Тамдевін - Вдовиченко Галина - Страница 19
- Предыдущая
- 19/37
- Следующая
…Чи не з перших мiсяцiв нашого спiльного життя у лiсi Кум зайняв позицiю бета-самця, тобто другого пiсля вожака, i час вiд часу доводив це на нiчних полюваннях на мишей та iншу малу живнiсть. Альфа-самець, тобто я, на дрiбноту не розмiнювався — тягав у зграю справжню здобич. Вiдверто кажучи, менi завжди було трохи нiяково перед моїми вовками, адже на базi мене чекала готова пожива. Раз на тиждень нам постачав свiжину єгер Мирон, залишаючи в обумовлений день
та годину м'ясо для вовкiв та простий харч для мене у пунктi спостереження — так називалася в наукових звiтах моя лiсова хатинка.
Через Мирона я пiдтримував контакт зi своїм керiвництвом, через нього отримував усе необхiдне. Поява будь-кого з чужинцiв у цiй гiрськiй мiсцевостi на польському прикордоннi не пройшла б непомiченою для мiсцевих мешканцiв, а саме цього я намагався уникнути будь-що. Однiєю з умов мого експерименту була повна вiдлюднiсть.
Мирон вiртуозно дотримувався цього правила: у лiсовiй хатцi усе необхiдне виникало, а зайве зникало немов саме собою.
Мої вимоги до їжi були мiнiмальнi — бажано, аби не потребувала теплової обробки та не мала рiзких запахiв. Щоб вовкiв не вiдлякували запах диму та вогню, перцю та цибулi.
Напiввiдварений кусень м'яса, схований серед лiверу в сирiй тушi, за повноцiнну їжу я навчився сприймати не вiдразу. Проте звик.
Людина багато до чого здатна звикнути.
…Дункан у нашому лiсовому квартетi був третiм, його влаштовувала золота середина мiж братами, вiн не дерся на першi позицiї, але й не давав випхати себе на останню сходинку в iєрархiї. Найбiльшу прихильнiсть до себе я вiдчував саме вiд Дункана, який умiв ревнувати.
Вiд нього не раз перепадало i найслабшому Гаєвi, який мостився поближче до мене, а часом — i сильнiшому Кумовi. Коли Дункану здавалося, що я занадто довго чухаю старшому шию, вiн мiг, нехтуючи iєрархiєю, гризонути його за вухо, блискавично й боляче, аж той зривався з мiсця й кидався за кривдником навздогiн. Вовчi емоцiї, як i людськi, могли бути майже непомiтними, а могли проявлятися бурхливо-демонстративно.
Дрiбнi розбiрки з будь-якого приводу нагадували iгри, але часом ставали жорстокими. Доводилось навiть втручатися й розганяти завзятих задирак, поцiливши у них двома-трьома сосновими шишками.
…Коли пiвтора року тому я вперше побачив цю трiйцю, вони були кумедними пухнастими клубками, пищали й тицялися мордочками у боки та шиї одне одного. Вовченята осиротiли, втративши батькiв протягом одного дня, однiєї години. Тiло великої сiрої матерi-вовчицi єгер знайшов неподалiк вовчого лiгва. Торкнувся палицею, аби переконатися, що хижачка не прикидається мертвою, хоча й на вiдстанi кiлькох крокiв було зрозумiло, що означає ця застигла здерев'янiла непорушнiсть. Вiн розповiв менi згодом, у день нашого знайомства, що знайшов її за слiдами кровi.
Самець вовчицi загинув вiд картечi, випущеної з двох мисливських рушниць. Не браконьєрство це було — звичайна облога, вiдстрiл, що не суперечить закону. Чисельнiсть хижака дозволено регулювати протягом усього року.
Потужний бiг здоровенного вовка не зупинила загорожа з прапорцiв, якi трiпотiли на березневому вiтрi. Кiлькадесят метрiв уздовж пунктирної червоної лiнiї сiроманець подолав нiби не торкаючись землi — так здавалося збоку — аж раптом змiнив напрямок i у високому стрибку злетiв над прапорцями.
Такої картини мисливець може не побачити за усе своє життя. Пересiчний представник вовчого племенi за прапорцi не заходить. Зупиняє його, можливо, не червоний колiр, бо ж невiдомо, чи звiр розрiзняє кольори. Яскравi плями потрiбнi людям з рушницями, для орiєнтацiї на мiсцевостi, а вовка лякає не колiр, а поява чужих мiток на його територiї. Якi ще й рухаються, видаючи незвичний звук. Цi прапорцi для звiра — як стiна, як зачиненi на надiйний засув дверi.
Щоправда, не для усiх. Сiрого велетня не зупинила перешкода — вiн пiшов на прапорцi. Звук вiд дуплету мисливських рушниць розiрвав тишу, вiдбився луною вiд гiр.
Самець завищав несподiвано високим фальцетом, який з переходом у кiлька нот моторошно спустився на низький хрип. Не встигли мисливцi пiдбiгти до трофею, як на передсмертне голосiння вискочив з корчiв ще один вовк. Хтось в азартi перезарядив рушницю, прицiлився. «Це вовчиця!» — спробував зупинити iнший.
Але було пiзно. Гримнув пострiл. Вовчиця смикнулась усiм тiлом, заскавучала, крутонулася дзиґою на мiсцi, вiдсахнулася зi стогоном назад, до лiсу, низько припадаючи до землi й тягнучи провислий зад.
— Добивай!
Промах.
— Де вона?
Хотiли було переслiдувати, та облишили, бо вся увага зосередилася на бездиханному лiсовому гiгантовi.
Про всяк випадок — палицю в пащу, мотузки довкола носа у кiлька петель, надiйнi крiплення бiля сiро-чорних тонких губ, переднi та заднi лапи постягували докупи мiцними вузлами.
У дорозi, поки їхали в позашляховику до мисливської хатки, нерухомий вовк розтулив повiки.
— Хлопцi, та вiн живий, чортяка!
Звiр обвiв людей жовтими очима, i кожен побачив у його згасаючому моторошному поглядi вищiсть та зневагу. Дикий сильний запах звiра тримав мисливських собак пiд сидiннями — принишкли бiля нiг господарiв, як мишi пiд вiником…
На металеву вагу вовка затягнули вже обважнiлим бездиханним лантухом, поклацали гирею, прогнавши її через вказiвник: «Сiмдесят, вiсiмдесят… Став бiльше!». Чоловiки розпалились, взяли здобич у щiльне кiльце, здивовано перезирнулися, цокаючи язиками, — вага показувала 92 кiлограми! Таких великих самцiв нiкому з них ще не доводилося брати…
Вiдправивши гостей додому, наступного ранку єгер Мирон пiшов в улоговину, через полонину, де вчора полювали. Недарма вiн подумав, що пiдранена вовчиця могла мати дитинчат — першi вовченята у цих мiсцях народжувалися вiд березня…
Єгер не помилився, знайшовши вовчицю мертвою за кiлометр вiд мiсця загибелi вовка. Вона дивилася байдужим пластмасовим поглядом у синє квiтневе небо. Неподалiк чулося жалiбне скавучання. Якби не вiдчайдушне голодне пищання, жодне стороннє око не звернуло б уваги на вовчу яму, у якiй троє малюкiв були приреченi на смерть. Єгер забрав хижацьких сирiт з собою й розшукав вiзитку, яку залишили йому кiлька мiсяцiв тому науковцi. Вони проводили свої дослiдження тут, у дикому гiрському урочищi на прикордоннi з Польщею, за Добромилем.
…Наступного дня завiдувач кафедри, заступник керiвника мiжнародного проекту з вивчення поведiнки тварин у природних парках, повiдомив на засiданнi кафедри про дзвiнок єгеря.
— Такої нагоди можна чекати роками — i не дочекатися, — сказав Богдан Дмитрович, БеДе, як поза очi ми називали свого шефа, i вiн про це знав. — Як ми можемо на це реагувати?… Запланованi дослiдження у тих мiсцях наразi закiнчено… Доведеться вiддати вовченят у зоопарк… Або в одне з господарств пiд Львовом, i спостерiгати за ними у вольєрi. Хоча… Усе як на замовлення! Нехай би залишалися вовченята у звичних для них умовах… А ми приїжджали б на закинутий хутiр та вели спостереження… Я вже зателефонував нашим партнерам за проектом «Європейський вовк»… Для них це позаплановий
хiд. Запитують: якi вашi пропозицiї?… А що казати? Якi нашi пропозицiї?…
— Думаю, варто було б влаштувати чергування, їздити у гори по черзi, — оперативно озвався Кулик. — Члени групи змiнювали б одне одного у режимi «пост здав — пост прийняв», жили б там протягом тижня, отримували усе необхiдне для роботи та пiдтримки життєдiяльностi з кожним наступним учасником експерименту…
— Може бути, — погодився БеДе. — Цiлком може бути.
Добровольцi є?
Добровольцiв не було.
— Менi завтра зуби пилятимуть, — повiдомив Бiльчук, — готуватимуть порожнину рота пiд тотальне протезування. На жаль, я не зможу. I тягнути далi нема куди, запустив проблему, жувати нiчим…
— Я теж — пас! — пiдтримав колегу Стефанишин. — Через сiмейнi обставини не можу. Ще на день-два вирватися — нехай уже. Але на тиждень, та ще й… iз якою перiодичнiстю? Мабуть, раз на мiсяць? Е, нi… Не можу.
- Предыдущая
- 19/37
- Следующая
