Таємниця Зоряної кімнати - Лысенко Василий Александрович - Страница 43

• Предыдущая
• 43/80
• Следующая

Мати заглянула до біженців, запросила Лесю до себе в хату, сказала, що хоче з нею поговорити. Дівчина нерішуче зупинилася біля порога, насторожено дивлячись на Марію Федорівну.

— Лесю, — почала Марія Федорівна, — ти не знаєш, куди міг піти Юрко? Він тобі нічого не казав?

— А хіба його немає дома?

— Нема. І Вовка кудись зник. Приходила його мати плакала. Так ти нічого не знаєш?

— Ні,— заперечливо хитнула головою Леся, — нічого мені Юрко не говорив. Він чогось сторониться мене, уникає…

Марія Федорівна підвелася, стурбовано сказала:

— Піду на роботу. Як повернеться Юрко, скажи йому, щоб негайно прийшов до мене на поле, сьогодні ми копаємо картоплю біля Шевчика, це таке озеро в нас. Він знає.

Дома лишилася сама Леся. Дорослі пішли на роботу в громадське господарство, Санько з Женьком побігли на Прип'ять вудити рибу. З ранку й до вечора пропадають вони там. Поснідають, за вудки — і на Прип'ять. Їм весело і безпечно. Німці не відважуються заходити далеко, бояться вештатися по заростях. Леся сама б побігла на берег, але мусить сидіти дома. Мама не дозволяє їй самій ходити кудись, все ж вони чужі люди, ще натрапить на п'яних поліцаїв, од тих добра не жди. Біля Макарова уже не треба бути, але, щоб хто несподіваний не почав тинятись по подвір'ї, теж мусить дивитися. Леся бралася поратись у хаті, намагалась читати книжку, але з її голови не йшов Юрко. Вже й сонце високо піднялося, вже й хлопченята забігали з річки чимсь поживитися, а Юрко все не з'являвся. Невже справді пішов у партизани? Пішов і навіть не попрощався з нею.

Нарешті брязнула клямка і протяжно рипнула хвіртка. Дівчина мимоволі схопилася з місця, кинулася до воріт. Але на подвір'я зайшов незнайомий хлопець. Він здивовано глянув на Лесю, запитав:

— Юрко дома?

— Нема, — відповіла дівчина, — пішов зранку на озеро ловити рибу. А що йому передати?

— Хотів з ним поговорити, — озвався хлопець, нерішуче переступаючи з ноги на ногу. — Він мені дуже потрібний, скажеш, що приходив Славко Олефіренко. Я завтра зранку прийду. Нехай він мене обов'язково зачекає. А ти хто?

— Ми біженці,— пояснила Леся, — мама моя захворіла от нам і довелося лишатися у вашому селі. А ти, мабуть, Юрків товариш?

Хлопець мовчки кивнув головою, запитав:

— Тебе як звати?

— Лесею.

— Так ти, Лесю, — нагадав він, — не забудь передати Юркові, щоб він зранку нікуди не йшов, а чекав мене. Скажи, що дуже треба зустрітись.

І, якось ніби похнюпившись, Славко пішов.

Аж надвечір повернувся Юрко додому. Марія Федорівна вже не знала, де дітись, прийшовши з роботи і не заставши в хаті сина.

— Де ти блукаєш, нічого не сказавши?! — тільки й змогла вона вимовити, вийшовши Юркові назустріч.

Юрко винувато стояв перед матір'ю, сказав відверто:

— Заблукали ми з Вовкою в каменоломнях. Загубили ліхтарик і сиділи в підземеллі, як ті кроти, думали, що вже й не виберемося з того кам'яного лабіринту.

— Чого ж вас понесло в ті каменоломні? — сердито запитала мати. — Чи вам робити нічого, у старих каменоломнях, кажуть, оточенці переховуються, ще приймуть вас за поліцаїв, постріляють.

— Так уже сталося, — винувато промовив Юрко, — добре, що пощастило вийти звідти.

У цей час на ґанок вийшла Леся, усміхнувшись, сказала Юркові:

— До тебе товариш приходив.

— Який товариш?

— Славко Олефіренко. Казав, що завтра зранку знову прийде, просив, щоб ти дочекався його.

Юркові стало легко, що мати більше не мучила розпитуванням, що раптом Леся заговорила приязним голосом і що Славко після тих зборів прийшов до нього…

Уранці, як тільки вигнали в череду корову, прийшов Славко. Щоб їм ніхто не заважав, вийшли в садок, сіли під розлогою яблунею. На її гілках де-не-де червоніли достиглі яблука.

— Юрку, — почав притишено Славко, — не думай, що я злякався на зборах. Тут зовсім інше. Не міг я дати клятву на вірність, бо спершу треба було б розповісти просто страхітливі речі.

Юрко здивовано дивився на товариша, але не став перебивати його, слухав, що він далі говоритиме. Славко важко зітхнув і замислено задивився на Прип'ять.

— Страшно мені.— Голос Славка задзвенів від притамованого болю. — Як розповім про все, то й ти злякаєшся. Нізащо не міг я дати клятву на вірність… А сказати про своє лихо язик не повернувся.

— Яке ж у тебе лихо? — не витерпів Юрко.

— Днями, — почав Славко, — з полону прийшов мій батько. Відпустили його фашисти, ще й довідку дали про його благонадійність та відданість «новому порядку». І рекомендували батька в поліцію.

Юрко уважно слухав розповідь Славка, співчутливо поглядав на товариша. Справді, страшно й думати: батько — дезертир, утік від своїх з фронту, перекинувся до фашистів. І чимось уже вислужився перед гітлерівцями, що дали йому рекомендацію в поліцію. І все ж, щоб якось заспокоїти Славка, сказав:

— Чого ти так переживаєш? Хай твій батько і відповідає за свої вчинки!

— Я ж не все тобі розказав, — приречено мовив Славко. — Тут жахливе! Якби мені хтось говорив, не повірив би! Це чув усе власними вухами, збожеволіти можна… Там і про тебе, Юрку, була мова, і про Вовку. Дуже зацікавився вами отой полковник гестапо. Майєр його прізвище. Він у палаці зараз живе і шукає розгадки якоїсь таємниці.

— Якої таємниці? — напружився уже Юрко.

— Не знаю, про неї конкретно не говорили, просто було сказано, що Майєр дуже цікавиться тою таємницею.

— А що про нас з Вовкою говорили?..

— Скрипаль доповів, ніби він бачив біля палацу вас з лейтенантом Вершиною. Це було вночі, і він точно не, міг усе роздивитися, а Вершину впізнав по голосу. Нібито приходили всі в палац тієї ночі, коли фашистські літаки налітали на переправу. Зайшли в палац і ніби у воду канули. Скрипаль ходив, розпитував Вовчину матір, думав, вона щось скаже, а та злякалася, божилася й хрестилась, що нічого не знає і в очі не бачила того лейтенанта Вершину. А Майєр наказав вас не чіпати, щоб не полохати. Він вас буде перевіряти.

— Хто це говорив, де й кому? — оторопів Юрко.

— Чув, як батько розмовляв з одним чоловіком, а той перед тим бесідував з Майєром.

— З яким чоловіком?

— Ти його не знаєш, бо він не з нашого села, батько називав його паном Консулом…

— Консулом! — вигукнув Юрко. — І ти бачив цього Консула? Який же він із себе?

— Не бачив, а лише чув їхню розмову, а Консул фашистський шпигун, такий же, як і мій батько!

— Хіба твій батько шпигун? — здивовано запитав Юрко.

— Шпигун, — ледве не плачучи, відповів Славко, — фашистський…

Юрко злякано дивився на товариша, розгублено кліпав очима, не знав, що йому після всього казати й думати. Дуже багато несподіваного розказав Славко. Гестапівець Майєр натрапив на їхній слід, хоче влаштувати їм перевірку. І Консул виплив, дав про себе знати, винюхує, вистежує все, а люди не знають, хто він. Треба швидше про все розповісти фельдшерці, щоб передала Вершині. Тільки зараз треба ще докладніше розпитати Славка.

— Консул у вас дома був? — уточнив Юрко.

— Дома, до півночі сиділи з батьком у хаті, пили горілку, пригадували минуле, вихваляли гестапівця Майєра. Той Майєр у нашому селі вже був під час громадянської війни. Як прийшли німці, він у лейтенантах ходив, тоді й познайомився з паном Хоткевичем.

— Про що ж Консул говорив з батьком?

— Розпитував Консул про Білу вежу, оту, що колись була збудована поряд з палацом, про підземелля… Допитувався, чи не чув батько про панську фальшивомонетню.

— А ти де був у цей час?

— На горищі, лежав та слухав оті розмови.

Юрко нерозуміюче стенув плечима, недовірливо запитав:

— Як же ти міг з горища слухати?

— Дуже просто, — сказав Славко. — Тільки давай усе по порядку…

З-за повороту на Прип'ять виплив пароплав з низькими бортами, на яких виднілися ряди квадратних невеличких вікон. З широкої, ніби зрізаної труби чорними клубками валував густий дим. На палубі сторожко дивилися в небо зенітні кулемети, а біля них, як закам'янілі, сиділи фашисти в касках.

• Предыдущая
• 43/80
• Следующая