Година бика - Ефремов Иван Антонович - Страница 11
- Предыдущая
- 11/109
- Следующая
Гріф Ріфт, Дів Сімбел і Соль Саїн зсунули свої крісла. В трикутнику їхніх плечей і голів тепер світилася невисока, прозора, як кришталь, колона. Всередині її по ледве помітній спіралі текла схожа на ртуть рідина. Найменше уповільнення або прискорення її потоку викликало стрибок однієї із стрілок на великих циферблатах і короткий вимогливий гудок звідкись із підніжжя пульта. При цьому всі три голови здригались, напружуючись, і знову впадали в заціпеніння, ледве стрілки повертались на межу.
Пролунав особливо настирливий гудок, дві стрілки зсунулись одночасно. На правому екрані із сірої імли проступила пляма пітьми.
Чеді достатньо знала нові уявлення про будову всесвіту, щоб зрозуміти цю пляму тільки як виступ Тамаса. Вона знала, що гравітаційні поля в нашому всесвіті мають дуже різноманітну форму, найчастіше вони схожі на дзиги, вирви, сильно сплюснуті конуси, які ланцюгами тягнуться в напрямках анізотропії простору-часу. Тож не дивно, що антигравітаційні для нас поля антисвіту, тобто гравітація Тамаса, побудовані аналогічно і за цим хвилястим виступом приховані згущення антиматерії — чорні галактики й сонця-невидимки Тамаса.
Колись людям здавалось неймовірним, що в сусідніх галактиках, на зразок Туманності Андромеди, можуть опинитись населені світи. А ще раніше паморочилась голова від уявлення про жителів планет Арктура чи Альтаїра. Тепер людині вже мало свого всесвіту з його мільярдами галактик, і вона підкрадається до жахного мороку антисвіту, який перебуває зовсім близько. Але яку ж відвагу й жадобу пізнання треба набути людям, аби не лише безстрашно постати перед стіною жаху, а й прагнути проникнути крізь неї в те, що в звичайної людини, як у самої Чеді, навіть не має визначення! І вона мало не набралася сміливості вчити життя самого Гріф Ріфта! Ні, вона розмовляла з ним чемно, з дружнім розумінням і єдністю почуттів…
“Мить між світлом і тінню…” — озвалася в пам’яті пісня Родіс. Справді, мить. Вертикальна планка із циферблатом уособлює певну грань. Зісковзнути з неї, і… вона знає тепер, що буде в Тамасі. Можна опинитись і в нашому світі, світлому Шакті, проте він також убивчий, якщо вийти надто близько до зірки або в кульове скупчення. Так проносяться по гребеню хвилі, з тією різницею, що політ “Темного Полум’я” з тринадцятьма життями його екіпажу чекає вельми славна доля. Гріф Ріфт сказав їй про чайку, яка летить у нічному урагані — чи йому не знати! Для нього це не поетичне порівняння, а точний образ ЗПП. Ні, годі! Корені всесвіту надто страшні для неї, людини, яка виросла в турботливому суспільстві Землі. Цікаво, що відчула Фай Родіс, — ось вона, така ж нерухома, як ті троє довкола кришталевої колони, звела погляд на екрани, за якими сіра порожнеча і, певно, теж намагається уявити Тамас?
Чеді не вгадала думок Фай Родіс. Відчуття, пережиті нею, були болючіші, ніж у Чеді, тому що Родіс не непритомніла. Її сильне, чудово натреноване тіло опиралося переходу в нуль-простір майже так само, як у водіїв ЗПП. Швидко повернувшись до нормального стану, вона думала про кімнату в інституті Кін Руха, на сході Канади, де вона готувалась до експедиції.
Простора кімната зі стіною, заскленою величезними листами силіколу, виходила на долину широкої річки, що пролягала серед соснових лісів заповідника. Фай Родіс пригадалися найнезначніші деталі — від палевого відтінку суцільного килима до великих столів і диванів із штучного сіро-шовковистого дерева. Теплий затишок сприяв роботі. Особливо коли за прозорою стіною ген над річкою повзли низькі хмари й холодний дощ проносився за вітром. Тоді Фай Родіс вмощувалась на дивані, що стояв на протилежному боці кімнати біля читального апарату й стосів відновлених стародавніх фільмів, читала, думала і споглядала. Щасливий час для “всотування” інформації, щоб бути здатною до розуміння давніх історичних процесів і шляхів розвитку людства.
Одного разу їй потрапив до рук уривок фільму про війну. Гриб води і пари від ядерного вибуху стояв над океаном, сягаючи хмар, над пагорбами й пальмовими гаями крутого берега. Кілька кораблів були перевернуті й порозкидані. З берегового укріплення двоє людей спостерігали за тим, що відбувається. Немолоді й опасисті, вони були в однакових кашкетах із золотими символами — очевидно, командири.
їхні обличчя, освітлені загравою морської пожежі, поорані зморшками, з припухлими повіками стомлених очей виражали не переляк, а лише зосереджену увагу. Обидва мали виразні риси, масивні щелепи й однакову впевненість у благополучному закінченні титанічної битви…
Родіс пригадала, як тоді, дивлячись у чорну ніч за прозорою стіною, думала про океан мужності, що знадобилася людям Землі, аби вивести себе з дикого стану, а свою планету перетворити в світлий квітучий сад.
Дев’яносто мільярдів людей пройшли під косою часу, починаючи з хитких куренів на гілках дерев або вузьких щілин в урвищах скель, поки з перемогою розуму й знання, з наступом всепланетного комуністичного суспільства не скінчилася ніч нещасть, яка здавна супровождувала людство. Страхітлива ціна!
Проте зараз горда жінка була вражена і, якщо чесно зізнатися, налякана зіткненням з реальністю всесвіту, налякана не менше, ніж зазнавали страху її сестри, які колись жили на планеті. Страх перед реальністю, що веде до розриву з нею, до створення ілюзій і спотворення дійсності, завжди володів людиною, не загартованою з дитинства для боротьби із силами природи. Навіть тепер вона, дужа, спеціально натренована психічно, тремтить перед фундаментальними структурами реального світу… Проте тверді й невблаганні обличчя її соратників у боротьбі із силами антисвіту, перед якими не лише людина, а навіть ціла галактика — пилинка, що безслідно зникає у ворожій пітьмі Тамаса — античасу й антипростору…
Фай Родіс роздивлялася трьох безстрашних пілотів корабля, що сиділи перед нею, і запитувала себе: де межа і чи є вона? Після винаходу ЗПП настала Ера Рук, які Зустрілись, а що прийде їй на зміну в майбутньому? Ера з’єднання Шакті і Тамаса? Урівноваження коріння двополюсного весвіту? Та як уникнути замикання, безструктурності, анігіляції? Навіть невиразні здогади про це їй не під силу.
І нараз кришталева колона погасла, новий звук, наче акорд басової струни, відбився у підлозі кабіни. Фай Родіс інстинктивно зрозуміла, що “Темне Полум’я” досяг мети, а саме-точки виходу. Знову щось скоїлося з її тілом. Падіння чи зліт? Розтягування чи стиснення? Фай Родіс не могла збагнути. Зникли всі звичні почуття. Вона ніби плавала в невагомості, не відчуваючи ні холоду, ні тепла, ні долу, ні гори, ні світла, ні мороку. Втративши всі орієнтири, мозок відмовився будь-що сприймати. Однотонні тупі думки закрутилися по колу, наздоганяючи одна одну в нескінченній низці повторень. Вона не відчувала ні страху, ні радості, не розуміла свого стану, схожого на життя, яке вже народилось і ще нерозумне, як мільярди літ тому. Але незнане вдерлося в думки, що мчали по колу, розірвало їхній замкнений ланцюг. Свідомість знову розкрила свої обійми зовнішньому світові. Повернувшись із небуття… Ні, цей стан не можна було так називати. Родіс була, але не існувала, чи, точніше, існувала, а не була.
Вона побачила розкішний розсип зоряних вогнів. Лише пояси та кулі вогненної матерії тепер опустилися вниз по лівому боці екранів. Попереду, праворуч, у чорноті космосу зловісно світило сузір’я П’яти Червоних Сонць, а збоку — ще дві близькі бліді зірки.
Гріф Ріфт підвівся, провів долонями по обличчі, немов змиваючи із себе втому. Дів Сімбел маніпулював цифровими дисками на пульті. Зореліт кілька разів здригнувся, ніби звір, що заспокоювавсь, і завмер. Радість, невиразна й глибока, зігріла Фай Родіс. Так почувається людина, яка, блукаючи в згубному підземеллі, виходить до голубого неба, теплого сонця, живого запаху трав і лісу. Вона всім усміхалася: Гріф Ріфту, Чеді, обом астронавігаторам, які пробиралися вздовж пультів до ліфта в приміщенні обчислювальних машин. Перед овальними дверима звідкілясь з’явився Ген Атал. Він пересунув зелений важіль, і масивні двері відповзли праворуч. Інженер броньового захисту підійшов до Чеді одночасно з Гріф Ріфтом.
- Предыдущая
- 11/109
- Следующая
