Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 17

• Предыдущая
• 17/128
• Следующая

— А з Майєю ти вже говорив про це?

Я прибув у Перший Науковий центр, щоб замовити ряд досліджень. Мене провели в будинок Ради, до його керівника Унара. Навпроти мого учня стояв височенний, червонощокий юнак, трохи зігнувшись під вагою своїх могутніх плечей, і.його очі бігали, ніби намагалися кудись сховатися. Побачивши мене, він хитнувсь убік, але Унар вигукнув:

— Ні, хай і вчитель почує про твою ганьбу!

Я здивовано глянув на них, і Унар вирішив одразу ж все пояснити:

— Злодій! У нас — злодій! — простогнав він, і юнак, приголомшений фразою, зіщулився, намагаючись стати по можливості меншим.

А мені здалося, що пам’ять знов жартує зі мною, чи, може, Унар, сказав не те слово, яке мені почулося.

— Він! — Довгий палець Унара був націлений у груди юнака.

— Я ж спочатку просив у тебе, а ти не давав… — спробував захищатися юнак, але тільки погіршив своє становище. Унар від жаху схопився за голову і заговорив, звертаючись до мене, ніби юнака вже не існувало.

— Так, може, це я штовхнув його на крадіжку? І я порадив йому тікати доти, доки наші хлопчики не схопили його за хобот і не кинули на це саме місце?!

Унар різко обернувся до злочинця:

— Доведеться відправити тебе звідси…

З юнака можна було малювати картину “Приниженого гіганта”. Кудись зникли його величезний зріст і могутні плечі. Перед нами стояло цуценя, що нашкодило, і намагалося крутнути хвостиком. Він був такий жалюгідний, що Унар у думці вилаявся — це було видно по його губах — і сказав;

— Гаразд. Ти працюватимеш увесь місяць на дослід Сула і ні про що у нього не запитаєш. Ти виконуватимеш то, що він скаже, — і все. У тебе не буде власної думки. Тільки потім продовжиш свою роботу.

Юнак приречено опустив голову, але не заперечував. У нього знову з’явилися зріст і плечі. Це, мабуть, викликало підозру, тому що Унар спішно поставив ще одну умову:

І якщо Сул пожаліє і відпустить тебе достроково, ти все одно залишишся. А тепер іди.

Коли він зник, мені неприємно заскніло в грудях.

— А чи не можна було м’якше? — запитав я.

Унар похитав головою і ледь-ледь посміхнувся; па більше він, як видно, не був здатний:

— Він забрав усіх експериментальних тварин для свого досліду і тим самим зірвав дослід Сула. Він помістив їх у своєму домі, але прорахувався. Він так поспішав з дослідом, що не спав четверо діб. Тоді й прохопився словом…

— Я до тебе у справі, — попередив я. — Вам усім тут доведеться добряче попотіти.

— Вже знаю — спадкові стрижні, — мовив Унар. — Ми все зробимо, вчителю.

— Перебудова не повинна порушити ланцюжка. Щоб у двійника збереглася пам’ять. Щоб жодне кільце не загубилося. Ні батько, ні дід, ні прадід… Форма ланцюжка через те й погана, що може залежати від одного кільця. А від якого, ми не встигли з’ясувати. Або встигли — від усіх. Розумієш, Унаре? — Я дуже часто в ці дні повторював слово “розумієш”. Але не тому, що не був упевнений в людях, — я не вірив собі.

І ще одне прохання, — сказав я, але в цей час засвітився екран відеофону, і сердитий з вигляду молодий чоловік щось зажадав від Унара. Я почекав, поки він зникне, і вів далі:

— Простеж за роботою стрижнів хоча б попервах, коли я заглиблюся в дослід і ще не оволодію контролем.

— Гаразд, вчителю, — посміхнувся Унар. — А здорово я провчив його, правда?

Я відсахнувся, спочатку не зрозумів, раптом пригадав: життя йде своїм шляхом, що б зі мною не трапилось.

— Адже ми ще побачимося, коли ти втілишся… — упевнено сказав Упар, але він все ж недоказував чогось.

Чулося далеке дзижчання, ніби об скло билася велика муха, одна з тих, які зберігалися в ентомологічних музеях.

— Коли відверто, я заздрю тобі, вчителю. Один такий дослід — і будь-яке життя виправдане.

Пахло квітами і хвоєю. Риси обличчя Унара пом’якшали, потім знову враз стали карбованими. На екрані з’явилися обличчя, хтось просив схопити когось “за хобота” — певне, тут це було улюбленою приповідкою. Пахло озоном і степом. І мені вперше за ці дні полегшало.

— Я не хочу тебе бачити, — сказала Майя, не повертаючи голови.

Неможливо було передбачити зміну її настрою. Це залежало від того, що в даний момент викидала на поверхню її пам’ять.

— Зі мною прийшли друзі, — мовив я, і дружини Юрка й покійного Степ-Степановича водночас наблизилися до неї.

— Спочатку вибачся переді мною, — наказала вона і непевним рухом торкнулася свого вуха. Я покірливо вибачився, не знаючи за що.

— Увімкни стимулятор, — прошепотів Юрко.

Я вказав йому поглядом на куток кімнати, і він увімкнув променевий стимулятор.

— Щось трапилося? — запитала Майя, обертаючись.

Вона переводила погляд з одного на іншого, і її очі ставали все яснішими. Зробила зусилля над собою — і стала колишньою Майєю, мені здалося навіть, що її губи здригнулись у посмішці. Але зараз я боявся і її безумства, і ясності її думки. Я завжди намагався не відкладати на потім та найважливіше, про що все одно доведеться сказати. Тоді люди бачили, що я їм довіряю, і довіряли мені. Але тепер я не знав, з чого почати.

— Послухайте, — сказав я. — Ми з Юрком склали план врятування…Щоб зрозуміти його, пригадаймо перший закон гармонії: єдність форми і змісту. Ми повинні звикнути до думки, що наші організми безнадійно застаріли у порівнянні з нашим розумом і метою нашого життя. Тоді не здаватиметься страшним і те, що ми повинні здійснити…

Мої слова довго падали даремно, як насіння, що підхоплювало вітром з борозни. Та ось їх зміст почав доходити до слухачів.

— Ми зобов’язані продовжити дослід, — нагадав я. — Це доручила нам Рада Землі.

Майя гірко засміялася:

— Ми вже давно і цілком повернули свій борг людям. Хай дослід продовжать інші. А ми відпочинемо…

І зовсім жалібно сказала:

— Скільки можна продовжувати боротьбу? Краще вже…

І тоді засміявся я:

— Послухай, я розповім тобі притчу про людину, яка захотіла повністю повернути свій борг людям і стати вільною від обов’язків. Вона була сильною і сміливою до краю. Вона була розумною і талановитою. І над усе на світі любила волю. Але, як всі ми, вона часто чула слова про обов’язок, і їй здавалося, що вони обплутали її, як ланцюги. Вона вирішила розірвати їх.

“Я розрахуюся з усіма боргами і стану вільним!” — поклялася вона. Ця людина прокладала нові шляхи в джунглях, спускалася у батискафі на дно найбільших океанських западин, літала в ракеті, обводнювала марсіанські пустелі. Вона платила добрими справами вчителям і друзям за все, що вони зробили для неї. Вона повертала борги навіть випадковим перехожим, які лагідно всміхалися до неї у сумні години. Нарешті чоловікові здалося, що він вже розрахувався з боргами, тоді він запитав у мандрівника:

— Чи все вже я заплатив?

Мандрівник відповів питанням на питання:

— А тим, хто створював твій одяг і оберігав тебе, коли ти спав, коли йшов вулицею, коли плив морем, — чи заплачено? А тим, хто побудував машини, щоб ти міг ними користуватися?

— Я заплатив їм повністю.

— А тим, хто лікував тебе, і тим, хто створював ліки, і тим, хто відкрив збудників і вказав, як з ними боротися?

— Я заплатив і їм.

— У такому разі, — сказав мандрівник, — у тебе лишилося менше боргів, ніж було, але їх ще немало. Наприклад, життя, яке тобі дали батьки. Чи можеш ти повернути його?

Іронічний вираз зник з Майїного обличчя. Вона про щось замислилась. А я вів далі:

— Він поклявся повернути і цей борг — врятувати десять життів замість одного свого. Він зробив це. І коли знову запитав про свій борг у мандрівника, той відповів:

— Авжеж, ти зробив немало. А чи віддав ти борг дідові, який подарував тобі зіркість очей, і прадіду — за міцність м’язів, і всім предкам — за тонкий слух, за вміння швидко бігати, лазити в горах і за багато що інше? Спробуй віддати всі ці борги — і в тебе з’являться нові — людям, які допомагали розрахуватися.

Майя підійшла до мене зовсім близько, так, що я відчув її подих, й мовила:

• Предыдущая
• 17/128
• Следующая