Мертва голова - Бєляєв Александр Романович - Страница 23
- Предыдущая
- 23/73
- Следующая
Кілька пароплавів пропливли вниз за течією, поки нарешті Іхтіандрові пощастило причепитися до пасажирського пароплава, що йшов річкою вгору.
Так Іхтіандр дістався до міста Парани. Перша частина його мандрівки скінчилась. Та лишалася ще найтяжча — наземна.
Рано-вранці Іхтіандр відплив від гомінливої гавані міста у безлюдну місцевість, обережно озирнувся і виліз на берег. Він зняв окуляри й рукавиці, закопав їх у прибережному піску, висушив на сонці свій костюм і одягнувся. Пожмаканий костюм надавав йому вигляду волоцюги. Та він мало про це думав.
Іхтіандр попрямував уздовж правого берега, як радив йому Ольсен, розпитуючи зустрічних рибалок, чи не знають вони, де тут гасієнда “Долорес” Педро Зуріти.
Рибалки підозріливо оглядали його і заперечливо хитали головами.
Одна по одній минали години, спека ставала дедалі нестерпнішою, а розшуки все були марні. На землі Іхтіандр зовсім не вмів орієнтуватися в незнайомих місцях. Спека стомлювала його, у нього наморочилося в голові, і думки його плуталися.
Щоб трохи освіжитись, Іхтіандр кілька разів роздягався і поринав у воду.
Нарешті, близько четвертої години дня йому пощастило зустріти старого селянина, з вигляду наймита. Вислухавши Іхтіандра, старий кивнув головою і сказав:
— Іди ось так, увесь час цією дорогою, полем. Дійдеш до великого ставка, перейдеш міст, зійдеш на невеличкий пагорок, там тобі й буде вусата донна Долорес.
— Чому вусата? “Долорес” — це ж гасієнда.
— Так, гасієнда. Але стару господиню гасієнди звуть також Долорес. Долорес — мати Педро Зуріти. Гладка вусата баба. Тільки коли ти думаєш найматися до неї на роботу, то краще не йди. Живцем з’їсть. Справжня відьма. Кажуть, Зуріта молоду дружину привіз. Не буде їй життя через свекруху, — розповідав балакучий селянин.
“Це про Гуттієре”, — подумав Іхтіандр.
— А далеко це?
— Надвечір будеш там, — відповів старий, глянувши на сонце.
Подякувавши старому, Іхтіандр швидко пішов дорогою повз лани пшениці й кукурудзи. Швидка хода почала втомлювати його. Дорога тягнулась безкраєю білою стьожкою. Після пшеничних ланів потяглися вигони з високою густою травою, на вигонах паслися отари овець.
Іхтіандр знемагав, різкий біль у боках ставав дедалі сильніший. Його мучила спрага. Навколо — ні краплини води. “Хоч би ставок швидше!” — думав Іхтіандр. Щоки і очі його позападали, він важко дихав. Хотілося їсти. Але чим тут пообідаєш? Далеко на лузі паслась отара баранів, її охороняли пастух і собаки. З-за муру звисали гілки персикових і апельсинових дерев, а на них — достиглі плоди. Тут не те, що в океані. Тут усе чуже, усе поділене, розмежоване, усе охороняється. Лише вільні птахи нічиї, літають уздовж дороги, кричать. Але їх не спіймаєш. Та й чи можна ловити цих птахів? Може, вони теж комусь належать. Серед цих водоймищ, садів і отар легко померти з голоду й спраги.
Назустріч Іхтіандрові, заклавши за спину руки, ішов товстий чоловік у білому кітелі з блискучими ґудзиками, у білому кашкеті і з кобурою на поясі.
— Скажіть, чи далеко до гасієнди “Долорес”? — спитав Іхтіандр.
Товстий чоловік підозріливо оглянув Іхтіандра.
— А тобі що там треба? Звідки йдеш?
— Із Буенос-Айреса…
Людина в кітелі насторожилася.
— Мені треба там декого побачити, — додав Іхтіандр.
— Простягни руки, — звелів товстий чоловік.
Цей наказ здивував Іхтіандра, але, не підозрюючи нічого лихого, він простягнув руки. Товстун витяг з кишені “браслети” (наручні кайдани) і швидко замкнув їх на Іхтіандрових руках.
— От і попався, — пробурмотів чоловік з блискучими ґудзиками і, штовхнувши Іхтіандра в бік, крикнув: — Іди. Я проведу тебе до “Долорес”.
— Але навіщо ви скували мені руки? — нічого не розуміючи, спитав Іхтіандр, піднявши руки і розглядаючи “браслети”.
— Нічого патякати! — суворо крикнув товстун. — Ну, йди!
Схиливши голову, Іхтіандр поплентав дорогою. Добре, що його хоч не примусили йти назад. Він не міг зрозуміти, що з ним сталося. Юнак не знав, що минулої ночі на сусідній фермі вчинено вбивство й грабіж, і тепер поліція шукає злочинців. Не здогадувався Іхтіандр і про те, що в своєму пожмаканому костюмі він мав досить підозрілий вигляд. Його заплутана відповідь про мету подорожування остаточно вирішила його долю.
Поліцейський арештував Іхтіандра і тепер вів його до найближчого селища, щоб відпровадити до Парани, в тюрму.
Іхтіандр зрозумів тільки, що його позбавили волі і що в його подорожуванні трапилася прикра затримка. Він поклав будь-що повернути собі волю при першій же нагоді.
Товстий поліцейський, задоволений удачею, запалив довгу сигару. Він ішов позаду Іхтіандра, пускаючи на нього клуби диму. Іхтіандр задихався.
— Чи не можна не пускати на мене диму — мені важко дихати! — обернувшись, сказав він до свого конвоїра.
— Що-о? Просять не курити? Ха-ха-ха! — Поліцейський так зареготався, що все обличчя його взялося зморшками. — Чи ти ба, які ніжності! — І, випустивши юнакові в обличчя хмару диму, крикнув: — Іди!
Юнак скорився.
Нарешті Іхтіандр побачив ставок з перекинутим через нього вузьким містком і мимоволі прискорив ходу.
— Не поспішай до своєї Долорес! — гукнув товстун. Вони зійшли на місток. Посеред мосту Іхтіандр раптом перехилився через поручні і стрибнув у воду.
Поліцейський не сподівався цього від людини із скутими руками.
Проте й Іхтіандр не сподівався від товстуна того, що зробив він тієї ж таки миті. Поліцейський стрибнув у воду слідом за Іхтіандром — він боявся, що злочинець може втопитися. Поліцейський хотів приставити його живим: арештований, що втопився з наручниками, може завдати багато клопоту. Поліцейський так швидко плигнув за Іхтіандром, що встиг схопити його за волосся і не випускав. Тоді Іхтіандр, рискуючи позбутися волосся, потяг поліцейського на дно. Незабаром Іхтіандр відчув, що поліцейський розняв свою руку і випустив волосся. Юнак відплив на кілька метрів убік і трохи виринув з води, щоб побачити, чи виплив уже поліцейський. Той уже борсався на поверхні і, побачивши Іхтіандрову голову, закричав:
— Втопишся, падлюко! Пливи до мене!
“А це непогана думка!” — майнуло в голові Іхтіандра, і він раптово зарепетував:
— Рятуйте! Потопаю!.. — і пірнув на дію.
З-під води він стежив за поліцейським, як той пірнав, шукаючи його. Нарешті, втративши, певно, надію, поліцейський виліз на берег.
“Зараз піде”, — подумав Іхтіандр.
Та поліцейський не йшов. Він вирішив залишитись біля трупа, поки не прибудуть слідчі органи. Те, що утоплений лежить на дні ставка, не міняло справи.
У цей час через міст проїжджав селянин верхи на мулі, нав’юченому мішками. Поліцейський наказав селянинові скинути мішки і їхати із запискою в найближчий поліцейський участок. Справи обертались для Іхтіандра погано. До того ж у ставку водилися п’явки. Вони впиналися в Іхтіандра, і він не встигав відривати їх од тіла. Та й робити це треба було обережно, щоб не схвилювати стоячої води і цим не привернути уваги поліцейського.
За півгодини повернувся селянин на мулі, показав рукою на дорогу, уклав свої мішки на спину мула і притьмом поїхав. Хвилин через п’ять до берега підійшли трос поліцейських. Двоє з них несли на голові легкий човен, третій — багор і весло.
Човен спустили на воду, почали шукати утопленого. Іхтіандрові були не страшні ці розшуки. Для нього це була майже гра — він тільки переходив з місця на місце. Все дно ставка біля мосту старанно обшукали багром, але трупа не знайшли.
Поліцейський, що арештував Іхтіандра, здивовано розводив руками. Іхтіандра це навіть тішило. Проте незабаром йому стало скрутно. Поліцейські підняли багром з дна ставка хмари мулу. Вода закаламутилась. Тепер Іхтіандр не міг нічого розгледіти на відстані простягнутої руки, а це вже було небезпечно. Та головне — йому важко було дихати зябрами в цій воді, бідній на кисень. А тут іще оці хмари мулу.
Іхтіандр задихався, у зябрах дедалі дужче пекло. Біль ставав нестерпним. Іхтіандр мимоволі застогнав, кілька бульбашок вилетіло з його рота. Що робити? Вийти з ставка — іншого виходу нема. Треба вийти, хоч би чим це загрожувало. Його, звичайно, відразу ж схоплять, — можливо, поб’ють, запроторять у тюрму. Але байдуже. Іхтіандр, хитаючись, побрів до мілководдя і висунув голову з води.
- Предыдущая
- 23/73
- Следующая
