Невидимець - Уэллс Герберт Джордж - Страница 17

• Предыдущая
• 17/33
• Следующая

Він одсахнувся від цього дотику й пополотнів.

— Заспокойтеся, Кемпе, на бога, заспокойтеся! Мені конче потрібна допомога. Стійте!

Невидима рука схопила Кемпа за плече. Він ударив по ній.

— Кемпе! — скрикнув Голос. — Кемпе, заспокойтесь! — І невидима рука стиснула його ще міцніше.

Шалене бажання визволитись охопило Кемпа. Але забинтована рука вп’ялась йому в плече; його штовхнули, і він упав навзнак на ліжко. Він розкрив рота, щоб закричати, але межи зуби йому зараз же сунули край простирадла. Невидимець не давав йому підвестись, тільки руки його були вільні, і він люто лупив ними, де попаде.

— Будьте розважливі, чуєте? — сказав Невидимець, не пускаючи Кемпа, хоч той усе піжив його під боки. — Їй-бо, мій терпець зараз лусне! Та лежіть же тихо, дурню! — прогарчав він у саме вухо Кемпові.

Ще трохи Кемп пручався, а тоді заспокоївся.

— Якщо ви крикнете, я розтрощу вам голову, — сказав Невидимець, витягаючи йому затичку з рота. — Я — Невидима Людина. Це не ошуканство і не фокус. Я справді Невидимий. І мені потрібна ваша допомога. Я не хочу робити вам ніякої шкоди, якщо тільки ви не поводитиметеся як оскаженілий селюк. Кемпе, хіба ви не пам’ятаєте мене? Гріффіна з університетського коледжу?

— Дайте мені підвестися, — попросив Кемп. — Я не втікатиму. І дайте мені хвилинку спокою.

Він сів і помацав собі в’язи.

— Я — Гріффін з університетського коледжу. Я сам зробив себе невидимим. Я — звичайнісінька людина, ми ж разом училися, тільки я зробився невидимим.

— Гріффін? — повторив Кемп.

— Гріффін, — відповів Голос. — Я був на курс молодший за вас; майже альбінос, шести футів на зріст, плечистий, з біло-рожевим обличчям і червоними очима. Я ще дістав медаль за роботу з хімії.

— Мені голова йде обертом, — сказав Кемп. — Нічого не второпаю. До чого тут Гріффін?

— Та це ж я — Гріффін.

Кемп поміркував.

— Це жахливо! — промовив він нарешті. — Але яка диявольська сила може зробити людину невидимою?

— Нема тут ніякої диявольської сили. Це — цілком природний і досить зрозумілий процес

— Це жахливо! — повторив Кемп. — Як же воно…

— Справді, досить жахливо. Але я — поранений, мені боляче, і я втомлений… О боже, ви ж — мужчина, Кемпе. Сприйміть це спокійно. Дайте мені поїсти, й напитися, і посидіти тут.

Кемп дивився на бинт, що пересувався кімнатою, а потім побачив, як по підлозі потягся плетений стілець і зупинився біля ліжка. Стілець затріщав, і сидіння на ньому ввігнулось на яких чверть дюйма. Кемп потер собі очі й знову помацав в’язи.

— Це — куди там ваші привиди, — мовив він, дурнувато засміявшись.

— От і добре. А ви, дякувати богу, починаєте приходити до розуму.

— Або до дурості, — кліпнув очима Кемп.

— Налийте мені віскі. Я зовсім знесилів.

— Я щось цього не відчув. Де ви? Я на вас не наштовхнусь, коли встану? Ага, там. Гаразд. Віскі?.. Прошу. Куди ж подати його вам?

Стілець затріщав, і Кемп почув, що склянку взяли у нього з рук. Він мусив аж присилувати себе, щоб випустити її, бо інстинктивно боявся, що вона впаде на підлогу. Склянка зупинилася дюймів за двадцять над переднім краєм стільця. Кемп вкрай ошелешено дивився на неї.

— Але ж це… це, напевне, гіпноз. Це просто ваша сугестія…[2]

— Дурниці! — сказав Голос

— Але ж це божевілля!

— Послухайте…

— Ось тільки сьогодні вранці я переконливо доводив, що невидимість…

— До клямки всі ці ваші доведений! — перепинив Голос. — Я помираю з голоду, та й ніч для голої людини трохи захолодна.

— Їсти?

Склянка з віскі нахилилась.

— Так, — сказав Невидимець, стукнувши нею, коли ставив її на стіл. — І дістаньте мені халат.

Кемп пробурмотів щось упівголоса, підійшов до гардероба й витяг звідти червоний халат.

— Підійде? — спитав він.

Халат у нього взяли. Він на мить завис у повітрі, якось дивно затріпотів, випростався, потім, як і годиться, застебнувся на всі ґудзики й сів на стілець.

— Спідні штани, шкарпетки, капці були б теж дуже до речі, — уривчасто сказав Невидимець. — І поїсти.

— Все матимете. Але це — найнеймовірніша річ з усіх, що я бачив досі.

Він видобув з шухляд одіж, яку просив його гість, і пішов униз пошукати поїсти. Повернувся Кемп з холодними котлетами та хлібом, підсунув маленький столик і поклав усе це на нього.

— Ножа не треба, — сказав Невидимець. Котлета зависла в повітрі, і почулося плямкання. — Я завжди волію одягти щось на себе перед тим, як починаю їсти, — пояснив Невидимець з повним ротом, не перестаючи пожадливо жувати. — Чудна примха.

— Гадаю, з рукою у вас нічого? — спитав Кемп.

— Та ніби, — відповів Невидимець.

— З усього незвичайного і дивного…

— Авжеж. Та ще дивніше, що для перев’язки я потрапив саме до вас. Це вперше мені пощастило. До речі, я збираюся переночувати в цьому будинку. Доведеться вам пристати на це. Неприємна штука, оце що крові так натекло, правда? Там її ціла калюжа. Вона, певне, стає видимою, коли зсідається. Я спромігся змінити лише живі тканини, і мене не видно, доки я живий…

— Але як у чорта ви це зробили? — роздратованим тоном почав Кемп. — Ця історія геть-чисто вся неприродна!

— Чому? Природна. Цілком природна, — заперечив Невидимець.

Він простягнув руку й узяв пляшку з віскі. Кемп дивився, як захланно п’є його халат. Жмут проміння од свічки, проходячи крізь дірочку на правому плечі халата, утворював світлий трикутник під лівими ребрами.

— Що то були за постріли? — спитав Кемп, — Через що це зчинилося?

— Там був один йолоп… так щось ніби мій спільник, — хай він буде проклятий!.. — який хотів украсти мої гроші… І вкрав.

— Теж невидимий?

— Ні.

— Ну й що?

— Чи не дасте мені ще чого-небудь поїсти? Я — страшенно голодний. А ви хочете, щоб я розважав вас своїми оповіданнями.

Кемп устав.

— Отже, то не ви стріляли? — спитав він.

— Ні, не я, — відповів гість. — Стріляв навмання якийсь дурень, я його вперше бачив. Багато їх там поналякались. Власне, всі вони — хай будуть прокляті! — злякались мене. Я, кажу, хотів би ще поїсти, Кемпе.

— Піду подивлюсь, чи нема чого внизу. Тільки навряд чи багато знайду.

Поївши, — а попоїв він добре, — Невидимець попросив сигару. Він одкусив її кінчик, перше ніж Кемп устиг дати йому ножа, і круто вилаявся, коли листок ззовні о дійшов.

Дивно було бачити, як він палить: його рот, горло, гортань і ніздрі стали видимими і здавалися наче кільцями диму.

— Чудова річ — тютюн! — сказав він, затягуючись. — Мені пощастило, що я натрапив на вас, Кемпе. Ви мусите допомогти мені. Подумати лишень, саме тепер натрапив я на вас! Я тепер у такій скруті, що далі й нікуди, я, здається, замалим не збожеволів. Чого тільки я не пережив!.. Зате тепер ми з вами розмахнемося, запевняю вас!

Він налляв собі ще віскі з содовою. Кемп підвівся, озирнувся і приніс з сусідньої кімнати і для себе склянку.

— Все це — дике, але я, мабуть, теж вип’ю.

— А ви, Кемпе, не дуже змінилися за ці дванадцять років. Біляві мало змінюються. Ви— спокійні і методичні… Я мушу вам розповісти. Ми спільно працюватимем.

— Але як зробилось усе це? — спитав Кемп. — І як стали ви таким?

— Ради бога, дайте мені хвилинку спокійно покурити, а тоді я почну розповідати.

Але тої ночі Новидимець не розповів нічого. Пораненій руці ставало дедалі гірше, його трусила пропасниця, він був геть виснажений. У пам’яті йому все спливала гонитва на пагорбі й бійка біля заїзду. Він почав був розповідати свою історію, але потім заплутався. Щось він плів про Марвела, палив усе хапливіше, голос його став роздратований. Кемп намагався зрозуміти, що було змога.

— Він боявся мене… Я бачив, що боявся, — кілька разів повторив Невидимець. — Він хотів утекти від мене, тільки це й мав на думці… Та й дурень же я був!.. А цей боягуз… Я розходився… Треба було вбити його!..

— Звідки дістали ви гроші? — раптом спитав Кемп.

• Предыдущая
• 17/33
• Следующая