Пів'яблука - Вдовиченко Галина - Страница 5

• Предыдущая
• 5/37
• Следующая

— Ви цукор до кави давали?

Паузу Луїза витримала не гiрше вiд досвiдченої актриси, повiльно порахувала до десяти. У Коня теж витримка виявилася будь здоров. Вiн теж вмiв тримати паузу.

— Одну грудочку, — винувато вiдповiла офiцiантка. — Не треба було?

Луїза махнула рукою у сенсi “дурницi, усе гаразд” i лагiдно запитала Коня:

— Коли?

— Що коли? — не зрозумiв вiн.

— Коли повернемося до цiєї розмови?

— Не знаю. Знаю, що повернемося.

— То яке тiстечко вибираєш?… — поцiкавилася Луїза. — Я хочу сирник.

Вона звикла, що саме жiнки, а не чоловiки надiйнiше тримають своє слово. Принаймнi у її оточеннi. Такий був її особистий досвiд. Для бiльшостi чоловiкiв, якi їй зустрiчалися, слова нiчого не важили, були дешевi, як борщ. Дав слово — забрав. Пообiцяв — не зробив. Ляпнув — забув… I не робив собi з цих дурниць жодних проблем — обставини, мовляв, змiнилися, вчора думав так, нинi iнакше. Чоловiк мiг у запалi сказати щось справдi образливе, а згодом здивуватися, що вона цi слова запам’ятала. Як в анекдотi: “Куме, ти що — обiдився?…”

А Кiнь словами не розкидався. Хоча iнодi було не зрозумiло: жартував чи був серйозний. Цю його особливiсть — вiдповiдати за сказане — Луїза спочатку зауважила з подивом, згодом переконалася, що це не випадковiсть, а прояв характеру. А потiм закохалася, як десятикласниця.

…Нiчого не вдiєш, доведеться набратися терпiння i дочекатися поки вiн сам не пояснить що до чого.

Чи є життя пiсля сорока п’яти? Чи це вже доживання, коли усе найважливiше вiдбулося, i дорога лежить не на ярмарок, а з ярмарку?

Коли ровесницi починали говорити на цю тему, у хiд зазвичай йшла напускна бравада у стилi “Баба ягодка оп’ять” або чужорiднi конструкцiї: “У нашому вiцi…” та “Коли я була молодою…”

Галя нi з ким не сперечалася. Особливо з представницями другої категорiї. Не було сенсу. Такi жiнки i в двадцять п’ять вже були юними тiтоньками. А Галцi пощастило, бо вона знайшла своїх. Найближчим подругам — Луїзi, Магдi та Iринi — нарiкати на вiк було не цiкаво. Немов уклали з роками угоду: вони не звертають уваги на паспортнi данi i вiк їх теж не турбує.

Галя давно зрозумiла: одним людям бiльше вдається перша половина життя, iншим — друга. Тiльки треба не упустити свiй шанс.

До сорока вона розривалася мiж роботою у газетi “Площа Ринок” та домом. Її вiддiл називався “Людина”, улюбленим жанром було iнтерв’ю, а професiйним хобi — вiдкриття iмен майбутнiх знаменитостей. Першою взяла iнтерв’ю у маловiдомого викладача економiки, який смiливо й нестандартно мислив, а через кiлька рокiв, коли вiн став мiнiстром економiки, вже не мала до нього жодного iнтересу.

Повернулася свого часу з фестивалю “Червона Рута” i написала не про переможця, а про дiвчинку, яку журi належно не оцiнило, i самовпевнено пообiцяла: слiдкуйте за цiєю спiвачкою, на неї чекає успiх. I саме ця дiвчина через кiлька рокiв стала переможницею “Євробачення”…

Почула якось у столичному нiчному барi, як спiває чорношкiра дiвчина, пiдiйшла до неї: “Хочу написати про вас у газету”. Заскочена увагою спiвачка наступного дня протягом двох годин охоче розповiдала про батькiв, кохання, боротьбу iз зайвою вагою, до якої схильна, i про те, що вона бiльше любить спiвати українською, бо ця мова краще лягає на музику. Нiколи згодом, ставши вiдомою, спiвачка вже не давала таких щирих, вiдвертих iнтерв’ю.

Як мисливський пес вiдчувала Галя майбутнiх зiрок. Вона любила початкiвцiв — талановитих, жадiбних до роботи та успiху, ще вiльних вiд штучного пiару, фiнансових обов’язкiв та залаштункових зв’язкiв. I нерiдко переставала захоплюватися цими людьми, коли вони досягали успiху i починали жити за законами полiтикуму або шоу-бiзнесу, що у принципi одне й те саме.

А вдома на жiнку-газетярку чекали гори з невiдкладних справ, що непомiтно i вперто виростали у чергову побутову джомолунгму. На стелях помiчала ганебне павутиння, а у щоденнику Вiктора-молодшого “двiйки” та категоричнi звернення учительки до батькiв. Старший син Сергiй з говiркого та вiдвертого “маминого синочка” раптом на очах перетворювався на меланхолiйного мовчуна, i треба було негайно зрозумiти, що сталося. А чоловiк, Вiктор-старший, що вирiс на узбережжi Азовського моря на баклажанах, помiдорах i кавунах, ображено запитував: “Ми що, цього року так i не скуштуємо домашньої iкри з синеньких?…” Хлопцi вперто розкидали шкарпетки по квартирi, а коли тi знаходилися, то обов’язково чомусь без пари. Пес Рудий, потерпаючи вiд сезонної лiньки, залишав шерсть на килимах та по кутах коридору. А чоловiк нiяк не мiг позбутися звички вiшати вологi рушники на спинки крiсел та на ручки дверей.

Побут наступав на усiх фронтах — Галя тримала оборону.

Їй усе вдавалося наполовину — i на роботi, i вдома.

А у чоловiка тим часом справи впевнено йшли вгору: вiн успiшно ганяв машини з нiмецьких шротiв в Україну, i до того часу, як ввозити старi iномарки стало невигiдно, вже мав станцiю техобслуговування на кiльцевiй дорозi бiля Львова.

— Давай купимо дiм, — сказав вiн якось дружинi.

— На яку суму ти розраховуєш? — запитала вона.

— Тисяч сто…

— Дай менi — я журнал зроблю.

З такими грошима тодi можна було i будинок будувати, i журнал вiдкривати.

Вони посварилися. Дiм так i не купили — далi жили у звичайнiй трикiмнатнiй квартирi панельного будинку. Дiти один за другим закiнчили школу i вступили до “Полiтехнiки” — i розумник Сергiй, i бешкетник Вiктор-молодший.

А на роботi усе без змiн, тобто кожен день усе спочатку, з нуля. Вона очолювала вже не вiддiл, а культурно-освiтницький департамент газети, до якого входило кiлька вiддiлiв. Писати самiй часу вже не залишалося. Не раз пiзно увечерi перед “скиданням” номера переглядала готовi шпальти газети i розумiла, що завтра читач триматиме у руках пристойний, такий, що не соромно, номер газети, але жодної публiкацiї пiд її прiзвищем там не буде. Її зусилля розчинялися тепер у кожнiй сторiнцi — вiд заголовкiв до пiдписiв пiд фото. Втомлювалася вона ще бiльше, а особистий результат губився у загальнiй справi. Знайомi при зустрiчi неодмiнно запитували: “Чому ти не пишеш?…”

У неї не залишалося анi сил, анi часу на свої матерiали. Її задуми тепер втiлювали iншi, а вона вiдчувала себе зручним для команди тренером. Дiлилася з початкiвцями своїми iдеями, сама телефонувала “зiркам”, аби вони не вiдмовили в iнтерв’ю невiдомому наразi журналiстовi. Надто безпорадним допомагала скласти список запитань. Потiм редагувала тексти, виправляла смисловi i навiть орфографiчнi помилки, викреслювала вiдверту дурню i забирала двозначностi. “Як вiдчутно прогресує ваша Стахура, — зауважила якось Iрина, переглядаючи свiжий номер “Площi Ринок”, - я думала, з неї нiчого путнього не вийде”.

Напередоднi саме з цим матерiалом Стахури Галя особливо намучилася, i тепер, пiсля зауваження подруги, вкотре замислилася над тим, що своєю пiдвищеною увагою до таких нездар вона знищує себе як професiонала. Обмежує себе, заганяє у прокрустове ложе нереалiзованих можливостей. Ще трохи, i її пишуче перо виявиться iржавим.

Писала вона тепер лише у вiдпустках. Це були не газетнi матерiали, а записи у блокнотi-щоденнику: думки, спостереження, замальовки, дiалоги — писанина для себе. Одного разу на вiдпочинку у Карпатах, у Гребеновi, побачила на березi рiчки Зелем’янки закинуту напiвзруйновану будiвлю. Таких будiвельних викиднiв у роки економiчного занепаду у горах не бракувало. З провалля вiкон пнулися до сонця гiлки ув’язнених арматурою та бетоном дерев i кущiв. Уздовж цього плоду збоченських стосункiв людини та природи тягнулася дорiжка з бетонних плит — в нiкуди, просто у заростi бузини. Зi шпар мiж плитами лякало порожнечою провалля вiчної темряви. Поки поверталися на базу, Галя розповiла дiтям iсторiю, яку придумала по дорозi. Це був фiльм жахiв про змiїне мiсто у закинутiй карпатськiй будiвлi. Фiльм про те, як природа мститься людям за насилля над собою. Хлопцi слухали, роззявивши роти. А вона думала: треба записати, це ж готовий сценарiй. Завтра запишу.

• Предыдущая
• 5/37
• Следующая