Таємниця Зоряної кімнати - Лысенко Василий Александрович - Страница 45

• Предыдущая
• 45/80
• Следующая

1. Кавунець Григорій Порфирович, колишній червоний партизан, активно діяв проти німецького війська в 1918 році, зарубав двох німецьких офіцерів під час бою на залізничному переїзді Сухиничі. Цей же бандит під час нападу на палац пана Хоткевича прострелив руку полковнику фон Корфу. Зараз Кавунець хворіє, проживає в родині старшого сина. Син служить в Червоній Армії. Дома лишилися його дружина і троє дітей.

2. Онищенко Віра Миколаївна, вчителька місцевої школи, активна комсомолка, залишена в підпіллі, підтримує зв'язок з партизанами. Знаю з надійних джерел, що до неї приходили вночі озброєні партизани. Вони майже годину пробули в будинку вчительки, а потім пішли в ліс. Учителька проживає з своїми батьками, колишніми активістами, має сестру та брата. Всі вороже настроєні проти «нового порядку».

3. Грищенко Сергій Миронович, колишній міліціонер, активіст, депутат районної Ради. Зараз хворіє, проживає в селі Відрадному. Займає будинок репресованого більшовиками Симона Маковія.

4. Семенчук Іван Гнатович, вчитель, жінка єврейка, мав семеро дітей. Без сумніву співчуває більшовикам.

5. Кравець Павло Свиридович, колишній голова колгоспу, активіст, має восьмеро дітей і дружину. Старший син Володимир комсомолець. Активіст. Допомогав лісовим бандитам обладнувати потаємні схованки.

6. Карпухно Оксен Григорович, працював бригадиром у колгоспі, співчував більшовикам. Є відомості, що він залишений у підпіллі.

7. Окраєць Володимир Петрович, активіст, перебуває в Червоній Армії. На моїх очах забив з кулемета двадцять німецьких солдатів. Представлений до нагороди. У селі проживає дружина і четверо дітей.

8. Максим Середа. Колгоспний коваль. Активіст. Червоний партизан. Воював проти німецького війська в 1918 році. Зараз на фронті. Кулеметник. На моїх очах Середа багнетом заколов німецького офіцера із залізним хрестом на шиї. Гранатою знищив кулемет з обслугою. Представлений до ордена. Коли я вночі переходив з перепусткою-листівкою на німецький бік, Середа прострілив мені плече. У селі лишилися його дружина і дев'ятеро дітей. Троє з них — комсомольці. Найстарший Федір часто буває в лісовому селі Грибарі. Підтримує зв'язок з партизанами.

Подаю перші відомості про сільських активістів, підпільників, прихованих ворогів «нового порядку». Буду й далі виявляти всіх, хто виступає проти окупаційних властей, повідомлятиму про їх діяльність поліцію та жандармерію.

На підтвердження своєї лояльності до німецьких властей додаю довідку, видану майором фон Крігом в житомирському таборі для військовополонених».

До аркуша тоненькою булавкою прикріплений папірець з машинописним текстом. Унизу кругла печатка з розпластаним чорним орлом. У документі значилося: «Під час перебування в житомирському таборі для військовополонених пан Семен Олефіренко, уродженець села Відрадне, виявив лояльне ставлення до окупаційних властей. При його активній допомозі знешкоджено групу комуністів у складі тридцяти п'яти осіб. Пан Семен Олефіренко зробив ряд інших важливих послуг німецькій армії. Заслуговує повної довіри. Має право на забезпечення пайком. Рекомендуємо пана Олефіренка в німецьку поліцію.

Довідка видана для пред'явлення в районну жандармерію.

29 липня 1941 р. Начальник житомирського табору для військовополонених майор фон Кріг».

Юрко уважно прочитав заяву, написану Олефіренком начальнику місцевої жандармерії Гофману, довідку, запам'ятав прізвища тих людей, які звинувачувалися у ворожому ставленні до «нового порядку» й повернув папери Славкові.

— Де ти взяв цю заяву?

— У батька в кишені. Він напився сьогодні зранку і сів писати донос в жандармерію. Зараз спить. А завтра, говорив матері, піде до Гофмана і виведе більшовицьких помічників на чисту воду.

Славко благально дивився на Юрка, чекав його поради. А що міг йому порадити Юрко? Страшною людиною виявився Семен Олефіренко. Але ж він Славків батько. І тут Славкові треба самому вирішувати, як він має повестися в цій справді-таки страхітливій ситуації.

— Узяв я батькову заяву, — розповідав Славко, — прочитав і зразу до тебе. Може, ти щось порадиш, бо одному й збожеволіти можна. Мати плаче, благає батька не занапащати людей, а він тільки зубами скрегоче, хоче відомстити за відібраний хутір, із шкіри пнеться, щоб вислужитися перед фашистами. Постріляють жандарми оцих людей, про яких батько написав у своїй заяві. Нікого не помилують. А там жінки, діти, старі люди!

— Треба щось придумати!..

— Скільки не думай, а все одно, нічого не вигадаєш, — безнадійно проказав Славко, — батька ніхто не переконає. У нього одне на думці — повісити, убити, відрубати голову!

— Може, давай так зробимо, — непевним голосом порадив Юрко, — перепишемо ці папери і залишимо їх у себе, а оте, що написав твій батько, віднеси додому й поклади на місце! Що буде, як він прочуняється, а паперів нема, зникли!

— Що з того, — засумнівався Славко, — як ми перепишемо той донос? Людей все одно постріляють.

— За ніч можна буде всіх попередити, хай люди тікають з села, рятуються…

— Так, мабуть, і треба зробити, — погодився Славко.

Юрко швидко переписав папери, принесені Славком, і той швидко пішов з ними назад додому.

А Юрко, вже не роздумуючи, кинувся до Оксани Василівни.

Фельдшерка прочитала, записала в блокнот прізвища людей, які значилися в заяві, сказала розгнівано:

— Яка підлість!.. Попередимо цих людей, виведемо в безпечне місце! Славку про мене нічого не говорив?

— Ні, Оксано Василівно.

— Правильно зробив, хоча він і чесний хлопець, але все може статися.

— А що мені Славку порадити?

— Що порадити? — перепитала фельдшерка, — скажи, хай він сам піде до вчителя і покаже копію заяви.

— Славко може й не захотіти… Він же повинен виступити проти свого батька, розповісти, що той зрадник і донощик. Страшно…

— Звісно, страшно, — погодилася Оксана Василівна, — але іншого виходу я не бачу. Краще, коли Славко сам попередить вчителя, не буде на тебе підозри. Бо може комусь проговоритися, своїй матері розповість чи ще комусь, як він ходив радитися з тобою. А тут усі, хто був у списку, — зникли! Хто їх встиг попередити?

— Славко не такий, але добре, я пораджу йому. Славко підслухав і переповів мені розмови його батька з начальником поліції Ситарчуком, Скрипалем, Консулом. У партизанському загоні діє зрадник Гуня.

Юрко розповів Оксані Василівні все, що почув від Славка. Фельдшерка була просто приголомшена почутим. Та, поборовши хвилинну розгубленість, почала заспокоювати Юрка:

— Скрипаль не переконаний, що лейтенанта до палацу вели ви з Володею. Він написав цілий список і назвав у ньому близько двадцяти хлопців. Серед них найбільше підозрює вас двох, бо ви друзі і твій батько працював завклубом, мав ключі від палацу.

— Страшно мені, Оксано Василівно, — признався Юрко.

— Усім страшно, — як про щось цілком зрозуміле сказала фельдшерка. — Тільки треба пересилювати свою непевність. Злякаєшся, затремтиш — одразу якихось дурниць наробиш. Тут треба інакше думати. Ми живемо на своїй землі. Навколо наш народ, наші люди. І не думай, Юрку, що про тебе не думають, не турбуються про твою безпеку!.. Май, Юрку, терпіння і витримку.

Під вечір до Берегових знову прийшов Славко.

— Поклав ті папери у кишеню. А то хотів їх знищити, але знав, що все те марна робота, батько новий донос напише. Що мені далі робити?..

— Поки що піди до вчителя, попередь його, покажи копію заяви, а він нехай інших попередить. Копію забери і порви.

Вийшли на вулицю. Славко спинився біля старої верби, сказав розпачливо:

— Уб'ють батька, і правильно, такого злочину не можна прощати… А я…

Юрко подивився Славкові в очі:

— Слухай, Славо, ти за батька не відповідаєш. Не посилав ти його вербуватися в німецьку розвідку. Тебе тоді ще й на світі не було. А зараз ти відповідаєш за свої вчинки. Ти міг попередити людей, яких хочуть звести з світу, — і не попередив. Ти будеш винен чи ні? Впаде і на тебе відповідальність?

• Предыдущая
• 45/80
• Следующая