Таємниця Зоряної кімнати - Лысенко Василий Александрович - Страница 48

• Предыдущая
• 48/80
• Следующая

— А звідки й навіщо мені знати?

— Отож-то й воно. А я своїми вухами чув, як він казав на нараді старших поліцаїв: Москві капут, Ленінграду капут і Києву скоро капут. А ти — червоні! Забувай, Юрку, своїх любих червоних, звикай до чужих та оглядайся. Може й тобі якась користь буде. А німець — той своє візьме. У нього культура, техніка, літаки, танки, гармати. І тут не зівай, Хомка, бо завтра буде пізно. Хапай свій ласий шматок. Прозіваєш — іншим дістанеться. Мене, брат, Ситарчук обіцяв своїм помічником зробити. Отут і треба шурупати. Задумав я написати заяву начальнику жандармерії, хочу його про дещо повідомити, та по-німецьки не втну… Не знаю, якого ти каменя за пазухою носиш, дуже ти праведний, за що я тобі морду бив, Юрку. Але то було по-дитячому. А з твоїм знанням німецької мови хоч зараз можна податися в районну жандармерію, перекладачем можуть взяти. Подумай. Зайду якось до вас, перекладеш мені заяву. За мною не пропаде.

— Заходь.

— Діло. Трохи підростеш, то, може, я за тебе слово замовлю, і в поліцію тебе візьмуть.

— А багато вас у поліції?

— Та вже набралося п'ятеро. Учора кулемета привезли, гранати. І жандарми в селі поселилися. Сам полковник Майєр ними командує. У палаці поселилися. — Шлапак притишив голос: — Щось там німці розшукують, у льохи під Білою вежею водолазів опускали.

— І щось там знайшли?

— Не знаю, та й тобі не раджу дуже цікавитися.

— А з ким ти в поліції?

— Ти ще й досі не знаєш? — Ситарчук — начальник. Крім мене — Микола Круп'як, Іван Скрипаль, Жук Петро. Ще будуть набирати, — хвалився Шлапак, — чоловік тридцять. Тільки не поспішають записуватися в поліцію, мабуть, своїх бояться. А в поліції все маєш, що тільки твоя душа бажає! — Тут Шлапак голосно реготнув: — Хоче вона смачно поїсти, гарно випити, хочеться їй добре одягнутися, взутися — все є! Та ще й шанують усі, бояться. Ось ти тепер не полоснеш мене прийомчиком, як колись. Ну, не дуйся, от зайду, то й цього навчиш!..

Тимофій пішов, а в Юрка ще не всідалось внутрішнє обурення. Та час не ждав, і левадами він подався до лісу.

Як і домовилися, зібрались на галявині біля Княжого дуба. Іван Гончар одразу вточнив план дій:

— Зараз підемо у Барвенкове урочище. Учора ми були там з Андрієм Ремезом, натрапили на машини з боєприпасами, знайшли залишені бліндажі. Є відомості, що й поліція одержала наказ збирати зброю. Їх треба випередити. Підемо в урочище берегом Серебрянки. Іти всім за мною слід у слід, берег замінований.

У лісі стояла тиша. Десь у гущавині виспівувала іволга, ніби й не було ніякої війни, не зважала безтурботна птаха на чорні обвуглені стовбури сосон. Ішли глухою лісовою дорогою, стиха розмовляли. Стьопа Коваль набрав повну жменю реп'яхів і непомітно причепив їх до коси Люді Щербань.

Дівчина відірвала реп'яхи і влучно шпурнула їх прямо в пишні Степанові кучері. Той підбіг до сосни, почав підзбирувати шишки. І тут почувся суворий оклик Івана:

— З дороги нікому не сходити! Наближаємося до мінного поля. Всім триматися середини стежки.

Наказ всіх привів до тями. Стихли розмови, ніхто вже не дозволяв собі жартувати.

Невдовзі вийшли на місцевість, де тижнів чотири тому проходила лінія оборони. Узлісся, берег річки помережили глибокі траншеї. Над ними рудими кублами зависли клубки колючого дроту. Навколо виднілися глибокі вирви від снарядів і мін. Все частіше почали натрапляти на могили. Над ними були нашвидкуруч збиті пам'ятники з невеликими фанерними зірочками. На протилежному березі річки виднілося кілька спалених фашистських танків. Одна «пантера» стояла з відкритим люком посеред річки. На люку сидів чорний ворон. Він побачив людей, незадоволено каркнув, злетів з насидженого місця і опустився на верхівку купини.

Гончар краєм густого ялинника повів групу далі до Барокового урочища. Ішли давньою, зарослою травою просікою. У ялиннику напівсутінки. На небі сяє сонце, але тільки де-не-де пробиваються його промені, лягають на землю синюватим сяйвом. Під ногами журно шарудить суха торішня глиця.

— Дивіться, танк! — несподівано зупинився Володя, показав рукою на стару, розлогу ялину. — Наш Т-34.

Під ялиною стояв танк. На його башті виднілася червона зірка, під нею напис білою фарбою: «За Батьківщину!»

Гусениці вже взялися жирною, рудою іржею. Жерло гармати сторожко зирило на недалеку просіку, ніби чекало появи ворога і готове було зустріти його нищівним вогнем. Люк танка відкритий. На галявині розстелена плащ-палатка, а на ній — мертві танкісти.

Люда Щербань першою побачила їх, відсахнулася, злякано закрила обличчя руками. Якусь мить дівчина стояла непорушно, а потім підбігла до Наді Цимбал, припала до неї, заплакала.

Хлопці зняли кашкети, сумно дивилися на мертвих танкістів, на застиглий, мовчазний танк. У боковій броні виднілась невелика пробоїна. Снаряд влучив у броню і, мабуть, розірвався всередині машини.

— Давайте поховаємо танкістів, — сумно озвався Іван Гончар, — віддамо їм останню шану. Тут підхід до Прип'яті прикрив танковий батальйон. Наші танкісти стояли на смерть. Фашисти так і не змогли на цій ділянці прорвати оборону.

Під розлогою ялиною Ігор Шульженко побачив ще одного мертвого танкіста. Він сидів на снарядному ящику, тримав на колінах планшет, притулившись спиною до темного стовбура. Гончар обережно взяв планшет, розкрив його. Там лежали карти, блокнот, записна книжка, посвідчення танкістів. Гончар глянув на одне з посвідчень, посічених осколком. На ньому вціліло фото молодого, ще зовсім юного танкіста. Під посвідченнями лежав аркуш, густо списаний дрібним почерком.

— Лист! — пояснив Іван. — До дружини й дітей. Танкіст, мабуть, написав його тут, на галявині, перед своєю смертю.

— Прочитай, — озвалася Надя Цимбал.

— Товаришу! — почав читати Гончар. — Звертаюсь до тебе з останнім проханням. Прошу зберегти мій лист і при першій можливості переслати на адресу: «Місто Омськ, вул. Набережна, буд. З, кв. 7, Болошевій Ользі Павлівні.»

Гончар трохи відійшов від ялини, зупинився там, де крізь густу глицю просівалося більше світла. Голос його в лісовій тиші звучав напружено, здригався:

«Дорога моя Олюню! Прошу тебе бути мужньою. Пишу тобі останнього листа. І не певен, що ти його одержиш. Але пишу, і мені здається, ніби я розмовляю з тобою, навіть чую твій голос, бачу твої очі, всю тебе, лагідну, привітну. Майже два тижні ми не виходили з бою. Прикривали підхід до річки Прип'яті. Сьогодні зранку почався запеклий бій. Скільки ми вели той бій — не скажу. У наш танк ударив снаряд. Коли я опритомнів, зібрався з силами і відкрив люк, навколо нікого не було. Мої бойові товариші загинули. Полягли Трофимов, Каверін, Смолін. Мене теж поранило осколком. Я виніс загиблих, поклав їх на брезент, а поховати не вистачає сили. Кругом дрімучий ялиновий ліс. Він нагадує мені нашу сибірську тайгу. Напиши про все рідним моїх друзів. У тебе є їхні адреси. Ми чесно виконали свій обов'язок. Наш танк підбив чотири ворожих машини, ще одного притопили в річці. Поцілуй за мене Валерку, Мишу, Катю. Як я люблю вас, рідні мої, як я хочу, щоб ви були щасливі, жили, не знаючи ні горя, ні страхіть війни. Діти мої! Любіть маму, допомагайте їй, бережіть. Знайте, що наша мама найкраща в світі. І ще заповідаю вам, діти мої, любіть свою Батьківщину і будьте їй вірні до кінця!..»

Гончар звів очі на притихлих друзів.

— Все… Треба будь-що-будь зберегти цей лист, як прийдуть наші, переслати його дружині танкіста. А зараз поховаємо бійців.

Хлопці викопали поруч з танком могилу, вистелили її ялиновою глицею, поклали в неї полеглих танкістів, нагорнули піщаний горбик. Постояли хвилю біля могили і мовчки пішли вглиб лісу. Коли наблизилися до невеликого, зарослого високим очеретом озера, Іван зупинився, сказав застережливо:

— Тут знову починається мінне поле. Тримайтеся цієї стежини і нікуди не звертайте. Ще трохи — і ми будемо на місці.

Стежка повернула праворуч, потім пробігла над глибоким, крутим яром, схили якого поросли густою ліщиною, і вивела на глуху просіку. Колись у лісі випалювали вугілля і по цій дорозі вивозили його до пристані. На просіці під верховіттями велетенських дубів стояло три вантажних машини, їх кузови, заповнені ящиками, були закриті цупким, зеленим, трохи поруділим брезентом. І брезент, і кабіни в багатьох місцях були посічені кулями.

• Предыдущая
• 48/80
• Следующая