сотні і водночас заступником сотенного. Після поранення командира сотні виконує його обов’язок. Довший час перебував і при Березівській сотні. По загибелі сотенного Мороза, очолив її. Проте в скорому часі його замінив Підгірський, що теж в той час не мав сотні.

Залізняк користувався величезною повагою серед односельців. Був великим ентузіастом художньої самодіяльності. Тому провід ОУН залучає його до організаційної праці в рідних теренах. Останній бій з більшовиками Залізняк прийняв у вересні п’ятдесят першого. З двома друзями-односельцями перебував у криївці на присілку Камарал біля села Пістинь, як нагрянули москалі. Привів їх підлий запроданець. Друзі знищили всі організаційні документи. Самі заподіяли собі смерть, аби не втрапити живими до рук ворога. На місці загибелі героїв височіє хрест. Воздвигнули його жителі Спаса і Пістиня. По Михайлові залишилася вдячна пам’ять краян та дочка Орися. Проживає з матір’ю у Слободі на Коломийщині.

Разом із Михайлом до УПА зголосився і молодший на п’ять років Федір. Псевдо мав Сорокатий. Федір повсякчас перебував зі старшим братом. Мав кволе здоров’я. Але хлопець був геройський. Якось 1945 року сотня Залізняка заквартирувала в Космачі. Зненацька налетіли енкаведисти. Сотенний вибіг на вулицю, командував сотнею. Стрільці організовано вицофались із села. Бій не приймали, щоб не нашкодити селянам. Враз виявилося, що в хаті залишилися важливі документи. Треба їх негайно знищити, бо там вже господарювали москалі. На ризиковану операцію першим зголосився брат сотенного. Сорокатий завдання виконав. Але при відступі куля наздогнала хлопця. Стікаючи кров’ю, дострелився.

Найстарший Михайлів брат Василь народився 1918 року. Після Коломийської гімназії вступив до Львівського університету. По закінченні навчання працював на Тернопіллі. Там і одружився. Займав високу посаду в ОУН. Разом з дружиною загинув у криївці.

Микола Гоянюк був моїм ровесником. Коломийську гімназію закінчив з відзнакою у сорок другому. Вступив до Львівського університету. Подальша доля здібного хлопця невідома. Доходили чутки, що воював з німцями, а відтак з більшовиками на Волині.

Була в братів і сестра. Народилася Марійка 1928 року. Закінчила семирічку. До ОУН вступила 1944 року. Вірна виконувала в організації функції зв’язкової, кур’єра. В січні 1947 року Вірна із хлопцями-боївкарями поспішала до села на різдвяну вечерю. Але під Грушевом на Коломийщині друзів чекала більшовицька засідка. Навела енкаведистів зрадниця Ярина. Підпільники героїчно загинули в нерівному бою.

Таку славну родину мав мій партизанський приятель Залізняк. Таких чудових дітей виховали Євдокія та Дмитро Гоянюки. В 1946-му їх вивезли на Сибір. Повер-нулися в рідні краї аж через десять років. Спочивають у рідній землі, яку так самовіддано захищали їхні діти.

У перебігу більшовицьких облав повстанцям часто доводилося змінювати тактику. Біда заставляла повсякчас вигадувати щось нове. Нерідко стрільці заходили в ліс назадгузь, аби залишеними на снігу слідами збити москалів з пантелику. Якийсь час допомагало. Енкаведисти розшукували повстанську сотню у місцях, звідки вона давно вибралася. З часом більшовики розгадували маленькі партизанські хитрощі. Зголоднілими хортами накидалися на пошарпані в нерівних сутичках відділи. Повстанці відбивалися стійко. Гарячі бої зводилися з червонопогонниками на Цапулі біля Березова, в Акрешорі, неподалік Ключівського лісу…

Жодного дня не минало без більшого або меншого бою. Не встигали відірватися від ворога в одному місці, як наривалися на засідку десь на окраїні лісу. І знову в розмову вступали автомати. Зброя не витримувала, перегрівалася. А люди мусили триматися. Навколо кожного села на узліссі, в яру чи переліску більшовики влаштовували засідки. Вдень солдати прочісували ліс, а вночі відсиджувалися в засідках. Відрізували повстанців від населених пунктів, від баз продуктів і амуніції. До гірських сіл ми змушені були пробиратися непрохідними нетрями, пущами, бо всі можливі шляхи підходу більшовики заблокували. Мали в цих справах неабиякий досвід. Перевага москалів проявлялася не тільки в живій силі, але й у тому, що вони були на колесах. Автомашинами оперативно перекидали підкріплення в будь-яке місце. За такої ситуації повстанцям не залишалося нічого іншого, як вибрати єдино правильну тактику. Стати для ворога невидимими, мов тіні. Так ми й зробили. Уникали великих боїв. Облави старалися перечекати на окраїні лісу. Життя своїх солдатів більшовицькі командири не цінили ні на гріш. Скосимо одних, командири негайно женуть інших. П’яні солдати бездумно лізли під повстанські кулі. Для нас же кожен стрілець важив багато, життя кожного берегли. Адже з втратою бійців загине вся справа.

У ході безперервних боїв я розробив і спрактикував досить ефективний маневр. Щойно стежі повідомлять про наближення облавників, як ми потихеньку обходимо їх і заходимо в тил. Енкаведисти прочісують усім скопом ліс, стріляють по корчах, метають в яри гранати, а повстанці тихцем за ними, готові будь-якої миті відкрити вогонь. Отак бувало ходимо назирці цілий день. Червонопогонники заглиблюються в ліс, ми не відстаємо. Обрана тактика допомогла зберегти людей.

На терені Коломийщини втрати повстанці понесли відчутні. Розбиті курені Скуби, Недобитого, Книша. Із сотенними цих та інших куренів партизанська доля зводила мене неодноразово. Згадую сотенного Бандуру. Середнього зросту, кремезний, з поголеною головою. Сотня цього розважливого командира входила до куреня Книша. Проіснувала недовго. До цього ж куреня входила і сотня Орлика. Високий, енергійний вояк був першопочатково чотовим у сотні Скуби. З осені 1944 командував сотнею. Чорну шкіряну куртку сотенного стрільці бачили на найприкріших ділянках бою. Без втоми і страху громив загарбників. У курені Книша воювала і сотня Гамалії. Німецьку окупацію колишній четар УСС перебув у підпіллі. Восени сорок четвертого я зустрів сотенного в Космачі. На Завоєлах вишколював свою сотню важких кулеметів. На очі мені Гамалія потрапив в момент, коли навчав молодих стрільців міняти з важким кулеметом позицію в бою. Кулемет «шварцльозе» важить понад тридцять кілограмів. Немолодий сивий чоловік котився по землі з кулеметом, мовби з іграшковим. Я був у захопленні від побаченого. Де він брав сили? Не кожен молодий так зуміє. Після розгрому сотні Гамалія перебував з керівниками терену в Космачі. Які виконував функції, не знаю. Загинув Гамалія 15 травня 1949 року в урочищі «Щербачова Долина» біля Вижнього Березова. Із сотенним полягли вижньоберезівці Грізний — Дмитро Негрич, Зірка — Іван Урбанович, Ганджа — Петро Скільський, а також Стародуб — Микола Арсенич з Нижнього Березова та ще кілька повстанців.

• Предыдущая
• 23/84
• Следующая