Претенденти на папаху - Чорногуз Олег - Страница 7

• Предыдущая
• 7/99
• Следующая

— Цнотливість — понад усе! Це мій девіз! Хочете, Грак, бути пахучим — їжте хвою. Зміцнює зуби, терпнуть, як при активних поцілунках, губи, і в роті така духмяність, ніби ви все життя були лісником і працювали в сосняку. А щодо мене, то я, Грак, — наче жінка. Точніше — як цікава жінка. Чим більше її розкриваєш, тим більше у ній загадок. Отаке се ля ві! Ви коли-небудь таких жінок зустрічали? Мовчите? То ж бо! Вам таких навіть ваш дядя Філя не покаже. Такі на адреси не йдуть.

Сідалковський не спускав очей зі свого відображення в дзеркалі і тягнув, стискуючи, носа: з таким розрахунком, щоб він не розширявся, а звужувався біля ніздрів, набуваючи аристократичної форми — тонкої і рівної. Грак дивився на нього і не міг приховати свого захоплення.

Сідалковський випнув груди колесом і, весь пахучий і стрункий, дав можливість Гракові ще раз роздивитися себе з найкращого боку — в профіль.

— Як кедр ліванський. Чи не так, Грак?

— Від скромності ти не помреш!

— Факт — не реклама. Це мені, Грак, не загрожує. А про кого це ви мрієте, як каже Ковбик, онук Монтеск'є і друг Платона? — поглянув пильніше на замріяне обличчя Євмена Миколайовича. — Невже про отаких жіночок, що позують журнальним фотографам?

— Ні, Сідалковський. Я мрію про сина. Мені хочеться, щоб у мене від Зосі був спадкоємець…

— Ви?! — заломив змочені водою брови Сідалковський, не даючи їм просохнути. — Ніколи не думав, Грак, що у вас проглядаються ознаки царського комплексу. Відпрацьовуйте поставу. А Зосі порадьте сидіти цілий день біля вікна і дивитися на таких красенів… Ну, скажімо, як я. І ви матимете не молодого імператора, а бога. А втім, я заговорився, Грак, а ви мене не підганяєте: я палаю від бажання побачити ваше подільське світило — дядю Філю, оспіваного вами у прозі й поезії.

— Ти смієшся, а коли б ти його побачив, то…

— Грак, не інтригуйте. У мене на таксі сьогодні грошей нема. Не примушуйте мене, повноцінного чоловіка, і до дяді Філі мчати з швидкістю кур'єрського поїзда.

На базар вони їхали швидкісним трамваєм, який від звичайних трамваїв відрізнявся хіба що тим, що за проїзд у ньому платили на дві копійки дорожче. Зіскочивши біля базару, Грак пішов по рядах так упевнено, ніби його щойно призначили директором ринку і він знайомиться зі своїм господарством. На місці, де завжди стояв лоток дяді Філі, біліла приклеєна записочка: «Дядя Філя покидає базар, но он ісчо верньотся. Уїхал на базу за новою літературою».

— Ну що ж, пішли по рядах. Треба підкріпитися, — мовив Грак, широко розставляючи черевики і водночас кумедно розкидаючи їх у різні боки. — Почому ваші кисляки? — зупинився він у фруктовому ряду.

— Це — симиренка. А це кальвіль мліївський, — розізлилась жінка в старовинному кожусі, які на Україні носили ще десь у чотирнадцятому столітті, а модними вони стали лише в двадцятому.

— Я, тіточко, вас не про сорти питаю. Про смак. Які на смак? Як укусиш, Харків видно з першого разу чи тільки з третього?

— А ви попробуйте, — подала вона довірливо, по-сільському ножа.

Грак узяв і відчахнув майже половину яблука. Вкусив і скривився:

— Виплюнув би одразу, якби урна поруч була… — Та що це вам бог дав? Гіркі чи кислі?

— І кислі, й гіркі,— не моргнувши оком, відповів Грак. — А може, це тому, що у мене підвищена кислотність. А як оте мліївське?

Поки Грак дегустував яблуко, Сідалковський посилено думав, які ж сорти він знає. Нарешті згадав:

— Мене цікавить роз де сант або кінз оранж?

— Що-о-о?! — перепитало одразу аж кілька жінок, змірявши модний голландський кожушок Сідалковського від нижньої поли до відлогого коміра. — А ви по-нашому балакать не можете?

— По-нашому він не може, — тут же підхопив Євмен Миколайович. — Уже не може. У нього ж, бачите, усе французьке, тільки сам він із Крижополя.

— А воно й видно, — сказала котрась із жіночок. — Як він сказав? — перепитала в сусідки.

— Коза оранжева.

— Він думає, якщо ми з села, то не знаємо де коза, а де яблука!

— Кінз оранж, — повторив, ніби виправдовуючись Сідалковський. І хотів додати: «Темнота ви несусвітна…»

— Ну що ви з людини хочете, — наминаючи яблука, говорив їм Грак. — Я ж вам кажу, він із Голландії. Ви що, по кожухові не бачите? У кого на базарі ще такий кожух? Ви його краще не зачіпайте. А то він зараз почне: ренклод, штрей-флінг, голь-ден, стар-кінг. Він же як німець. По-нашому ні слова. То за Крижопіль я так. То я з Крижополя, а він з Тулузи…

— Ви обоє рябоє… Ану кинь жувати! — гримнула жінка на Грака. — Як порося. Усі яблука перепортив…

— Ну Грак, — мовив Сідалковський, коли вони відійшли од фруктово-овочевого ряду і втратили всяку надію побачити сьогодні маклера дядю Філю, — я знав, що ви здібний, але що аж такий талановитий? Навіть не підозрював. Що то рідна стихія! На базарі ви як півонія— просто розквітаєте, ще й пахнете. Вам навіть не потрібно їсти хвою. З вас достатньо тих яблук, що ви наковтались, ризикуючи своїм горлом і шлунком. Тільки тепер я зрозумів, чому такі нездари, як я, завжди їдять старе сало, п'ють кислу сметану… До речі, витріть сметану з губів. Це не естетично — йти по базарній площі з сметаною на губах… Де ви виховувалися!

Киньте промінь світла на своє минуле… Невже сільгоспакадемія дає такі багатогранні знання життєвого досвіду? Ви що там — більше практикувались, ніж учились?..

— А я на базарі завжди так, — гордо похвалився Грак і, як імператорський пінгвін, випнув груди. — Стипендія кінчалася, то я на базар. Починав із сала…

— Ну, м'яса сирого, сподіваюсь, ви не їли? З канібалістами у вас мало спільного…

— М'ясо я брав додому, — відповів Грак таким тоном, ніби пишався своїми студентськими успіхами.

— Як, ви ще й крали? Ні, у вас таки є божа іскра. Чи ви мали посвідчення ветеринара? Скажіть, що у вас було на той час на озброєнні: нахабство, пронирливість, жебрацька печаль, сирітський погляд вихованця дитбудинку чи плач покинутої рідними дитини?..

— Ти, Сідалковський, смієшся…

— Що ви, я плачу. Можете вважати, що авансом… Мені ви завжди, Грак, були дорогі й милі. Ви знаєте, що розлуку з вами я переноситиму важче, ніж Зося… Так чим ви на той час були озброєні?

— Знаннями, Сідалковський, знаннями. Я так у м'ясному ряду сипав ветеринарними термінами, що всі без найменших підозрінь вважали мене за ветеринарне світило. «Бруцельозом бува, питаю, не хворіла корова?» А вони мені: «Що, що ви, товаришу ветеринар!»

— Професію вгадували безпомилково?

— Уяви собі!

— Уявляю! Це ще в ті роки було написано на вашому обличчі.

— А я своєї: ящуром, сибірською чумкою? А вони: «Що ви, що ви, товаришу доктор!»

— Он звідки у вас таке багатство мови! Ви й тепер, мабуть, ходите в народ? — натякнув Сідалковський на улюблене Гракове слово «доктор». — А втім, я вас перебив. І що ж далі?

— А далі я казав: перевіримо. «Ось довідка, — відповідали мені.— Від фельдшера». Від фельдшера? — перепитував я. — А тут у нас лікарі. Доктора наук, кандидати, професора, доценти…

— Фу, Грак! Скільки непослідовності. Невже вам важко запам'ятати, що спочатку йде кандидат, а тоді вже доктор! Ви ж співробітник науково-дослідного інституту!

— Ти мене слухатимеш чи будеш ото й далі ляпати язиком?

— Я весь увага, як на суді. Мовчу, Грак, як на екзамені…

— Далі я казав: будь ласка, кілька шматочків для аналізу!

— І вам давали?

— Відрізали кращі шматки. Я казав, то для аналізу забагато. «А попередній доктор казав, що мало. Хіба вас поймеш?!» Попередній ветеринар просто шахрай. Стільки для аналізу не беруть. Запам'ятайте. Стільки беруть для борщу та для відбивних… Треба документи у нього вимагати… І після цього вони мені завжди більше вірили, ніж отому. Ніхто ніколи у мене документів не питав. Навіть зозульки…

— А звідки у вас цей зоологічний термін, Грак? Це щось нове у вашому лексиконі!

— А це зовсім інша історія. Колись розповім. А тепер пішли у молочний ряд…

— Вам захотілося сиру? — запитав Сідалковський.

• Предыдущая
• 7/99
• Следующая