Тамдевін - Вдовиченко Галина - Страница 8

• Предыдущая
• 8/37
• Следующая

«Якiсь вони занадто маленькi», — зауважила Марiя.

В її голосi звучав щирий захват. Я мовчки проковтнула слину. «Давай одне з'їмо?» — запропонувала подруга. Ми вибрали вишневий рулетик — забула! — там ще був вишневий рулетик! З нього ми й почали — його вистачило на два укуси, по одному на кожну. Це нас лише розпалило. Я не подала вигляду, що зрадiла, почувши: «Якщо ми прикiнчимо картоплю i ось так розсунемо у коробцi решту, нiчого не буде помiтно». Вiдсутнiсть двох тiстечок i справдi виявилася настiльки малопомiтною, що ми витягнули з солодкої шеренги ще й трубочку.

А потiм — кошичок iз пiрамiдкою безе. I ще — прямокутник листкового торта… Коли в коробцi залишився один еклер, Марiя зробила логiчний висновок — не везти ж одне тiстечко у такiй довгiй коробцi! I ми з'їли еклер.

…Засиналося менi в Марiйчинiй хатi напрочуд солодко, незважаючи на переповнений шлунок. Не заважали новi запахи та звуки, не лякало нiчне шурхотiння чи то гiлок знадвору… чи то мишей у стiнi… чи то пам'ять нагадала про нiжне торохкотiння макового насiння в сухих стиглих сховках.

…Сiльськi маракаси у дитячих руках: ших-ших-ших-ших… Перш нiж пробити щiлинку й витрусити смакоту на долоню, пiдносили їх до вуха, слухали музику колишнiх квiтiв. Важко було повiрити, що цi сухi пуделка на прямих патичках були на початку лiта серцевиною нiжних пелюсток. Червонi та рожевi квiти гойдалися на тонких волохатих нiжках… та й облiтали, оголивши зеленi коробочки. Вони зрiли й сохли, мiняючи колiр та форму, аж поки не перетворювалися на подобу грецьких горiхiв з тонкими нерiвними стiнками та коронкою на макiвцi. А всерединi з тишi народжувалася музика: ших-ших-ших-ших…

Розбудив пiвень пiд вiкном. Розкiшний когут у зелено-червоному пiр'ї заспiвав на повну горлянку, але закiнчити музичну фразу бiдоласi не вдалося. Петро шугонув його, сердито буркнувши щось навздогiн — лиш почулося трiпотiння крил переляканого птаха. Я побачила у вiкно його ганебну втечу.

Повставали дiти у сусiднiй кiмнатi. З кухнi пахло чимось смачним, розiгрiтим на пательнi, а ще — липовим чаєм. Чути було стишений голос Марiйки: «Потiм цукерки, потiм! Не хапайте». Знову лягла пiд ковдру, заплющила очi на хвилину, аби не вставати й не заважати — а прокинулася через годину вiд легенького подзвонювання горнят: Марiя мила посуд. Я навiть не почула як Петро заводив старенькi «Жигулi», як дiти клацали дверцятами, вирушаючи до школи, як панi Оля шарудiла целофановими кульками, пакуючи домашнiй сир на базар.

— Доброго ранку, країно! — вийшла зi свого закутка, загортаючись у халат та мружачись на сонечко у вiконних шибах. — Ти не уявляєш, як давно я так добре не висипалася…

I почався чудовий день, наповнений подiями та новими враженнями.

Пили каву, зварену на печi…

— Знаєш, як у нас зветься верхня частина печi? Блят, — попередила Марiя. — А цей маленький банячок — ринка…

Задоволення вiд кави з учорашнiми смаколиками присмачували теревенями. Люблю такi блаженнi ранковi хвилини, коли можна потiшити себе фiлiжанкою запашної кави iз книжкою у руках або споглядаючи, що дiється за вiкном. Або розмовляючи з подругою нi про що.

…У саду пiд деревами збирали золотисто-коричневi шерехатi яблука i такi самi золотисто-коричневi шерехатi опеньки. Розповiм — не повiрять. Несподiване поєднання було досконалим, як нашi експериментальнi смаколики часiв студентства. Я зрiзала мiцнi цвяшки плямистих грибiв i вiдправляла їх у плаский кошик без ручки. Вiн був старий, темний, обламанi гiлочки навсiбiч стирчали з плетива його нерiвних бокiв.

Вибирала з трави стиглi паданки-ренети, наповнювала ними ще один кошик — iншої форми, новiший, з двома вухами. Часом рука помилялась — кiлька опенькiв опинялися в кошику з яблуками. Або навпаки.

По мiцних сходах вилiзли на горище — я би затрималась у цьому запилюженому царствi сiльської екзотики надовше, але нас чекала робота. Стягнули звiдти сухi кукурудзянi плетiнки та, взявши межи ноги кошики, повсiдалися лущити кукурудзи курам. Марiйка не запитувала, чи хочу я терти один об другий кукурудзянi штурпаки, не вибачалася за незручностi, не говорила нiчого зайвого та меншовартiсного, жодних «ось бачиш, як живемо…». Була їй вдячна за душевну мудрiсть та правильний тон.

Вона безпомилково визначила, що саме побутової простоти та незвичної для рук простецької роботи потребувала я зараз. I я слухняно бралася за все, що пропонувала менi Марiйка. Вперто трощила жорсткi рядочки жовтих кукурудзяних зубiв, намагаючись ставити штурпаки навскiс один до одного — i тодi зерно сипалося додолу не рiдким градом, а зривалося яскравою зливою. Чим вiдчутнiше болiли долонi та пальцi, тим легше ставало на серцi й свiтлiше на душi.

— Розпали пiч, — сказала Марiя, прибираючи кошики. — Грибову юшку зваримо — пiдемо на гору. Вмiєш пiч розпалювати?

Думала, що вмiю. Нiчого складного — те саме, що вогнище у походi розпалити. Та виявилося, тут є свої секрети. Перш за все — витягнути шубер, тобто заслонку в димоходi. Її можна повернути на мiсце, лише коли дрова у печi прогорять, бо iнакше можна вчадiти.

Аби запам'ятати нове слово, подумки причепила його до Шуберта: композитор без Т — шубер. Витягнути шубер, пошарудiти коцюбою в печi, аби зола просипалася через решiтку донизу, i маленькою шуфлею-совком, розрахованою саме на ширину нижнього отвору, повитягувати золу у вiдро. I лише пiсля цих приготувань розкласти на пожмаканий газетний папiр у звiльненiй печi тоненькi трiски. Зверху — полiнця.

Зробила усе за iнструкцiєю, та дарма. Знов i знов пiдпихала зiжмаканий папiр пiд полiна, пiдносила запалений сiрник. Вогонь, спалахнувши, на цурпалки не перескакував.

— Забагато напхала дров. Так не розгориться, — взялась допомагати Марiя. — Пiч має вiльно дихати…

Розiбрала ретельно складену конструкцiю, залишила на тоненьких щепах лише два полiнця.

— Запалюй!

Сiрник лиш торкнувся газети, i язики полум'я узялися впевнено господарювати в печi. Промайнула думка: мої руки колись давно-давно знали, як це робиться, i якби Марiя не пiдказала, вони б згадали…

— У нас газ прокладають. Усi радiють: нарештi! А я — вiриш? — не хочу того газу. Ми його, звичайно, проведемо, але розгалуження на усi п'єци робити не буду. Ось тут палитимемо дровами. Люблю живий вогонь у хатi. Їсти варитиму на дровах.

— А мама?

— Що мама? Вона каже: робiть як знаєте, вам жити… Та як у хатi без живого вогню?

Я ще посидiла на пiдлозi бiля печi. У мене вдома усе робить електрика, на вогонь дивлюся хiба на пiкнiках. Щось важливе мене обминає, не можу сказати, що саме. Лише вiдчуваю, що справдi чимось обдiлена, чогось бракує.

…Так i зайвих кiлограмiв набрати можна: грибна юшка видалась на диво смачною. Неможливо зупинитися на стадiї «напiвголодна». Збiгала за блокнотом: кажи, Марiйко, рецепт.

З'ясувалося, нiчого складного. Головне — запам'ятати цифру п'ять. Гриби зварити, додавши наприкiнцi лавровий лист та перець горошком, окремо на пательнi засмажити п'ять дрiбно порiзаних цибулин на олiї, п'ять ложок борошна, й довести до золотисто-коричневого кольору, розвести водою, вимiшати, вилити у бульйон, через п'ять хвилин кипiння витиснути п'ять зубчикiв часнику i зняти з вогню. П'ять хвилин постоїть…

Так просто.

— Смачна їжа — не складна, — погодилась Марiя.

Пiсля обiду пiднялися за хатою вгору. Йшли мiж кущами молодого ялiвцю та розлогої стиглої шипшини. Маргаритки у травi! Осiнь сягає свого апогею, а тут — лiтнi квiти. А трохи далi — притрушенi опалим листям острiвцi бузкового кольору. Крокуси! Веснянi гiрськi квiти. Просто пiд ногами.

I онде на горбочку.

Дива та й годi! Студентами ми завзято фотографувалися поруч з ними, лягаючи на невеличкi проталини, вiльнi вiд снiгу. Але було це у першi днi травня… Ми тодi пiднiмалися на гору Петрос, другу за висотою пiсля Говерли…

Як у жовтневiй травi могли опинитися веснянi крокуси? А поруч — лiтнi маргаритки! Казка про дванадцять мiсяцiв виявилась реальнiстю, сплутавши ознаки мiсяцiв та їхнi iндивiдуальнi прикраси.

• Предыдущая
• 8/37
• Следующая