Пів'яблука - Вдовиченко Галина - Страница 24

• Предыдущая
• 24/37
• Следующая

Жiнка, що наздоганяє громадський транспорт або, спiзнюючись на роботу, стрiмко долає останнi метри до входу в офiс, подiбна на корову, що спiшить до води: пiдбiгла пiдтюпцем, перейшла на рвучку ходу, знову зiрвалася на бiг. Голова трохи нахилена на бiк, дрiботить по асфальту «ратицями»*-пiдборами з таким зосередженим виразом обличчя, аж шкода її стає. Шкода, бо вона порушує Закон краси. I за це неодмiнно дiстане догану. Її побачать i запам’ятають недостойну картину. I можливо, побачить не випадковий спостерiгач, а потенцiйний Обранець, але так i не зрозумiє, що це — Вона, а Вона у поквапi не зверне уваги на Нього. А згодом матиме сiрий настрiй i не розумiтиме, вiд чого. Що таке? Чому?… А не бiгай у ранковi панiчнi хвилини за маршруткою, не дозволяй собi карикатурно метушитися i побачиш, нiчого жахливого не станеться. Начальник прийде ще пiзнiше. Твоєї непунктуальностi нiхто не помiтить. А якщо станеться те, чого ти так боялася, якщо вибухне скандал i на стiл шефа ляже заява на звiльнення i вiн її пiдпише, то згодом з’ясується, що це було доленосне спiзнення, щасливий збiг обставин, початок нового життя. Такою буде тобi, жiнко, вiдзнака вiд свiтової гармонiї за вiрнiсть красi. Тож не бiйся пропустити маршрутку! Не переслiдуй її так панiчно i приречено! Твоя маршрутка наступна.

Галя з Луїзою мовчки спостерiгали за життям вулицi. Паузи у розмовi виникали самi собою. Нiхто не спiшив заповнювати їх словами. Було комфортно мовчати удвох, смакуючи кавою з коньяком. Вони не обмiнялися своїми думками, так i не дiзнавшись, що подумали майже одне й те ж, дивлячись на жiнку, що бiгла до маршрутки.

— Ти ж завжди така впевнена, iронiчна. Що тобi тi Ольга i Марiя? — повернулася Галя до розмови. — У тебе своє життя i свої стосунки з цим чоловiком. Якщо на однiй чашi терезiв твоє бажання бути з ним, а на другiй — образи на нього, то визначся, що переважує, що для тебе важливiше. Хочеш попри все бути з ним? Дай собi чесну вiдповiдь. Хочеш? Якщо так, закривай на деякi речi очi, не звертай на них надмiрної уваги. Пробачай. Iди на компромiси. Вiдкладай з’ясування деяких речей на потiм, бо у багатьох випадках усе стає на свої мiсця саме собою, без тиску та зусиль. Довiряй чоловiковi. Тут краще передати, анiж недодати. Таке просте перевiрене правило: краще «пере», нiж «недо». Хоча, може я й не маю рацiї. Це мiй досвiд. Вiн полягає у простих речах. Як у вiдомiй сентенцiї: танцюй, нiби тебе нiхто не бачить, спiвай, нiби тебе нiхто не чує, кохай, нiби тобi не завдавали болю… Хтось з мудрих сказав, а так нiби я.

Того суботнього дня вони гуляли й гуляли мiстом. Зайшли ще в одну кав’ярню. «Водимо козу*?», — уточнила Луїза. Настрiй у неї вiдчутно полiпшився. За кавою Галя згадала про блузку, яку не купила кiлька днiв тому у «Пасажi», а вдома зрозумiла, що саме вона їй украй потрiбна. Повела Луїзу у «Пасаж».

Йшли на блузку подивитися, а купили кульчики. Вони самi покликали до себе — з вiдкритого стенду з розвiшаною на гачках бiжутерiєю. Особливо ефектно виглядали тi, що були схожi на вiтражi з кольорового скла в оправi пiд стару мiдь. Одна пара — рiзного розмiру пiдвiски у металевих круглих рамках з камiнчиками кольору молодого та старого вина. Друга пара — ромбики, що крiпилися один до другого, утворюючи ланцюжок-гiрлянду з темно-бордового та темно-синього скла. Iнших прикрас, що були поруч, навiть не зауважили. Галя зняла свої золотi сережки, сховала їх у торбинку, натомiсть встромила у вуха «ромбики».

— Клас! — вимовила Луїза i одягнула «кругляки».

— Супер! — зробила висновок Галя.

Пiдiйшли до дзеркала. Галя, пiдiбравши волосся угору, хитнула головою — ромбики блиснули тьмяним свiтлом.

— Беру, — вирiшила вона. — Подобаються тобi твої?

— Дуже! — Луїза теж роздивляла себе у дзеркалi. — Таких дешевих у мене давно вже не було. П’ятдесят гривень, а подобаються як за мiльйон.

— Я тобi їх дарую, — сказала Галя. — А ти подаруєш менi мої. Згода?

Продавець на касi деякий час зосереджено дивилася на них, не вiдразу зрозумiвши простої комбiнацiї. Що тут складного? Двi жiнки прийшли розплачуватися за покупки вже в обновах i, показуючи одна на одну, повiдомили: «Я плачу за цi, а моя подруга — за цi».

Пiсля покупки настрiй остаточно змiнився на краще. Вони заходили у першi-лiпшi брами, нiби грали у гру на уважнiсть: помiтила, яке слухове вiконце у пiддашшi? А ти зауважила кованi пуп’янки квiтiв на балконнiй решiтцi?… У захватi завмерли перед майже зруйнованим вiтражем у верхнiй частинi старих дубових дверей на брамi. Присiли навпочiпки, аби прочитати напис на кахлях пiд ногами з напiвстертими польськими словами — iменем майстра-виробника. Пiдозрiло глипнула у їхнiй бiк жiнка, що виносила смiття, а вони, не звертаючи уваги, стояли, задерши голови, як здивованi дiти: просто над брамою, на будинку, абсолютно гармонiйно спiвiснували теперiшня назва вулицi на табличцi i стара, у виглядi лiпнини ще з позаминулого столiття. Старий номер будинку в ажурнiй вiньєтцi не збiгався з його теперiшнiм металевим номером на стiнi поруч.

На вулицi Пекарськiй Луїза сказала:

— Он у дворi, бачиш, вiкна моєї давньої знайомої, зайдемо?

— Незручно… — засумнiвалася Галя.

— Пiшли, вона дуже класна, вона зрадiє. Телефонувала менi нещодавно, сказала, що з чоловiком розлучилася, запрошувала в гостi в будь-який час.

Зайшли у двiр i Галя очам не повiрила: тут панувала атмосфера 60-х рокiв. Нiби вони не у ворота зайшли, а, переступивши часову межу, повернулися у дитинство. В кутi двору — навстiж розчахнутi дверi. Вхiд у кухню наполовину закриває тюльова фiранка вiд мух. Видно кутик кухонного столу, протерту церату з дiркою на кутовому згинi, масивний, помальований синьою фарбою табурет, неповну трилiтрову банку з кислим молоком. У таку кухню водив їх обох у дитинствi дворовий товариш Вiталька, казавши мамi: «Хочемо хлiба зi смальцем!» Тiтка Слава мастила запашним смальцем свiжий хлiб, посипала грубою сiрою сiллю… I дiтлахи, терпляче дочекавшись своєї черги, накидалися на смакоту. Жодне слово не порушувало гармонiю дружнього жадiбного поглинання одного з найбiльших смаколикiв дитинства. Вiд цього спогаду рот наповнився слиною, захотiлося того смальцю з тим хлiбом i тою сiллю.

Маленький палiсадник, огороджений низеньким — по колiно — дерев’яним парканчиком, теж був родом з тих далеких рокiв. Сплило в пам’ятi слово «аркомка», а може «Аркомка» з великої. Так чомусь називали простiр з деревами, кущами та високою травою за будинком. Дiти в’язали жмутики трави петлями-лапалками, щоб у них потрапила нога переслiдувача у грi «Козаки-розбiйники». А може Аркомка у свiтi дорослих належала якомусь Аркому? Тепер уже не дiзнаєшся.

Вузенький хiдник, витканий зi смужок рiзнокольорового ганчiр’я — хтось розкинув його сушитися уздовж парканчика — теж був раритетним. I цеглянi гнiздечка навколо перших стрiл iрисiв, кожна поставлена пiд кутом наступна цегла перекриває попередню наполовину. Вiд таких, побiлених вапном зубчикiв на клумбах, вже давно вiдвикло око. Як це диво могло зберегтися у центрi мiста?

Пiднялися рипучими сходами з темного дерева, тримаючись за витертi до блиску перила, натиснули на ґудзик дзвiнка. Тиша. Немає вдома, з полегшенням констатувала Галя. Хоча й була готова завалити непроханим гостем до незнайомої людини з одним-єдиним виправданням, що ця людина є знайомою твоєї подруги. Таке траплялося колись дуже давно. Вiдчувала себе нинi школяркою, коли можна було безцiльно тинятися мiстом годинами, вихоплюючи по дорозi з калейдоскопу вражень усiлякi важливi дрiбницi, заходити до друзiв i малознайомих знайомих друзiв.

Троє чоловiкiв на вулицi повернули за ними голови, провели їх поглядами, один з них щось сказав, вона не розiбрала що саме. Але вираз обличчя у нього був хороший, i слова, мабуть, теж.

— Луїзко, на тебе один так подивився… Ти що, навiть не зауважила?… Нi, ти таки вляпалася серйозно! Нормальна жiнка, навiть закохавшись, помiчає чоловiкiв навколо…

…Заледве повернула ключ у замку, як усi четверо — чоловiк, сини i пес Рудий — вийшли назустрiч:

• Предыдущая
• 24/37
• Следующая