Таємниця Зоряної кімнати - Лысенко Василий Александрович - Страница 10

• Предыдущая
• 10/80
• Следующая

— А може, з передавачем якась помилка? — засумнівався тато.

— Та ні, тут усе точно, — підтвердила Віра Миронівна. — Я кілька років тому закінчила курси радистів і допомагала тут товаришам, разом пеленгували ворожу рацію. А розповіла вам це, щоб ви взяли під нагляд палац. Зараз вороги активізуються.

А коли поверталися додому, тато занепокоєно казав Юркові:

— Днів через три знову навідаємося в район. Про підземелля треба доповісти Вершині або Коваленку. Тут справді затягується тугий вузлик. А що як ворожа рація працювала в підземеллі? І треба діяти так, щоб не сполохати цю небезпечну птаху…

На третій день після нападу фашистів батькові принесли повістку з військкомату. Ще через день о дев'ятій годині він повинен був з'явитися з речами на місцеву пристань. У хаті стало ще сумніше. Зажурена мати почала збирати потрібні речі, складала їх на столі, переглядала, запитувала батька, чи чогось не забула. Та ходила вона як привид, все валилося з її неслухняних рук. Тато пішов здавати комору, а Юрка попросив наловити риби і зварити юшку.

Юрко з вудкою подався на берег Прип'яті і примостився на поваленій вербі, верхів'я якої лежало під високими очеретами. Поволі колишеться на хвилях червоний поплавок, а Юрко й не бачить, думає про своє. Завтра в цей час тата не буде дома, прибуде пароплав і забере мобілізованих. Поїде тато — і хтозна, коли повернеться додому… І відчув Юрко, що в його житті щось наче обривається. Він ще не усвідомлював, що назавжди вже закінчувалося його дитинство, і не доведеться йому більше ганяти по вигоні босоніж, грати в «червоних» і «білих», ходити з товаришами в походи, брати участь у піонерських зльотах. А зараз страшно Юркові за тата, от якби разом з ним піти на фронт… Та не візьмуть його в армію, бо ще років немає.

Тихо несе свої хвилі Прип'ять. Їх плескіт ніби заколисує хлопця, до нього повертається рівновага. Прип'ять завжди додає людям спокою, сили, впевненості.

Любить Юрко свою річку. Ще маленьким, він пам'ятає, мама, йдучи прати, брала його з собою на берег. Юрко заходив у теплу воду і стежив за зграйками маленьких пічкурів. Коли Юрко бігав у воді, зграйки рибок шарахались від нього, але тут же поверталися, інколи натикалися на його засмаглі ноги, відскакували. Рибки, як і він, бавилися в м'якій ласкавій воді.

Чи є де ще красивіша річка за Прип'ять?! Правду казала бабуся Улита, що Прип'ять добра і щедра, бо всіх напуває цілющою водою і наділяє силою. Тільки й люди мусять любити свою річку, пильнувати, щоб вона не міліла, бо разом з нею мілітиме і їхня сила. І тато любить Прип'ять. Це ж він навесні та восени завжди саджає верби вздовж річки і Юрка бере з собою, щоб допомагав. Посадить деревце, прикаже задоволено:

— Рости, вербичко, і не мілій, річко!

Влітку Прип'ять спокійна і ласкава. А навесні річка зовсім інша — бурхлива і нестримна. Розливається широко і затоплює навколишні заплави, прибережні болота й ліси. Часом, як велика повінь, Прип'ять дістає і їхнього подвір'я, і тоді доводиться забирати худобу та іншу живність і переселятися до діда Захарка. Дідова хата стоїть на такому крутому узвишші, що ніяка повінь її не сягає.

Колись на цьому півострові, на якому тато поставив будинок, було зо три десятки хат. Але їхні господарі поступово перебралися в горішню частину села, куди не дістають повені. Залишилися тільки ті, хто не уявляв своє життя без Прип'яті. І Юрків тато теж не зміг одірватись від річки.

Коли відступала вода, мати наводила лад у хаті. І смішно було дивитися, як вона віником вимітає з-під столу та лавок вайлуватих раків. Вони чіплялись клешнями за нехворощ, повисали на ній, злякано ховалися у темних кутках. Мати часто казала татові:

— Чого ти прикипів до цього острова? Набридло мені раків вимітати. І піч через два-три роки доводиться перекладати. Перенесімо хату в село на сухе місце.

Тато слухав материні нарікання, добродушно запитував:

— Набридло тобі, Марійко, на острові жити?

— А що ж, не набридло! Вчепився за цей острів, наче рак у віник, і ніяка сила тебе відірвати не може.

— Та хіба ж тільки мене?

— А кого ж іще?

— Юрку, — питає тато, — ти хочеш забратися з Прип'яті?

— Ні, не хочу!

— І я не хочу, і Санько, і Галя, — перераховував усіх тато, — і моя дружина, Марія, не може жити без Прип'яті. Як же нам залишити цей острівець, коли вийдеш з хати — і чуєш, як річка тебе своїми чарами огортає? Невже ми покинемо луг, садок, криницю, наші верби? Чи, може, ти, Марійко, забула, як захоплювалася красою Прип'яті? Скільки ми з тобою над нею стежок протоптали?

Мати замовкала, бо й вона любила цей півострівець, ласкаву й голубу Прип'ять.

І дядько Денис любить Прип'ять. Навесні трактористи орали поле, і один з них, Корній Гава, став розорювати берег річки. Побачив дядько Денис ту шкоду, налетів на тракториста, мов той шуліка, почав соромити:

— Що ти, чоловіче, робиш? Чи ти розумієш, яку шкоду Прип'яті завдаєш?

— А мене попросили цю місцину зорати.

— Хто тебе попросив?

— Хто? Хто? Іван Скрипаль. Прихопи, каже, шматок берега, бо тут все одно земля гуляє, а я тут латку картоплі посаджу, хоч якась користь буде.

— Батько його лисий гуляє! Повертай трактор і більше до берега не наближайся. А то й тобі, і Скрипалю буде на горіхи за самоуправство.

Не знає Юрко, чи дісталося винуватцям на горіхи, а береги Прип'яті більше ніхто не розорював. Зневажає Прип'ять і колгоспний шофер Віктор Торба. Зажене свою машину в річку і починає мити. Побачить дядько Денис, а він з ранку й до вечора біля порома, підійде до Торби, гримає:

— Іди геть від річки! Чи ти не знаєш, що від бензину риба гине? Навіщо ти Прип'ять мазутом опоганюєш?

Торба вдає, що не помічає дядька Дениса, набирає у відро води і хлюпає на машину. Потім скоса позирає на Дядька Дениса, мружить свої вузькі, ніби прорізані осокою очі і насмішкувато промовляє:

— Ой ти, дядьку Денис, в чуже просо не сунь ніс!

Дядько Денис ще більше гнівається.

— Яке ж це чуже пресо? — сердито вигукує він. — Це ж наша Прип'ять. Народу належить, а ти її паскудиш. Совісті в тебе немає. Виводь машину, халамиднику, бо, слово честі, моя палиця походить по твоїх плечах.

Торба, почувши про палицю, похапцем кидає відр'о в кузов, залазить у кабіну, виводить машину на берег річки і на прощання гукає:

— Даремно гніваєтеся, дядьку, даремно. На наш вік і води в Прип'яті, і риби вистачить. І не варто так скипидаритися! Набридли всім ваші проповіді. І як тобі, мудрагель, хочеться з кимось посперечатися, то ти, дядьку, сам себе гризни за п'ятку! І по цій мові — бувайте здорові!

Машина рушила, задоволений Торба визирає з кабіни, дядько Денис ще довго гнівається, ображено бурчить:

— Ти бач, укуси сам себе за п'ятку! Нема ні честі, ні совісті в людини.

Червонястий поплавок давно вже занурився у воду, а Юрко задумався, то й не помічає. Знову тривогою війнула думка про батька. Завтра він попрощається з ними, з селом, з Прип'яттю…

Враз ліска натяглася, здригнулося затиснуте в руці замашне вудлище. Юрко притримав його, забрів у воду, почав поволі підтягати улов до берега. Велика і сильна рибина потрапила на гачок. І тут треба пильнувати, щоб, бува, не зірвалася. Невдовзі на піску забився сріблястий, мало не півметровий жерех. Пощастило. Не завжди трапляється такий улов. Правда, ще більшого жереха Юрко впіймав навесні позаминулого року. Поводила його тоді рибина — ніяк не хотіла даватися до рук. Добре, що нагодився тато, саме йшов додому обідати, допоміг витягти велетня-жереха на берег.

За годину у відрі плескалося ще десятків три окунців, пліток, пічкурів. На юшку цілком вистачить. Тепер можна б піти до палацу, провідати тата, хоча й заважати йому не варто. За день він мусить здати комору, клубні справи, розрахуватися. Спершу вирішив піти на пристань, може, зустріне когось з товаришів, дізнається про останні новини, а тоді до комори.

• Предыдущая
• 10/80
• Следующая