Мертва голова - Бєляєв Александр Романович - Страница 57

• Предыдущая
• 57/73
• Следующая

Сабатьє говорив довго, і Фесора, певно, почали переконувати його докази. Нарешті старий вчений, похиливши голову, сказав:

— Добре, я поїду з вами. Однак тільки для того, щоб повернутися сюди на чолі добре спорядженої експедиції і закінчити свою роботу. Ми, звичайно, заберемо з собою мої колекції?

— Ну, зрозуміло, — відповів Сабатьє, подумавши: “Тільки б його витягнути звідси1!”

Дощі стали випадати частіше, і маленьке товариство почало діяльно готуватися до від’їзду.

Якось Сабатьє, тиняючись біля берега набухлої від повені ріки, звернув увагу на розкидані стовбури залізного дерева. Від стовбурів ішов міцний аромат.

— Такому дереву позаздрила б будь-яка парфюмерна фабрика! — сказав Сабатьє. — А що як з цих дерев зробити пліт?

Фесор похитав головою.

— Це дерево зіграло вже зі мною поганий жарт! — відповів він. — Воно не тримається на воді. Пліт треба робити з легкого бамбука.

Незабаром пліт був готовий. Джон спорудив на ньому просторий намет. Коли почалися дощі, всі троє переселились у намет, чекаючи відплиття. Колекції ще були в дерев’яній хатині Фесора. Мандрівники вичікували, коли проясниться небо, щоб перенести на пліт величезну кількість колекцій комах, не пошкодивши їх. Фесор дуже хвилювався і щохвилини поглядав на небо.

— Здається, прояснюється, — сказав він якось уранці.

Дощ перестав, виглянуло сонце. Ліс почав оживати.

— Так, треба скористатися годиною, — відповів Сабатьє.

Всі подалися до хатини.

Раптом Фесор голосно скрикнув і кинувся бігти, мов божевільний.

— Мої колекції! Мій дім! — кричав він.

Сабатьє й Джон рушили слідом за ним і побачили, що хисткий будиночок Фесора розвалений. Бурі й зливи останніх днів докінчили його. Біля підніжжя дерев лежала купа потерті вперемішку з висушеними комахами.

Фесор у відчаї кинувся до залишків свого житла і почав розгрібати сміття руками, вигукуючи.;

— Мої колекції! Моя праця! Моє життя!

Джон намагався відтягти старого, але він, здається, збожеволів.

— Облиште кого, нехай він трохи заспокоїться, — сказав Сабатьє, щиро схвильований горем ученого.

Набігла хмара, і зразу стало темно. Загуркотів грім, спалахнула блискавка. Вітер рвав верхівки дерев і свистів у бамбуковому гаю. Дощ знову полив як з відра. Та Фесор не помічав нічого. В його настрої настала реакція. Він сидів нерухомо, наче той маніяк, втупивши погляд у загиблі скарби.

Сабатьє насупився і, торкнувши вченого за плече, сказав:

— Ось бачите, ми своєчасно вирішили забрати вас звідси. Але не сумуйте. Ви повернетесь сюди, і тоді…

— Так, так! — Фесор нарешті опам’ятався. — Треба все починати спочатку! Я повернусь!

— З добре спорядженою великою експедицією. Але нам треба поспішати. Ходімте швидше, Фесоре!

— Так, так, треба поспішати… Роботи багато. Все спочатку! Швидше ж! Ходімо!

Фесор квапив своїх супутників! Він поспішав до людей, щоб швидше повернутися в ліс. Цей ліс поневолив його душу, став йото стихією, його манією.

Вони прийшли на річку саме вчасно. Вода, що раптово прибула, вже піднімала пліт.

Фесор схопив жердину і потав відштовхуватись.

— Не робіть цього! — гримнув на нього Джон. — Ви можете загнати гострі кінці плоту в мул. Вода сама підніме пліт. Майте терпіння!

Фесор покірно поклав жердину і знову замовк, втупивши похмурий погляд у каламутну воду. Повз нього, як і багато років тому, несло стовбури дерев, трупи тварин, пальми. Та він, вдавалося, нічого не помічав. Тільки одного разу в його очах спалахнула думка.

Мандрівники побачили видовище, яке могло повернути до рівноваги навіть напівбожевільного Фесора…

По річці мимо лих поволі плив острів з десятком пальм і папороті. Величезні орхідеї схилялись до самої води. У вітах пальм стрибали і неспокійно кричали мавпи.

— Плавучий острів! Невже це не міраж? — вигукнув здивований Сабатьє.

— Повідь змиває цілі гаї дерев, — відповів Фесор таким тоном, немов читав лекцію в університеті. — Буває, що такі острови випливають у море далеко від берега, і їх довго носять хвилі; переплетені корінням, дерева довго не розпадаються. Багато мореплавців зустрічали в океані такі плавучі острови. Тут нема нічого… — Він обірвав фразу на півслові й заглибився в свої думки, раптово забувши про острів.

— От на такому острові поплавати б! — сказав Сабатьє.

— Індіанці інколи запливають на таких мандрівних островах дуже далеко, — відповів Джон. — Пам’ятаю, у дитинстві я сам вирушав у такі мандри.

Пліт дуже хитнувся, і його підхопила течія.

— Нарешті! — ожив Фесор. — Швидше б, швидше! Стільки роботи!.. — І він знову замовк, низько схиливши голову.

Джон подивився на Фесора, потім на Сабатьє і тихо промовив:

— Мабуть, нам не треба було брати з собою старого. Дивіться, він зовсім збожеволів.

— Нічого, відійде. Не могли ж ми залишити його в лісі!

— Дивна історія! — сказав французький консул у Ріо-де-Жанейро, коли Сабатьє скінчив свою розповідь. Потім консул відчинив шафу, порився в старих газетах, акуратно складених у стоси, витяг пожовклий номер і подав Сабатьє.

— Ось погляньте.

Сабатьє розгорнув газету від 12 жовтня 1912 року. На третій сторінці була вміщена замітка про загибель у лісах Бразілії французького вченого Мореля, написана одним з його супутників по експедиції. До статті був доданий портрет людини в окулярах, з гладенько поголеним обличчям.

— Так, це він, наш Фесор! — промовив Сабатьє. — Час дуже змінив його, але очі ті самі.

— Очі людини не старіють, — відповів консул. — І ви кажете, що він живий і здоровий? Приведіть його до мене. Цікаво подивитись на цього нового Робінзона!

Однак привести Мореля до консула було не так легко.

Коли Сабатьє повернувся в номер готелю, його зустрів Джон, дуже засмучений.

— Знову пішов! — поскаржився Джон. — Цей Фесор зовсім збожеволів від міського шуму. Він марить, повторює якісь незрозумілі латинські слова. Втік у міський сад, стрибає по траві, ганяючись за метеликами, а сторожі ловлять його. Він зібрав навколо себе юрбу. Я кликав його, але ледве сам утік: сторожі хотіли відвести мене до поліції. Вони говорять: “Якщо це ваш божевільний, то ви повинні його доглядати і не випускати з дому”. Нічого сказати, добру знахідку ми придбали! Я вам казав, що його не треба було забирати з лісу.

— На нього вплинув дуже різкий перехід від самотності в лісі до життя у великому місті. Мабуть, йому доведеться підлікуватись. Але я певен, що поступово він стане нормальним, — мовив Сабатьє.

За вікном почувся шум і голос Мореля—Фесора:

— Чого ви мене переслідуєте? Що вам від мене треба? Не заважайте мені, я шукаю мертву голову!

Величезний берлінський цирк Буша був переповнений глядачами. По широких ярусах, немов кажани, безшумно снували кельнери, розносячи пиво. Кухлі з відкритими кришками, — що означало невтамовану спрагу, — вони замінювали повними, ставлячи їх прямо на підлогу, і поспішали на закличні знаки інших спраглих. Огрядні матусі з дохожалими дочками розгортали пакети пергаментного паперу, витягали бутерброди і зосереджено поглинали кров’яну ковбасу та сосиски, не відриваючи погляду від арени.

Проте слід сказати на користь глядачів, що не самомучитель-факір і не жабоковтач привабили в цирк так багато публіки. Усі з нетерпінням чекали кінця першого відділу і антракту, після якого мав виступити Хойті-Тойті. Про нього розповідали чудеса. Про нього писали статті. Ним цікавились учені. Він був загадкою, улюбленцем і магнітом. Відтоді, як з’явився Хойті-Тойті, на касі цирку щодня вивішували аншлаг: “Усі квитки продано”. І він зумів привабити в цирк таку публіку, яка раніше ніколи туди й не заглядала. Щоправда, галерею й амфітеатр наповнювали звичайні відвідувачі цирку: чиновники й робітники з сім’ями, торговці, прикажчики. Але в ложах і в перших рядах сиділи старі, сиві, дуже серйозні і навіть похмурі люди в дещо старомодних пальтах і макінтошах. Серед глядачів перших рядів траплялись і молоді люди, але теж серйозні й мовчазні. Вони не жували бутербродів, не пили пива. Відлюдькуваті, мов каста брамінів, вони сиділи нерухомо і чекали другого відділу, коли вийде Хойті-Тойті, заради якого вони прийшли.

• Предыдущая
• 57/73
• Следующая