Мертва голова - Бєляєв Александр Романович - Страница 14

• Предыдущая
• 14/73
• Следующая

Крісто дуже кортіло побачити, який колір шкіри на тілі Іхтіандра, щільно вкритому лускоподібним убранням, виготовленим з якогось невідомого матеріалу.

— Ти не скидаєш на ніч своєї сорочки? — звернувся він до юнака.

— Навіщо? Моя луска не заважає мені, вона дуже зручна. Вона не затримує дихання зябер та шкіри і водночас надійно захищає: ні зуби акули, ні гострий ніж не переріжуть цього панцира, — відповідав Іхтіандр, умощуючись у ліжку.

— А навіщо ти надіваєш окуляри й рукавипі? — спитав Крісто, роздивляючись чудернацькі рукавиці, що лежали біля ліжка. Вони були зроблені із зеленкуватої гуми, пальці видовжені суглобистими обтягнутими гумою тростинками, вправленими в гуму, а між пальцями — прироблено перетинки. Для ніг ці пальці були видовжені ще більше.

— Рукавиці допомагають мені швидше плавати. А окуляри захищають очі, коли буря здіймає з дна пісок. Я надіваю їх не завжди. Але в окулярах я краще бачу під водою. Без окулярів під водою усе ніби в тумані. — І, усміхнувшись, Іхтіандр мовив: — Коли я був маленький, батько іноді дозволяв мені бавитися з дітьми, що живуть у сусідньому саду. Я дуже здивувався, побачивши, що вони плавають у басейні без рукавиць. “Хіба можна плавати без рукавиць?” — запитав я їх. А вони не могли зрозуміти, про які рукавиці я кажу, бо при них я не плавав.

— Ти й тепер випливаєш у затоку? — поцікавився Крісто.

— Звичайно. Тільки випливаю бічним підводним тунелем. Якісь злі люди трохи не піймали мене сіттю, і тепер я дуже обережний.

— Гм… отже, є й другий підводний тунель, що веде в затоку?

— Навіть кілька. Яка шкода, що ти не можеш плавати зі мною під водою! Я показав би тобі стільки див. Чому не всі люди можуть жити під водою? Ми покаталися б з тобою на моєму морському коні.

— На морському коні? Що це таке?

— Дельфін. Я приручив його. Бідолашний! Якось буря викинула його на берег, і він дуже розбив собі плавець. Я стягнув його у воду. Це була важка робота. Дельфіни на суші значно важчі, ніж у воді. Взагалі у вас тут усе важче. Навіть власне тіло. У воді легше жити. Ну от, стягнув я дельфіна, а плавати він не може — отже, не може й добувати собі їжу. Я годував його рибою довго — цілий місяць. За цей час він не тільки звик, але й полюбив мене. Ми з ним подружили. Інші дельфіни також знають мене. Як весело бавитися в морі з дельфінами! Хвилі, бризки, сонце, вітер, шум! Па дні теж гарно. Немовби пливеш у густому блакитному повітрі. Тихо. Не відчуваєш свого тіла. Лоно стає вільне, легке, покірне кожному твоєму руху… У мене багато друзів у морі. Я годую маленьких рибок, як ви пташок, — вони скрізь пливуть слідом за мною зграйками.

— А вороги?

— Є й вороги. Акули, спрути. Та я не боюся їх. У мене є ніж.

— А якщо вони підкрадуться непомітно?

Іхтіандра здивувало це питання.

— Та я ж здалеку чую їх!

— Чуєш під водою? — здивувався в свою чергу Крісто. — Навіть коли вони підпливають тихо?

— Ну, звичайно. Що ж тут незрозумілого? Чую і вухами, і всім тілом. Адже вони коливають воду — ці коливання йдуть попереду них. Відчувши ці коливання, я оглядаюсь.

— Навіть коли спиш?

— Звичайно.

— Але риби…

— Риби гинуть не від несподіваного нападу, а через те, що не можуть оборонятися від дужчого за них ворога. А я — я дужчий за всіх їх. І морські хижаки знають це. Вони не наважуються підпливати до мене.

“Зуріта має рацію: задля такого хлопця варто попрацювати, — подумав Крісто. — Але і спіймати його у воді нелегко. “Чую всім тілом!” Хіба що тільки в капкан потрапить. Треба буде попередити Зуріту”.

— А який гарний підводний світ! — не переставав захоплюватися Іхтіандр. — Ні, я ніколи не проміняю моря на вашу задушливу, курну землю.

— Чому ж нашу землю? Ти теж син землі, — сказав Крісто. — Хто була твоя мати?

— Я не знаю… — невпевнено сказав Іхтіандр. — Батько каже, що моя мати померла, коли я народився.

— Але вона була, звичайно, жінкою, людиною, а не рибою.

— Можливо, — згодився Іхтіандр.

Крісто засміявся.

— Скажи мені тепер, навіщо ти жартував, кривдив рибалок, різав їхні сіті і викидав рибу з човнів?

— Бо вони ловили риби більше, ніж могли з’їсти.

— Але ж вони ловили рибу на продаж.

Іхтіандр не зрозумів.

— Щоб інші люди теж могли їсти, — пояснив індіанець.

— Хіба людей так багато? — здивувався Іхтіандр. — Невже їм не вистачає земних птахів і тварин? Навіщо вони приходять в океан?

— Цього тобі відразу не поясниш, — позіхнувши, сказав Крісто. — Час уже спати. Гляди ж но, не залазь у свою ванну: батько гніватиметься, — І Крісто пішов.

Рано-вранці Крісто вже не застав Іхтіандра. Кам’яна підлога була мокра.

— Знов у ванні спав! — пробурмотів індіанець. — А потім, мабуть, поплив у море.

На сніданок Іхтіандр прийшов, дуже запізнившись. Він був чимось схвильований. Поколупавши виделкою шматок біфштекса, сказав:

— Знову смажене м’ясо!

— Знову, — суворо відповів Крісто. — Так лікар звелів. А ти знову сирої риби наївся в морі? Так ти зовсім одвикнеш від смаженої їжі. І у ванні спав. На ліжку спати не хочеш, — зябра від повітря одвикнуть, і знову скаржитимешся, що в боках коле. Приїде лікар, я поскаржусь йому на тебе. Зовсім не слухаєшся.

— Не кажи, Крісто. Я не хочу засмучувати його. — Іхтіандр похилив голову і замислився. Потім він раптом підвів на індіанця свої великі, тепер засмучені очі і сказав: — Крісто, я бачив дівчину. Я ніколи не бачив нічого прекраснішого — навіть на дні океану…

— Навіщо ж ти нашу землю лаяв? — сказав Крісто.

— Я плив на дельфіні вздовж берега і недалеко від Буенос-Айреса побачив її на березі. У неї очі сині, а волосся золоте. — І Іхтіандр додав: — Але вона побачила мене, злякалась і втекла. Навіщо я надів окуляри й рукавиці? — Помовчавши, він заговорив зовсім тихо: — Одного разу я врятував якусь дівчину, що потонула в океані. Тоді я не помітив, яка вона з себе. А що коли це та? Мені здається, що у тієї теж було золотаве волосся. Так, так… Я пригадую… — Юнак замислився, потім підійшов до дзеркала і вперше в житті глянув на себе.

— І що ж ти робив далі?

— Я чекав її, однак вона не повернулася. Крісто, невже вона ніколи більше не прийде на берег?

“А це добре, що йому подобається дівчина”, — думав Крісто. Досі, як не вихваляв старий індіанець місто, йому ніяк не вдавалось умовити Іхтіандра піти до Буенос-Айреса, де Зуріта легко міг би схопити юнака.

— Дівчина може і не прийти на берег, але я допоможу тобі розшукати її. Ти одягнеш міське вбрання і підеш зі мною до міста.

— І я побачу її? — вигукнув Іхтіандр.

— Там багато дівчат. Можливо, побачиш і ту, що сиділа на березі.

— Ходімо зараз!

— Зараз уже пізно. До міста нелегко дістатися пішки.

— Я попливу на дельфіні, а ти підеш берегом.

— Який ти швидкий, — відповів Крісто. — Ми вирушимо завтра разом, удосвіта. Ти випливеш у затоку, а я чекатиму на тебе з костюмом на березі. Та й костюм ще треба роздобути… (“За ніч я встигну побачитися з братом”,— подумав Крісто.) Отже, завтра вдосвіта.

• Предыдущая
• 14/73
• Следующая