Брати грому - Андрусяк Михайло - Страница 30
- Предыдущая
- 30/84
- Следующая
Між святами ми встигли приготувати для себе запасний постій, замаґазинувати там трохи продуктів. Кілька разів дорогу нам переходили вовки, блимаючи голодними очима. Артим показав якось ведмежий барліг, де карпатський вуйко смоктав собі безтурботно лапу всеньку зиму.
Напередодні Хрещенського святвечора ми приготували вечерю, щоби завтра належно відсвяткувати. Спати повкладались, як звично, одягнені, взуті, готові до будь-яких несподіванок. І вони не забарились… Під досвіток вбігає стійковий і повідомляє, що потоком близиться притишений гамір, вловлюються команди російською мовою. Енкаведисти! За мить вся наша група рухалася в світанкових сутінках в напрямку Дземброні. Глибокими снігами пробивалися без передиху до полудня. Перед гірським селом розділилися на дві групи. Ксеня потрапила до іншої групи.
Дземброня була зовсім близько, як ззаду залунали вистріли, загавкали вівчарки, почулася московська лайка. Ми встигли переметнутися почерез замерзлий потік, кулі вже обпікали і без того розгарячіле тіло. Стрілець Черемош переді мною обхопив обіруч струнку смереку, обвився довкіл неї і повільно присів в закривавлений сніг. Завзято строчив з автомата Левада, даючи нам можливість відірватися від погоні. Ні я, ні Ксеня зброї не мали, хлопці нахвалялися захистити нас у випадку небезпеки. Тому надія залишалася лише на Бога і прудкі ноги. І я бігла, бігла, бігла…
Отямилася розпластана на снігу. Скроню обпекла куля, а вже тоді у вухо затарахкотів автомат. Але хтось гаркнув командно: «Нє стрелять! Язик нужен… Твою мать!» Мене так-сяк відтелепали, тісно змотузували руки за спиною і кольбами в плечі погнали на невисокий горб, на якому темніли тіла друзів. Провідник Аркадій лежав спокійний, якийсь зосереджений, мов живий, лише на високому чолі, під самим волоссям, кривавіла невеличка дірочка. Нижче лежала Ксеня з розшматованою розривною кулею лівою щокою. Трохи поодаль — Артим, прострілена голова якого ще кровоточила і парувала. Ледь живого, зв’язаного, привели політвиховника Леваду. Куля розтрощила йому автомат в перестрілці. Збоку запримітила розпластані мертві тіла Черемоша і ще одного стрільця. Більшовики зносили в одне місце наші сумки з документами, планшети провідників, зброю. Дісталися їм і світлини нашої групи, зроблені нами в святкові дні.
Енкаведисти лютіші за шершнів. Втратили ж бо скільки своїх солдатів, а повстанців знищили і захопили так мало. Більше ніхто з нашої групи їм не дістався, ні живий, ні мертвий. Б’ють нас з Левадою зв’язаних, лають, аж смереки в’януть, повбивали б, мабуть, якби не наказ. Місяць вже козакував на небі, коли нас приволікли до села. Затерплі від мотуззя руки не відчували тріскучого морозу. Голову свердлила лише одна думка: «Трапилося найстрашніше — я жива в більшовицьких пазурях! Господи, як вмерти?» Заздрила мертвій подрузі Ксені — лежить собі задерев’яніла, ніщо її не обходить…
Треба ж, щоб таке трапилось! У селі нас привели саме до тієї хати, де ми зустрічалися з провідником Артимом. У ній мешкав з родиною брат вбитого, зв’язковий повстанців. Василеві дружина і старенька мама не могли втримати сліз, спостерігаючи, як нас із Левадою катували більшовики. Постановила собі не казати ні слова, так само затявся і політвиховник Левада. Вранці нас заштовхали до стодоли, а там лежать тіла наших друзів — без одежі, без чобіт, з піднятими за голови руками, за які їх волокли кіньми в село. Знову катування, знову запитання… «Кто тот? Кто етот? Связі? Клічкі?…» Били, ставили до стіни, стріляли, підвішували за руки… Мовчання… Болю не відчувала. Єдине бажання — вмерти, вмерти, вмерти… Господи, допоможи вмерти!…
Не вибивши з нас жодного слова, більшовики через два дні поскидали на сани трупи, зверху нас двоє. І мертвих, і живих прив’язали і повезли в Жаб’є. Голодна, напівзамерзла, покалічена я торжествувала маленьку власну перемогу. Витримала, не зламалася, нічого не сказала на тортурах енкаведистам, ніхто через мене не постраждає…
Через десять років у Караганді, куди я прибула до тата на висилку, мене відшукав якийсь чоловік. Я не відразу впізнала Артимового брата, в хаті якого побувала перед зимівлею і з якої мене вивезли в січні сорок сьомого енкаведисти. В той час він перебував уже під арештом в Жаб’єму. Дружина зуміла якось повідомити про нас з Левадою, тому він переживав, щоб не сказали нічого про нього. В процесі слідства зрозумів, що ми мовчали, тому прийшов, бідолашний, подякувати. За що дякувати, Васильку, я дякую Богові, що дав сили витримати. Василь з родиною обійшовся лише висилкою. Розповів, що нас видав Шкрібляк із Дземброні, який на сусідньому версі зимував худобу в зимарці. Вказав енкаведистам потік, яким вони дійшли до нашої колиби. За «працю» більшовики дали гуцулові свічок і сувій полотна, який забрали в когось із порядних гуцулів-ґаздів. На тому полотні навесні боївка Ваньки — Івана Хімчина й повісила христопродавця. Тутешні люди довго банували за Артимом.
У Жаб’єму розпочалося слідство. Били й ставили запитання, розпитували й знову мордували. Слідчим розповіла, що в повстанці я пішла з власної волі, псевдо моє Христя, звуть мене Марійкою і родом я з Вербіжа. Постійно перебувала в лісі, друкувала на машинці, мене охороняли й приносили харчі, в жодному селі я не була і нікого не знаю. На цьому й стояла, скільки мене не товкли пикаті енкаведисти. Мені доводили, що я з Косова, називали імена, адреси, але я продовжувала віднікуватись. Не «переконав» мене навіть начальник оперативного відділу Яценко, що приїхав зі Станіслава. Кілька разів водили розпізнавати вбитих. До трупів добавився ще наш Павло, який підірвав себе гранатою, але більшовикам не дався. Я його, звичайно, не «впізнала», як і всіх інших моїх друзів. Допити продовжувалися з ще більшою люттю.
Одного дня до в’язниці, яка знаходилась у просторій гуцульській хаті, привели мого батька. Побачив мене, підбіг, приголубив, як умів, почав заспокоювати. Перенапружені нерви мої не витримали і я зайшлася гірким риданням. Якісь добрі жаб’ївські жіночки нагодували мене з ложечки кислим молоком. За всі ці дні я й крихтини не з’їла, в роті криваве фалаття, губи — суцільні рани… Сердешні жіночки розчесали мені закипіле кров’ю волосся.
У камері-коморі очікувала несподіванка — потрапила в обійми до підпільної подруги Марти, яку енкаведисти схопили пораненою. У слідчих паперах відтоді мене писали Кошак, але я продовжувала твердити про Вербіж, що й пройшло почерез усі документи.
Через кілька днів Леваду, Марту і мене, туго змотузованих, повезли до Станіслава. На виїзді з містечка я побачила тата. Він поспішав до мене з передачею. Побачив вантажівку і застиг при дорозі. Мій рідний, дорогий таточко! Скільки горя переніс через мене, на Сибір пішов, але ніколи, жодного разу не дорікнув мені ані єдиним словом. Я попробувала трохи підвестися, але енкаведист гупнув кольбою в голову і все попливло — тато, смереки, гори…
У станіславській в’язниці нас розвели по одиночках. Знову розпочалося слідство. Слідчий доброзичливим тоном повідомляє, що я не заарештована, а тільки затримана. Якщо підпишу заяву, що засуджую українських буржуазних націоналістів, які мене обдурили, визнаю радянську Україну, мене відпустять і навіть скерують на навчання за власним вибором. Те ж саме пропонували і моїм друзям.
Після відмови ми з Мартою потрапили до третьої камери. Обидві ледве ноги переставляли. У Марти кровоточила рана на грудях. Я мала гарячку, через нестерпний біль у вухах оглухла. На допити перестали водити. Медичної допомоги не надавали жодної. Виходжували нас співкамерниці. Марті дівчата промивали рану, мене поїли окропом, прикладали теплі шматини до вух. Тато приносив у передачах нехитрий гуцульський харч. Ми поступово видряпувались з болячок, відновлювали сили.
Наприкінці травня до мене повернувся втрачений від побиття слух. Знову тягають на допити. Вперто твердила, що нікого й нічого не знаю. Тому веліли пояснювати зміст статей, відозв, якими була напхана моя сумка. Пояснювала, за що була безжалісно бита. За «російський імперіалізм» дісталося від здоровенного ґевала так, що вилетіла через дві кімнати в коридор. Звідти вже заносили. Якось слідчий заставив підписати протокол, а я вхопила його й пошматувала. Як волокли мене в камеру, не пам’ятала, але десять діб на холодній долівці мене боліла кожна кісточка. Бити більшовики вміли. До камери повернулася вся в ранах, з гарячкою.
- Предыдущая
- 30/84
- Следующая
