Тамдевін - Вдовиченко Галина - Страница 36
- Предыдущая
- 36/37
- Следующая
Лежати мiг лише на спинi. Навiть трохи повернутися на бiк не виходило.
Можна було вхопитися за високу перекладину над головою й трошки пiдтягнутись. Оце й усi рухи, якi мiг собi дозволити. Штанга слугувала ще й для виклику санiтарки чи медсестри: стукiт ложкою означав: «Гей, хто небудь! Є хто живий?» Мене мучило бажання повернутися на лiвий чи правий бiк. Воно було жагучим, нестерпним. Мрiяв про те, як одного разу мене звiльнять вiд металевих пут i я повiльно повернуся на бiк, пiдтягну колiна до грудей. Яка це буде насолода — змiнити позу, дати нарештi перепочинок спинi, що затерпла, задерев'янiла, застигла.
От де я зрозумiв вовкiв у вольєрах. Сам був зараз вовком у неволi.
Намагався i в цих умовах знайти плюси. Звичайна лiкарняна їжа видавалася менi смачною, усi зваренi на водi кашi — пшенична, перлова, безбарвнi супи, особливо з гречкою чи рисом. «Вiвсянка, сер!» — оголошувала санiтарка Ганя. Їй подобалася моя невибагливiсть.
Анну я не шукав. Не вистачало, аби вона примчала i залишилася бiля мене. Боже збав! Мiж двома варiантами — виглядати в її очах покидьком чи безпомiчною колодою, вибирати не доводилося. Перше було кращим. Знав: коли стану на ноги, знайду її, де б вона не була. У ту нiч, стоячи навпроти вiкон, викликав її подумки, обiцяючи невiдомо кому: нехай вона вийде… Нехай вона лиш вийде… Будь-яку цiну за те, щоб вона вийшла…
Розраховуватися довелося без вiдтермiнувань. Платив за обiцянку, знаючи — це не висока цiна. Анна буде зi мною, а решта не має суттєвого значення. Виявиться вона мовчункою чи балакухою, з дiтьми чи без, вiртуозною кулiнаркою чи недотепою, для якої борщ — вища кухонна математика. Я знайду її. Ми будемо приносити додому свою втому, сваритися через виховання дiтей або через грошi, яких завжди бракуватиме, я буду її ревнувати, вона часом боротиметься зi спокусою жбурнути в мене чим доведеться. Ми збиратимемося в гостi i я чекатиму, поки вона вкладе волосся, або вона чекатиме, поки я знайду шкарпетки. Я буду ставити їй гiрчичники, або казати: «Ну скiльки можна говорити? Менi треба передзвонити». Вона попереджатиме: «Завтра субота — спимо, доки не виспимося». Я заходитиму у ванну, коли вона там лежатиме в пiнi. Вона зачитуватиме менi найсмiшнiшi епiзоди з книжки, яку триматиме в руках, i реготатиме вголос, ковтаючи закiнчення речень. Я казатиму: подай менi молоток i потримай обценьки. Менi часом буде з нею незручно — хоча ж є непомiтнi жiнки, з якими зручно, але я потребуватиму її, незручну. Вона часом на мене злоститиметься i мовчатиме, я iнодi ставатиму неуважним та нездогадливим. I нам буде добре, а iнших нам буде не треба.
Але зараз у лiкарнi я сам дам собi раду. Мене чекав великий шмат роботи без її участi. Зроблю усе — а тодi знайду.
Вночi прокинувся, немов вiд поштовху. Щось спокiйне й свiтле розливалося в душi. Спробував згадати, що таке хороше менi наснилося, i раптом второпав: щойно увi снi я пробачив колишню дружину. Пробачив по-справжньому. Вона спокiйно усмiхалася. В лiкарнi, у вологiй вiд нiчного жару футболцi, я прокинувся зi свiтлою душею i зрозумiв, у чому перемiна. Не знав, що це така велика радiсть — щиро й без жодних умов вибачити людинi i попросити подумки вибачення навзаєм.
…Романишин та Кулик прийшли провiдати мене з коньяком, апельсинами та салом. Розповiли, що були на базi та бачили неподалiк лiсової хатки трьох вовкiв — тi пiдходили до поваленої огорожi закинутого обiйстя. Ми розлили коньяк у пластиковi стакани.
— До хати пiдходили? — не повiрив я.
— До хати — нi, — хлопцi випили, сховали пляшку за тумбочку. — Лише до огорожi. Один з твоїх, плямистий, налякав хлопця iз села, перестрiв його в лiсi й не пускав додому. Ввечерi того дня як ти зламав ногу…
— Ви трьох вовкiв бачили? — перепитав я.
— Трьох, — пiдтвердили вони.
— I сiрого, з темною спиною?
— А ми там знаємо…
Налили по другiй i показали менi фото з наближенням.
Це були Кум iз Гаєм, окрас першого навiть здалеку асоцiювався з вiйськовою плямистою сiткою, шкура другого вiдблискувала рудизною на сонцi. А третiй… Хто ж це такий? Я вдивлявся в чужинця на усiх фото: це була молода вовчиця. Знайда виглядала дрiбнiшою та грацiознiшою за тих двох. Вона трималась бiля Кума.
А Дункана не було.
Кум, виходить, подорослiшав першим i привiв подругу. Вони триматимуться разом, створять сiм'ю i так буде довго, до смертi одного з них. Вовки моногамнi. Лише раз обирають собi пару. Якщо вiн загине, вона зберiгатиме удiвство, не шукаючи нового самця. Якщо вона помре, вiн стане одинаком. Хоча i в цьому правилi є, мабуть, винятки. У вовкiв, як у людей, трапляється усяке. Не варто про них мислити стереотипами.
Вiрнiсть вовкiв — от що залишається поза межами дослiджень.
Хоча кожен, хто вивчав їхню поведiнку та стиль життя, знає: вiрнiсть вовкiв аналогiв не має. Це змушенi констатувати навiть скептики. Усi науковцi визнавали вовка парною твариною в повному розумiннi слова. Дiтей вони виховують та доглядають разом, людям би повчитися. Що ж до виключної й безумовної вiрностi самки своєму самцевi та навпаки, то як цю властивiсть вiдстежити? Як довести? Як дослiдити з наукової точки зору? Нi, немає таких методiв, за допомогою яких можна дослiдити це питання. Усе що завгодно, лише не таке складне, невловиме та приховане питання як вiрнiсть. Хоча… Новi iдеї вже почали збурювати мiй спокiй.
…Через мiсяць хлопцi знову побували на базi й розповiли менi згодом, що вовкiв там вже немає. Вони пiшли зимувати на iншу територiю. Або уникали зустрiчi з людьми, вiдмовившись вiд пiдгодовування з бази. «Скiльки вовка не годуй…» — нагадали менi Романишин з Куликом. З цим усе було ясно. Дорослi вовки робили те, що вважали за потрiбне.
Одне питання залишалося без вiдповiдi. Ватажок майбутньої зграї Кум i найслабший з братiв Гай були зi мною до останнього. Кум навiть не побоявся вийти до людей, кликав за собою, шукаючи допомоги. А середняк Дункан — не перший i не останнiй у зграї — увесь час вiдсиджувався на вiдстанi. Чи у нього теж щось трапилося, i його нещастя збiглося з тим, у яке вiн загнав мене?
Чим бiльше я над цим думав, тим частiше зупинявся на версiї, що саме Дункан мiг виявитися найрозумнiшим стратегом i найточнiшим тактиком у моїй трiйцi. Якої небезпеки вiн боявся? Приревнував до самки? Чи вiдчував наближення моменту, коли мiж мною та Кумом виникне з'ясування стосункiв — i не допустив братоприниження? Нехай i таким радикальним способом. А може, вiн прочитав мою думку, коли тiєї ночi я розкрив про всяк випадок мисливський нiж, залишивши його на вiдстанi руки?… Вiн, зрештою, мiг вже знати i про вовчицю, а я ще залишався у невiданнi. Поява ж Анни могла лише пiдштовхнути його…
Менi спадало на думку i те, що не Кум, а саме Дункан одного дня мiг несподiвано зажадати зi мною бiйки за лiдерство, Дункан, якого я звик вважати другим у зграї, хоча iнодi не мiг витримати його погляду. Я мiг помилятися, не побачивши в ньому прихованих можливостей.
Не знаю i тепер вже й не дiзнаюся — найблагороднiшим чи найпiдступнiшим виявився мiй середнiй брат.
А може, вiн не потребував першостi, звичної iєрархiї, може, вiн зник тому, що обрав шлях вовка-одинака, без зграї, без сiм'ї, якому нiхто не вказуватиме, i вiн нiкому не пiдкорятиметься. Можливо, вiн вирiшив не дiлити нi з ким анi територiї, нi здобичi, нi життя. Можливо, те, що спiльне, йому виявилося непотрiбним.
I найперше — я, якого довелося б дiлити не лише з братами, а й з чужинкою. Так чи так саме з ним ми помiнялися ролями — з власного рiшення пройшовши шлях самiтника, я повернувся до своїх, а вiн пiшов вiд своїх, обравши шлях вигнанця-одинака.
Вовки як люди. Жодна схема щодо них не працює, усi узагальнення хибнi. Кожен з них — особистiсть, що не пiдлягає унiфiкацiї та спрощеним оцiнкам.
…Менi снилися три вовчi постатi на тлi нiчних мурiв замку. В отворах та щiлинах гуло, пiсня вiтру нагадувала вовче виття. Я прокидався — i цей звук ще стояв у вухах. Його вiдгомiн танув вже наяву, а може, це гудiв вiтер у шибах старої лiкарнi. Я не мiг сказати напевне.
- Предыдущая
- 36/37
- Следующая
