Брати грому - Андрусяк Михайло - Страница 36

• Предыдущая
• 36/84
• Следующая

За три місяці перебування в курені Хмари кількаразово пощастило зустрітися зі своїм краянином Різуном — Василем Андрусяком, саме ім’я якого наганяло панічний жах на окупантів як коричневих, так і червоних. Дужий, енергійний, сміливий і метикуватий, Різун був створений для військової справи, виходив переможцем з найскрутніших ситуацій. Про його зухвалі наскоки на німецькі гарнізони і переможні бої вже тоді ходили легенди.

Курінь заквартирував на присілку Дружинець біля підніжжя гори Скалки. Вранці налетіли літаки й скинули кілька десятків бомб. Командири партизанські значення тому великого не надали, бо радянські літаки часто скидали на наші ліси смертельний вантаж. Тим, більше, що ніхто із повстанців не постраждав. А після полудня розпочався масований більшовицький наступ. Червонопогонники повалили зі сторони Гути, що на ріці Бистриці Солотвинській, на позиції сотні Кривейка. Більшовики з розгону змели нечисельну партизанську залогу, розраховуючи на блискавичність атаки. Становище повстанських сотень було вельми невигідне, бо енкаведисти наступали згори зі сторони сонця, яке засліплювало нас. Проте курінний Хмара спокійно організував оборону, віддавав чіткі накази. Більшовицький розрахунок на блискавичність провалився. Повстанські сотні протримали нападників під прицільним вогнем до ночі. Тоді кожен відділ згідно з наказом курінного вирушив у своєму напрямку. Сотні безперешкодно вийшли з оточення і розсипалися тереном. У густих лісах маскувалися від настирливих більшовицьких літаків. Безперестанно рейдували, районні гарнізони МГБ трощили, мов горіхи. Розвідка повстанська працювала день і ніч, фіксувалося найменше пересування ворожих відділів. Грізні повстанські сотні то з’являлися, розпорошившись, у різних місцях водночас, то сходилися для спільних бойових дій. Усьому встигав давати лад курінний Хмара.

1 листопада 1944 року сотня Кривейка святкувала День Злуки. Стрільці вишикувались на узліссі врочисті й серйозні. Я коротко привітав повстанців зі святом, кілька слів сказав сотенний. Після нетривалого переходу заквартирували в Пневі біля Надвірної. Спали в хатах. Вранішній сон перервали вистріли стійкових і густа стрілянина у відповідь. На постій сотні напали більшовики.

Хутко одягаюсь, хапаю зброю і вискакую на вулицю. Швидко зорієнтувався в загрозливій обстановці і подався в ліс, бо був відрізаний від сотні. Чомусь сотенний звечора розмістив мене єдиного в хаті на протилежній від сотні стороні дороги. В лісі сиро й темно. Зачаївся в гущавині, наготував для бою десятизарядний карабін і дві гранати, бо світанкова лісова тиша зрадлива. Із сутінків виринули дві постаті у військовому, зброї не видно, лише наплечники горбатіють за спиною. Зрозумів, що то енкаведистські розвідники. Здогад мій підтвердив хрускіт гілок внизу. Солдати йшли широким ланцюгом, захоплюючи і мій ненадійний сховок. З крісом не відбитися від цілого взводу, але діватися нікуди. Зіп’явся на ноги і одну за другою жбурляю дві гранати. Майже водночас відчув легкий опік в праву руку і тупий удар в праву щоку, то влучила розривна куля. Вибухи гранат почув віддалено, наче уві сні, провалився в якусь чорну порожнечу…

Прийшовши до тями, почув російську лайку. Енкаведисти прийняли мене за мертвого й безцеремонно стягували з моїх ніг новенькі чоботи. Під час цього мародерства сорочка, на біду, витяглася зі штанів і котрийсь солдат догледів, що живіт мій здіймається й опускається. Негайно доповів командирові: «Товаріщ майор, он дишєт, кажетса!» «Доколі єво штиком, нахрєн!» — послідувала байдужа відповідь.

Із заплющеними очима я молив Бога, щоби солдат дострелив мене, а не колов багнетом, бо чомусь здавалося, що то буде дуже боляче. Я ще почув якісь команди, нерішуче тупцювання солдата довкола мого закривавленого розпластаного тіла і завмер. Калейдоскопом промайнуло все життя… Мама… Тато… Дитинство… Друзі… Школа… Дівчата…

Солдат не відважився або полінувався колоти напівмертве безпорадне тіло. Вгатив мене кілька раз чоботиськом у голову, аж ліс загудів джмелями, солоно вилаявся і побіг за своїми. Енкаведисти боялися нападу повстанців в лісі, тому швидко забралися до села.

Закривавленого й ледь живого мене знайшли хлопці з місцевої боївки. На той час я так-сяк забандажував розшматовану розривною кулею щоку, руку не зумів перев’язати, і похитуючись, брів босий лісом. Боївкарі спершу перелякалися, побачивши в лісі шкутильгаючий напівтруп, але швидко оговтались і надали мені необхідну допомогу. Зодягнені вони були в захисного кольору уніформу, озброєні автоматами.

Після нетривалої бесіди хлопці повели мене до Чорного лісу. Дорогою треба було перейти через залізничне полотно, яке прострілювалося енкаведистами з кулеметів. Попутники мої були ще необстріляні, тому я взяв команду на себе, бо перехід через насип міг коштувати життя. Мені дали автомата. Перехід через рейки я організував за всіма правилами військової тактики. І недаремно, бо над головами засвистіли кулі, проте нікого не зачепило. Пройшовши кілька кілометрів безмовним лісом, ми потрапили на становище сотні УПА. Тут мені надали допомогу. Після нетривалої розмови сотенний віддав наказ відправити мене на лікування.

Вночі мене посадили на коня і переправили до Білих Ослав. Заквартирував в простій селянській хаті, де мною заопікувалось двоє дівчат. Приносили медикаменти, бинти, харчі… Завдяки доброму доглядові я швидко поправлявся і вже наприкінці грудня 1944 року одужав цілком. За наказом проводу по зв’язках подався на Космач, що був на той час одним з центрів підготовки і дислокації відділів УПА.

У Космачі очікувала трагічна вістка — 2 серпня 1945 року в Головах загинув мій гімназійний товариш Іван Павлюк з Прокурави, в УПА його знали як сотенного Скибу. Його з двома друзями-повстанцями, колишніми офіцерами Червоної армії, заскочили енкаведисти. Друзі билися до загину, чекісти жорстоко знущалися над мертвими героями. Смерть друга засмутила неймовірно. Будучи командиром сотні УПА, Іван так і не встиг вступити до ОУН.

Зустрівся з окружним провідником ОУН Борисом. Бесіда пішла про мою працю в Організації, яка мала здійснюватися паралельно зі службою в УПА, адже я був підготовлений на політвиховника. З того дня ми зустрічалися з провідником Коломийщини регулярно двічі на тиждень, дотримуючись усіх правил конспірації, хоча Космач із довколишніми селами являв собою своєрідну повстанську республіку. Тут я вперше зміг після приходу з Чорного лісу спокійно помитися і відпочити, відчути себе в повній безпеці серед своїх. На теренах Станіславщини, суміжних із Львівщиною, ми спали в обнімку зі зброєю, постійно вслухаючись, чи не крадеться ворог. В рідній окрузі, в порівнянні з попередньою, почувався, мов у раю.

Жив із курінним Книшем на присілку Завоєли в хаті під горою Ґрегіт, в якій проживали п’ятдесятилітня господиня з донькою. Займався якийсь час разом з іншими старшинами і підстаршинами вишколом новобранців — чотири години до полудня і чотири після. Інтенсивний вишкіл тривав до двох місяців. Сотню прийняв Орлик. У довколишніх Косові, Кутах, Яблунові, Жаб’єму, Коломиї стояли гарнізони МГБ і ми щодня сподівалися їхнього нападу. Одного дня стійкові заалярмували. Більшовики! Орликова сотня організовано зайняла оборону між Завоєлами і Брусторами. Ми без далековидів чітко бачили довгу вервечку москалів на білому сніговому покривалі. Орлик дав команду підпустити ворогів ближче. Перший залп повстанської сотні заставив їх заритися в глибокий сніг. Після короткої, але інтенсивної перестрілки більшовики повтікали вниз, залишивши замерзати десятки трупів своїх солдатів. Стрільці поводили себе в бою витримано і впевнено, отже наша праця не пропала намарне.

Присягу після вишколу молоді стрільці приймали в Нижньому Березові. Засніжений ліс і недалекі скуті морозами гори були свідками того врочистого дійства. Стрій підтягнутих стрільців утворив чотирикутник. Над головами легенько лопотіли на січневому вітерці блакитно-жовтий і червоно-чорний прапори. Текст присяги проговорював курінний Книш, а стрільці двох сотень дзвінкими молодечими голосами повторювали. Гори відлунювали. Такі моменти не забуваються ніколи — присяга на вірність Україні і народові українському. Вона палахкотить в серці кожного українського повстанця до самого загину. Коротке слово, як політвиховник, до стрільців мав я, з командирським напуттям звернувся командир сотні.

• Предыдущая
• 36/84
• Следующая