Сонячний вітер - Положий Виктор Иванович - Страница 1

• 1/36
• Следующая

Рецензент В. П. Моренець, член СП СРСР, кандидат філологічних наук

Художнє оформлення С. М. Набережних

Якусь мить зелене око ілюмінатора здивовано розглядало його і, не блимаючи, відступало, темнішало, зникало; око тягло за собою темну порожнечу на невидимому шпагаті, той шпагат проходив крізь тіло, спочатку темна порожнеча врізалася в підошви, шпагат тягнув її, холодну, через ноги, живіт, груди, шию, потилицю, залишаючи в кожній клітині колючку; заморозило горло, обличчя, потім темна порожнеча вискочила через очі, мало не вибивши їх зсередини, розбилася на мільярди різнокольорових цяток, цятки розсипалися безладно навколо нього, зелене око вже далеко відступило, зменшилось, змішалося з цятками, пропало; він лишився сам серед цяток.

Їх усе більшало й більшало, вони цвіли над ним, під ним, з боків, позаду, вгорі. Власне, нічого цього не було, сторони світу зникли, вони й були суто умовними, але ще був і корабель і можливість якось орієнтуватись, хоч візуально; і тепер потрібна точка, щоб зорієнтуватися і не збожеволіти від колючок, що вп’ялися в кожну клітину, треба напружити всі м’язи, притупити колючки і знайти точку, щоб зорієнтуватися.

Зелені горби Африки.

Гори, як білі слони.

Скидає ліс багряний свій убір.

Червона калино, чого в лузі гнешся?

…В нього страшенно боліла голова. Вперше в житті страшенно боліла голова. Зроду-віку він не вживав таблеток. Бо в нього ніколи нічого не боліло. Якби щось боліло, навіть мізинець, комісії не писали б резолюцій: “Годиться”. Нарешті він не витримав і попросив таблетку. Він би не попросив, він би витримав, та назавтра випадав тяжкий день. Ірина принесла, він проковтнув, і за п’ятнадцять хвилин повіки злиплися. Вранці Ірина сказала, що то були пігулки зовсім не від головного болю, а зовсім невинні. Інших пігулок в домі не водилося, вона дала їх просто так, на віру, для заспокоєння…

Значить, усе сталося досить буденно. Він собі спокійно працював за бортом, а “ультраочі” намацали попереду корабля метеорит. Двигуни спрацювали автоматично, корабель “стрибнув” через метеорит. Різниця між новою швидкістю корабля і його швидкістю (тобто старою швидкістю корабля) порвала замок страхувальної линви. Чому він тримає її в руці? Спрацювала підсвідома реакція: за якусь частку секунди, коли линва натягувалася він стиснув її в кулаці. Інакше загинув би одразу. Де взялися сили? Із прадавньої хроніки: фашистські літаки бомбили радянський корабель, на палубу впала бомба і не розірвалася. Моряк схопив її і викинув за борт. Пізніше моряк не міг зрушити з місця такої ваги. Тепер є ще один приклад. Шкода, але психологи про нього не дізнаються.

Він поглянув навколо себе. Цяток не стало: були планети і зорі, не більші за кульку пінг-понгу. Із Землі стільки не побачиш. Зараз, коли втупишся в одну точку, вони зливаються в один фон. Безліч Чумацьких Шляхів. Велетенська сфера, нерухомість, він сам — найбільша величина в центрі сфери. Кисню, енергії вистачить на кілька годин. Якщо раніше не влучить якась піщинка, що мчить з божевільною швидкістю.

Краще дивитися в одну точку. У вічі… вічності. Щось думати. Наприклад: нічого подібного, планети й зорі не зливаються в один фон, різні туманності мають різну форму. Зараз я бачу туманність. У неї силует людини-гіганта. Ця людина складена з атомів-планет. Чому не рухається? Звідки знати, може, вона біжить стометрівку. За нашими поняттями. Якщо на мене подивиться хтось менший, аніж я, у стільки разів, у скільки я менший за оту людину-гіганта, — я йому видамся туманністю, а мої атоми будуть планетами, клітини — галактиками і чим завгодно. І я не рухатимусь під його поглядом, буду вічною туманністю, хоча й знатиму, що я не туманність, а я — це я. І так далі: в макро і в мікро. Нема великого й малого. Ми однакові з тим гігантом і з тим, хто думає, що я туманність. Я вічний. Все вічне. Я не помру. А почуття? Ну, це теж комбінації електронів-планет (а той, хто вважає за туманність, гадає, що це центр туманності). Норберт Вінер[1] доводив, що в разі смерті наші зв’язки не руйнуються. Тіло розсиплеться, але мине якийсь період — скажемо, Планета (правильно, з великої літери), Планета отієї людини-туманності обійде сімдесят-вісімдесят разів навколо свого світила, — і за теорією ймовірності я знову буду Євгеном Івановичем Горозою, 1936 року народження. Хіба що іншої форми з точки зору мене теперішнього.

Отож мені було тісно в цій сфері, поки я не зрозумів що до чого! Я лечу, і цей простір наповнює мене радістю, такою радістю, що не вміщується в сфері!

Він помітив, ні, в темній ущелині мозку зринуло: борються три думки. Одна філософствує, друга стала в опозицію до неї, а третю він свідомо загнав в ущелину, щоб вона не зруйнувала хисткого заспокоєння першої. Значить, це четверта. Хай живе четверта! Та, що не випустить тверезої з ущелини.

Він летить, він живий, і кінця не існує. Живі працюють. Кращої лабораторії немає ні в кого. Треба працювати. Кінокамера зафіксує, мозок запам’ятає. Навіть коли він, теперішній, загине, то Гороза, що прийде у всесвіт після того, як Планета людини-туманності зробить сімдесят-вісімдесят обертів навколо свого світила, той Гороза матиме комбінації електронів, які йому запрограмує Гороза теперішній. Він підморгнув тому Горозі: я не зійшов зі своєї орбіти.

Він летить, центр всесвіту, його орбіту вираховують всі електронні мозки землі. Підняті по тривозі хлопці нацуплюють скафандри, а асистенти акуратно розгладжують кожну зморшку. В довгих коридорах лунає важкий стукіт підборів, потім за вікнами автобуса летять, ніби відкинуті назад, липи, пальці хлопців постукують по блискучих шоломах. Ось вони разом похопилися, згадали, з’явилися авторучки і ‘блокноти, посивілий генеральний зібрав записки. “Вечеряти вдома не буду. Спішно відлітаю…”

Стрілка лічильника кадрів висвічує в пітьмі. І стрілки годинника теж. Злинуло п’ятнадцять хвилин. У нього в запасі ще багато часу. А метеорити… Не кожна куля влучить у солдата, що йде в атаку.

Треба було дивитися в зелене око. На місці зіниці в ньому миготіли цифри, вибрані психологами навмання. Треба було запам’ятовувати числа, а потім відтворювати їх на мікрокомп’ютері. Потім, коли прийде психолог. Цікаво, що він робить зараз: стежить за ними по телевізору чи веде розумну розмову з лаборантами?

Марат мав допотопного олівця і, подумавши трохи, намалював над оком брову. У Діка знайшлася плитка шоколаду, шоколад гарно розмазувався на металі, і небавом під оком з’явилася подоба щоки. Ще кілька штрихів олівцем відтворили на панелі осцилографа половину людського обличчя, схожого на рекламну театральну маску. Другого ока, на жаль, не було.

Стало веселіше, аж психобокс № 13 посвітлішав, і хлопці познімали з голів шоломи з датчиками — самовільно вийшовши з-під контролю, їм хотілося поглибити відчуття свободи. Баншке та Сганарель — роботи-наглядачі — дивилися осудливо, але дозволили одягти на себе шоломи і, зітхаючи та подзвонюючи суглобами, сіли в крісла на місця своїх підопічних. Марат і Дік, злягли на підвіконня, і тут їх уже не могла дістати телекамера.

• 1/36
• Следующая